«Жива ватра». Режисер та сценарист: Остап Костюк. Оператори: Олександр Поздняков, Микита Кузьменко. Національна кінематека України, 2014

Головною метою документального фільму про сучасних карпатських вівчарів «Жива ватра» режисер Остап Костюк називає фіксацію того, що ось-ось відійде в минуле, стане частиною історії. За ті п’ятдесят років, що минули з часу зйомок «Тіней забутих предків», Верховинський край виразно змінився. Вівчарство, яке віддавна було основою місцевої економіки, занепадає. Людей не приваблює важка неприбуткова праця, вони тікають із сіл у міста. Полонини переходять у приватну власність, їх відмовляються надавати в оренду для випасу громадської худоби. Традицію вівчарства сьогодні продовжують лише окремі диваки, такі як ватаг Василь, старий Іван та маленький Іванко. Вони не родичі, але пов’язані наступництвом, символічно вираженим у передачі «живої ватри» (вогню, здобутого тертям дерева, який за давнім звичаєм має повсякчас горіти на полонині).

83-річний Іван все життя провів у горах. Уже за часів його молодості вівчарство втрачало популярність: його батько та брати були останніми в селі, хто вирушав на полонину. Для Василя вівчарство – справа його життя, хоч і не приносить йому зиску. Малому Іванкові, Василевому похресникові, літо на полонині дає можливість заробити кишенькові гроші. Всі троє по-своєму самотні. Старий Іван картає себе за те, що не приділяв уваги родині; Василь щоліта кидає дружину, яка в сльозах називає себе удовицею; Іванко замість гратися з однолітками вимушений виконувати тяжку роботу під наглядом вимогливих дорослих. Самотність вівчарів, їхня відстороненість від громади символізує ширший розпад соціальних зв’язків у сучасному селі, занепад громадських справ та колективних способів їх вирішення, зростання індивідуалізму.

Режисер прагнув «зазирнути в душу» сучасним мешканцям Карпат, побачити зблизька їхнє життя. Фільм задумано та здійснено як спостереження, в ньому майже немає постановочних сцен, обмаль монологів. Чимало уваги відведено ручній праці, яка не здобуває в сучасному суспільстві належної оцінки, живому фольклору (коломийки, колядування) та матеріальній культурі, фантастичній карпатській природі. Оскільки місцева говірка не завжди зрозуміла мешканцям інших регіонів, фільм субтитровано літературною українською мовою. За чотири роки зйомок герої до того звиклися з постійною присутністю камери, що фільм часом починає нагадувати художній, – так щиро та невимушено діляться верховинці своїми найінтимнішими переживаннями.

Фільм брав участь у фестивалях «Молодість» та «Докудейз». Після показу на міжнародних конкурсах, зокрема на фестивалі документального кіно в Торонто, «Жива ватра» вийде в український прокат.