«Красна Маланка»

Режисер і сценарист – Дмитро Сухолиткий-Собчук

Оператор – О. Лєбєдєв

У ролях: Антон і Микола Плешки, Георгій Ілліч, Ілля й Іван Ілліуци та ін.

Національна кіностудія ім. О. Довженка, 2013

Людське життя – чергування буднів і свят. Причому подекуди переплітаються вони настільки щільно, що самі будні можуть видаватися лише підготовкою до Свята. Життя села крізь призму однієї річної події – це і є «Красна Маланка», святкування Маланки в селі Красна (офіційна назва – Красноїльськ).

Це свято (за християнським календарем – св. Меланії) припадає на Новий рік за старим стилем, себто на ніч з 13 на 14 січня. Либонь, найяскравішим елементом (принаймні візуальним) тут є рядження, от і відоме воно передусім як «український карнавал». Дмитро Сухолиткий-Собчук знімав фільм кілька років; зафільмовано не одну Маланку, а чотири. Втім, про це здогадається далеко не кожен глядач: дійства різних років поєднані настільки органічно, що на екрані зливаються в одне, у такий собі узагальнений образ, «ідею». До того ж осягнути її ти маєш сам, адже «глосарію», послідовної оповіді тут немає; замість авторського коментаря – розповіді учасників, що радше не пояснюють, а доповнюють кадри підготовки та самої події. Фільм-спостереження показує її «зсередини», вводячи глядача в саме тіло карнавалу гостем, стороннім спостерігачем, який повсякчас відчуває: побачене – лише невелика частина «космосу» свята. Натякає на це вже побудова стрічки: це кілька новел, що показують окремі важливі фрагменти цього світу. Маски, що їх майстер виготовив тисячі, жодного разу не повторившись; комендант – розпорядник свята; центральні образи – ведмеді-«урси», костюми яких у кожному куті(1) шиють по-своєму; цигани з величезними дерев’яними булавами-«вашуками»… Варто відзначити: Красна – село, де мешкають етнічні румуни, що зберегли свою мову (румунська переважно і звучить у стрічці) та традиції. Чого варто повчитися й українцям… Саме ж свято є синтезом української, румунської та навіть німецької культур.

Це відкриває ще один вимір картини: нагадування, що Україна – не лише українці, тому таким важливим є звернення до популярної й актуальної нині теми мультикультуралізму, краси етнічної мозаїки(2). Також знайшлося у фільмі місце і для соціальної, історичної, політичної проблематик. Наприклад, у розповідях учасників ще «радянських» дійств чимало місця відведено історії боротьби місцевої влади зі красноїльським карнавалом. І цілком несподівано ця тема набула гостроактуального забарвлення: колишній сільський голова, «заслужений» учасник боротьби з народними традиціями, вийшов з оселі у футболці із символікою Партії регіонів... І вже типова сучасна проблема – заробітчанство. На заробітки їздить чимало селян, але всі вони обов’язково повертаються додому в ці дні. Саме це свято, центральна точка краснянського календаря, стає символом єднання суспільства в прямому сенсі цього слова.

Матеріал фільму напрочуд виграшний – барвиста традиційна культура, ще й у фантастичних карнавальних формах. Кольорами, здається, грає навіть чорно-білий «пролог» – святкова процесія, що нагадує ожилу світлину (художній прийом і водночас свого роду «знак документальності»). А вже в наступних епізодах Маланка розцвічується всіма дарованими природою та індустрією тонами: від золотавих солом’яних до рожевих, блакитних, зелених і т. д. Знаковим у цій гамі є румунський триколор. Одна з причин нелюбові радянської влади до свята, в якому відбувається перехід з простору етнічного у простір національного («Станемо, брате, на румунській землі», – співається в «Урсі», одній з ключових тут ритуальних пісень)…

Те, що об’єктом є національна меншина, вносить легкий присмак екзотики, новизни. Але головне – це гіпнотичне відчуття дотику до чогось архаїчного – і водночас живого, сучасного. Обряд навіть не втратив своїх соціальних функцій: участь, особливо в ролі організатора-«коменданта», безпосередньо пов’язана з правом на одруження. Недарма в захоплено-зачудованих відгуках на фільм повсякчас звучить магічне слово «ініціація»… Це щось прадавнє, таємниче, далеке (хоча з новітніми її формами ми зустрічаємося чи не щодня, рідко це усвідомлюючи). І водночас – ось воно, живе і, попри свою давнину, цілком сучасне.

Д. Сухолиткого-Собчука ця святкова традиція зацікавила зокрема як зразок карнавальної культури на українських теренах. Карнавал – то такий собі «світ навпаки», тимчасове скасування табу, перевертання усіх суспільних цінностей, відносин. І разом із тим – символічне знищення світу задля його оновлення, тобто парадоксальне збереження загального устрою через його руйнування. І в цій руйнаційно-світотворчій функції Маланки може ховатися ще одна, вже неусвідомлювана, причина нелюбові до неї влади. Ритуал мислить категоріями, далекими від державно-адміністративних: останні передбачають встановлення «свого» ладу та рух у заданому напрямку, в той час як ритуал – це «одвічне повернення», щорічне помирання та відродження, не залежне від хвиль політичного життя. Отже, фільм стає живою ілюстрацією до тези: влада минуща, народ і його культура – вічні.

Завершується стрічка сценою «космотворчою»: родина Майстра масок будує новий, на зміну згорілому, будинок. І щороку творитимуть у ньому нові чудернацькі личини-сутності, щороку збиратимуться з усього світу красняни, демонструючи єдність громади. Знов і знов у ритмі Карнавалу помиратиме і відроджуватиметься рік…

1. Частині села.

2. Наприклад, ця національна меншина налічує в Україні близько 150 тис. румунів, що проживають в основному в Чернівецькій і Закарпатській областях.