З Сергієм Параджановим ми познайомилися у 1964 році, вже після того, як були зняті «Тіні забутих предків» і споруджено пам’ятник Т. Г. Шевченку в Москві. Анатолій Семенович^[1] був вражений кінострічкою, а Параджанов, який міг відразу оцінити рівень майстерності й таланту людини, побачив у ньому близьку своєму світосприйманню особистість.

Вони якось відразу присягнули бути братами – прокололи собі пальці, змішали кров і цією спільною кров’ю написали клятву братерства. Це було щось на кшталт гри, але їхні відносини направду були братерськими. Вони любили і високо цінували один одного. І до мене Сергій ставився як до сестри.

Коли Анатолій Семенович ще не мав власної майстерні, Сергій домовився, щоб йому надали приміщення на території кіностудії ім. Довженка, де той і працював кілька років, затоваришував там із багатьма кіномитцями і створив цілу низку портретів акторів, режисерів, операторів, серед них і тогочасного директора кіностудії Цвіркунова.

Коли ми з Анатолієм Семеновичем шукали собі житло, Сергій запропонував нам свою квартиру. Спершу на той період, доки він зніматиме у Єревані фільм «Саят-Нова». А потім так склалося, що ми ще майже рік мешкали разом із ним під його дахом. Але й під час зйомок у Єревані він часто навідувався в Київ, отож ми майже два роки жили комуною.

Двері його квартири були зазвичай відчинені, і кожен, хто цього хотів, міг зайти до нього. Але існувало якесь ситечко, крізь яке просіювалися відвідувачі, і постійними, близькими залишалися тільки ті, хто мав щось цінне в душі. Взагалі, йому цікаві були всі, хто потрапляв у поле його зору, від міністра до двірника.

Гри в його стосунках з оточенням теж було багато, але він поважав людську гідність і уболівав за кожного, хто потрапив у біду.

Якось захворів наш двірник. Сергій відразу почав діяти: позичив десь грошей, купив курку, сам приготував її і кілька днів носив хворому їжу, купував мед, лимони, ліки.

В його квартирі завжди збиралися люди. Вечерю треба було готувати на 10–12 осіб. Гроші інколи водилися, та частіше їх було обмаль. Але Сергій вмів добре готувати і завжди допомагав мені на кухні. Готували ми вірменські, грузинські та українські страви. Може, їжі на столі частенько було замало, але краси завжди було багато, бо страви ми подавали на кобальтових тарілках, а напої пили зі старовинних келихів.

Серед наших гостей бували С. Герасимов, Ю. Солнцева, Г. Чухрай, С. Бондарчук, Ю. Нікулін, В. Висоцький, Б. Хмельницький, В. Артмане, Л. Биков, Ю. Іллєнко і багато хто ще. Заходили до нас Іван Драч з дружиною, Костянтин Степанков і Ада Роговцева, Микола Вінграновський, Віталій Коротич, Лариса Кадочникова, тоді ще мало знані, але молоді й завзяті.

А серед тих, хто приятелював із Сергієм у ті часи, були Сурен Шахбазян, Тетяна та Михайло Бєлікови, Марта та Іван Дзюби, Ася та Юрій Якутовичі, Іван та Марія Миколайчуки, Григорій Гавриленко, Олександр Антипенко.

На одному поверсі з Сергієм мешкали неодружені оператор Вадим Верещак з сином і відомий у ті часи футболіст Анатолій Пузач. Жили ми дружно і весело, борщ у нас варився у великій каструлі один на всіх.

На вечірніх посиденьках розмови точилися до дванадцятої – другої години ночі: про мистецтво, політику, різні події. Під настрій Сергій починав свої імпровізації. Це були надзвичайні, захопливі дійства. Він співав, танцював, перевдягався, втягував у свою гру інших. Любив і вмів створювати свято для ближніх, не терпів сіробуденності.

Коли гості розходилися, ми разом з Сергієм прибирали зі столу. Він завжди ховав трішки коньяку (коли той бував на нашому столі), «стріляв» у когось гарну сигарету для мене. І коли вже все було прибрано, починалися вже наші з ним посиденьки вдвох. Лиш після цього ми, нарешті, йшли спати: ми з Анатолієм Семеновичем влаштовувалися в спальні на тахті, а Сергій – у вітальні на розкладному ліжку. Коли на суботу та неділю я забирала від своїх батьків нашу доньку Оксану, то розкладали для неї ще одне ліжко. І нам зовсім не було тісно.

За вечерею чи в свята на столі, ясна річ, були спиртні напої. Але сам Сергій пив дуже рідко і потроху і не любив, коли «перебирали» інші.

Він часто прилюдно казав, що за своє життя не прочитав жодної книги, крім дитячої «Мийдодір». В це важко було повірити – адже його знання вражали. Може, вони були не надто глибокими, але надзвичайно широкими. Він був обізнаний і в історії, і в музиці, знався на літературі та образотворчому мистецтві. Добре знав, що відбувалося у мистецькому житті в ті часи. В мене складалося враження, що він вбирав у себе знання та інформованість від людей, з якими спілкувався.

Параджанов дуже любив і тонко відчував національне мистецтво будь-якого народу, але при мені читав твори Михайла Коцюбинського, бо мріяв створити фільм за мотивами «Інтермеццо», а також «Повість минулих літ», бо теж мав плани щодо цього твору.

