Нещодавно довелося слухати виступ перед учнями і вчителями одного з діячів Чернігівського земляцтва, який бідкався, що Олександрові Довженку досі не присвоїли звання Героя України. Ось він – наш рідний абсурд! Замість того, аби розказати школярам про Довженкове розуміння краси, замість думати, як гідно увічнити пам’ять кінорежисера і письменника (зокрема посприяти вже запланованій реконструкції музею в Сосниці), як пропагувати його фільми, землякові генія йшлося насамперед про нагороди. Наче від того фільми Довженка зростуть у ціні, щось додадуть до його величі. Та хоч би й чотири зірки Героя – нічого це не змінить, бо він уже давно класик світового кіно. І в наступних поколіннях, як і в нинішньому, хтось захоплюватиметься його фільмами, шукатиме в них нові смисли, а хтось закидатиме митцеві сервілізм і співпрацю з владою.

Цей виступ нагадав минулорічні скандали довкола Оскарівського комітету в Україні, які наробили галасу в деяких ЗМІ: в цій бучі йшлося не про фільми і їхню якість, а про висунення кандидатур на здобуття «Оскара». Ті, що опинилися в меншості, обурились, висуваючи претензії до процедури, вважаючи власну думку єдино правильною. Хоча всім зрозуміло: вкрай рідко буває одностайність в оцінках творів, адже в силу вступають суб’єктивні бачення, розуміння, смаки…

Але тут є парадокс: чим скромніші здобутки українського кіно останніх десятиліть, тим більше галасу довкола цієї американської нагороди. Схоже, що вона заворожила наших кінематографістів. Читачі, мабуть, пам’ятають, як Оксана Байрак, приступаючи до зйомок фільму «Аврора», зібрала з цього приводу журналістів і заявила, що фільм вони знімають з метою здобути «Оскар». Звісно, ніхто проти такого «скромного» бажання нічого не має, але навіщо так гучно його анонсувати? Здається, працюючи над наступними своїми фільмами, режисерка аналогічних заяв уже не робила. Цей приклад непоодинокий: самооцінки наших кінематографістів відчутно завищені. А дослухатися до альтернативних оцінок вони не мають охоти.

Нещодавно один відомий український кінорежисер попросив мене скласти список десяти кращих українських фільмів за роки Незалежності, аби показати їх народним депутатам, які, переглянувши їх, пройнялися б прагненням підтримати українське кіно на законодавчому рівні та якнайшвидше ухвалили б Закон про збір. Коли я такий список надала, він чомусь відмовився від свого задуму, повідомивши, що чекав більшого.

І на завершення. Федеріко Фелліні отримав за «Ночі Кабірії» два «Оскари». Наступні два його фільми викликали бурю пристрастей і в самій Італії, і за кордоном. За «Вісім з половиною», крім трьох «Оскарів», він одержав Золоту медаль навіть у Москві, яка не толерувала фільмам аж настільки суб’єктивного реалізму. А 1965 року в «Довгому інтерв’ю» він сказав таке: «Я ненавиджу всю офіційну, декоративну сторону нашого життя – церемонії, премії, необхідність виходити на сцену, приймати статуетки, дякувати, виголошувати промови… А задоволення я дістаю тоді, коли відчуваю довір’я до себе з боку інших». 1993 року, після того, як йому вручили «Оскара» за внесок у світове кіно, він повідав журналістам: «Я не знав, чи заслужив я це. Стільки симпатій, виразу визнання, стільки вдячних глядачів, стільки людей, від душі зацікавлених тим, що я роблю. Можливо, це значить, що мої фільми їм подобаються? Мабуть, так».