Любив балет, цирк. Ми ходили на вистави і до оперного театру, і до драматичних театрів. Майже не пропускали прем’єр. А щодо цирку, то він стояв якраз навпроти нашого будинку, і Сергій приятелював з багатьма його артистами, директором Б. Зайцем. Тож цирк ми відвідували щонеділі. Збирали дітей наших знайомих – і до цирку! За своїм світоглядом Параджанов був щирим інтернаціоналістом, відкритим для всіх національних культур. До якої б з них він не доторкнувся, то наче розчинявся в ній, хотів знати про неї все і донести до людей всі свої відчуття.

Він, вірменський грузин, створив чудову українську епопею, яка стала гордістю українського кіномистецтва і яку було відзначено на численних міжнародних кінофестивалях. Але якби трапилася нагода зняти фільм за національними мотивами будь-якого іншого народу, він, мені здається, зробив би це так само блискуче, бо було в ньому якесь тонке і глибоке відчуття національного духу.

Палку любов до нашої країни заклали в нього його знамениті вчителі О. Довженко та І. Савченко, яких він високо цінував, шанував і часто з вдячністю згадував.

При мені тривав період його захоплення перською культурою: він читав про якісь давні події, робив колажі за перськими мотивами, з’явилися в хаті старовинні культові перські килими. Один з них і досі висить у мене над ліжком.

У пору вимушеного, принизливого безробіття Сергій багато уваги приділяв мені та моїй дочці Оксані. Ходив на шкільні батьківські збори, створив у школі гурток вірменського танцю, сам акомпанував їм на бубні (а згодом навчив цього одного з хлопчаків). За його ескізами та його коштом ми створили в майстерні театрального реквізиту вірменські національні костюми для школярів. Діти з успіхом виступали в концертах, присвячених вірмено-українській дружбі, а також на телебаченні, виїздили на два тижні до Єревана на запрошення вірменських друзів.

У вихідні, щоб полегшити моє життя, він забирав Оксану з собою і влаштовував їй великі прогулянки. Коли з’являлися гроші, ми обідали в неділю у ресторані (тоді вдень це коштувало зовсім недорого). Часто до нас приєднувалися його син Суренчик та колишня дружина Світлана. Слово «колишня» в його ситуації не зовсім точне, бо й після розлучення він опікувався нею як своєю дружиною: турбувався, щоб у неї завжди було пристойне вбрання, щоб Суренчик добре відпочив улітку. Їхні взаємини завжди залишалися щирими і добрими. Світлана довела це під час перебування Сергія в зоні. Після звільнення з ув’язнення він сподівався поновити їхній шлюб і мав надію, що його доля знов буде пов’язана з Україною. Але так не сталося. Світлана тоді зателефонувала мені, хоча ми ніколи не мали з нею довірчих стосунків, і сказала, що любить Сергія, але той стиль і темп життя, який він їй пропонує, вона не могла витримати у молоді роки, – тим більше не зможе тепер, коли вже довгі роки прожила в спокої серед книг. І Сергій поїхав на свою Батьківщину до Тбілісі, але й після цього продовжував ставитися до неї з глибокою пошаною і любов’ю. Дуже пишався її вродою. Взагалі він дуже цінував сім’ю як явище спільного людського існування. Знаходив час і бажання спілкуватися з нашими батьками, з нашими близькими і не надто близькими родичами. Любив, щоб до нього приходили всією родиною, всі разом – чоловік, дружина, діти.

Анатолій Семенович разом з Параджановим декілька разів їздив до його мами і сестри в Тбілісі, і я побувала з ними там, але тільки один раз. Це було на Новий рік. Запам’яталася мені та поїздка тим, що вранці 1-го січня вони вдвох, одягнені в чорні пальта, обидва ще чорнобороді, вийшли на проїжджу частину вулиці в центрі міста, простували обійнявшись і голосно співали «Вербовая дощечка …», інші українські новорічні та різдвяні пісні, колядки і щедрівки. Гарно співали. Люди виходили на балкони, вітали їх. А я чомусь соромилась, ховалась за деревами на тротуарі.

Разом ми їздили і до батьків Анатолія Семеновича в Сокирне. Дорогою довелося ще раз переконатися в організаційних здібностях Параджанова та його небайдужості до людей. Коли ми проїжджали село Свидівок, що перед Сокирним, побачили пожежу. Палав сарай, і вогонь міг перекинутись на хату. Навколо безпорадно юрбилися люди. Сергій за кілька хвилин організував гасіння пожежі: частину людей поставив засипати вогонь землею, а інших скерував у ланцюжок, щоб передавали воду відрами. За півгодини вогонь загасили, і ми спокійно поїхали далі.

Параджанова і Фуженка поєднувало загострене відчуття краси і гармонії. Вони бачили їх там, де я, наприклад, їх зовсім не помічала. Але першість у цьому відчутті належала Сергію. Коли він з’являвся навіть у чужій оселі, то непомітно щось трохи пересував, переставляв – створював для себе більш гармонійне середовище. Надзвичайно любив примітивне образотворче мистецтво. Був у захваті від творів Піросмані, Катерини Білокур, Марії Примаченко. До останньої він їздив часто.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑Анатолій Фуженко, український скульптор. Співавтор пам'ятника Тарасові Шевченку в Москві спільно з Михайлом Грицюком та Юрієм Сенкевичем