Станіслав Боклан – український актор кіно і театру, заслужений артист України. Закінчив акторський факультет Київського державного інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1984; курс Бориса Ставицького). Після інституту працював десять років у Донецькому обласному російському драматичному театрі в м. Маріуполі. З 1994-го – в Київському Молодому театрі. Основні ролі: Степан («За двома зайцями» М. Старицького, реж.

В. Шулаков), Аметистов («Зойчина квартира» М. Булгакова, реж. О. Дзекун), Гас («Ліфт» за Г. Пінтером, реж. О. Катунін), Бадальський («Стальова воля» за М. Курочкіним, реж. Д. Богомазов), Дон Жуан («Дон Жуан» за Мольєром, реж. С. Мойсеєв), Астров («Дядя Ваня» за А. Чеховим, реж. С. Мойсеєв), Торчалов («Торчалов» за М. Вороновим, реж. В. Легін), Абель Знорко («Загадкові варіації» за Е.-Е. Шміттом, реж. А. Білоус) та ін. Знімався у фільмах: «Страчені світанки» (1995), «Атентат. Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000), «Братство» (2005), «Поводир» (2013) та ін.

– Ви випадково вступали до Інституту імені Карпенка-Карого. Коли ж першого разу не вступили, це вас не зупинило, навпаки…

– Не випадково, а за компанію. У дитинстві мене не цікавили жодні самодіяльні гуртки, навіть не знав, що є такий вуз, який вчить на акторів. Я ж святошинський хлопець, батьки працювали на авіаційному заводі ім. Антонова. Але в тому році, коли я не вступив, не вступив і Олексій Горбунов та багато людей, яких ви тепер знаєте, і багато людей вступили, про яких ви взагалі не чули. Після невдалого вступу я пішов на підготовчі курси, поспілкувався з людьми, побачив, що це за професія, і мені сподобалося. Хоча якби зараз мене запитали, чи пробувати, відповідь була б однозначна: дітям я запропонував не йти в цю професію, і вони не пішли. Я вважаю, що в ній, крім усього прекрасного (а це малий відсоток), решта – піт, бруд, кров, праця, суцільне приниження своєї амбітності, часто – одноманітна робота.

– І робота над виставами – теж одноманітна? А як же процес пошуку?

– Аякже. Добре, коли режисер має свою команду, акторів, які спілкуються однією мовою, які розуміють одне одного. Адже часом зрозуміти однаково сенс слова дуже непросто. Хоча цікавим у нашій професії є те, що ти постійно з собою щось робиш, щось шукаєш: у людини всередині дуже багато всього намішано. Ми ж читаємо книжки, якось виховуємося і стримуємо той негатив, який у нас сидить.

– Тобто акторство може бути терапією?

– Я знаю, що в одному випадку вистава має терапевтичний ефект: коли прийшов на виставу хворий з температурою, а після вистави – вже здоровий. Адже організм концентрує свої сили. Це як на фронті: кажуть, що тоді набагато менше хворіли на ангіни, простуди, тому що перебували в екстремальному стані. Сцена – це теж свого роду екстремальний момент. Актори ж – вони люди дивні, одночасно стільки всього мусять контролювати в собі: хто після кого говорить, хто куди рухається, що відбувається за кулісами. Ми виконуємо волю режисера, я переконаний: головне – поставити всередині собі мітки, що ти виконавець ролі, що ти виконуєш чужу волю. Так, ти з режисером фантазуєш, вигадуєш, але все-таки це він ставить виставу. Я не беруся за роботу режисера, я виконую свою акторську роботу.

– Коли дивишся «Загадкові варіації», складається враження, що це акторська вистава, побудована на вашій з Вертинським взаємодії, грі…

– Те, що ви бачите у цій виставі, це все – художній керваник театру Андрій Федорович Білоус. П’єса Шмітта у нас в Києві вже йшла, у «Сузір’ї», там грали Сергій Джигурда і Олег Савкін. Коли п’єса потрапила на мої ясні очі, вона мені сподобалася, але я навіть не уявляв, як це зіграти так, щоб було цікаво, коли двоє людей дві години між собою розмовляють. Андрій Білоус знав, як це робити, як побудувати різні темпоритми, різні емоційні стани, він втягнув нас у свою історію. Знадобився і наш чоловічий досвід, ми ж з Олексієм Вертинським багато в собі вже за свої роки накопичили. Я не думаю, що щоразу, коли Андрій Федорович дивиться наші вистави, – а він щоразу десь тихенько сидить і дивиться, – не думаю, що він завжди задоволений нами. Глядач цієї різниці, як має бути і як є, не знає. І наше з Олексієм щастя, що ми граємо у виставі, на яку неможливо купити квиток. Ця вистава, як і багато інших, прекрасна тим, що вона щось вмикає, з глядачем щось відбувається. Це так, як моя мама сказала після «Поводиря», щоб я більше таких ролей не грав, бо вона подивилася і всю ніч не могла спати.

– Чи думаєте про глядача,коли готуєте виставу? Відчуваєте на сцені його реакцію?

– Ми виходимо під погляди трьохста людей, і порозуміння треба знайти швидко, але буває й таке, що не складається, буває важкий зал. Добре, коли виникає колективна емоція, у нас завжди надія на жінок. Але все-одно телефони дзвонять, і нічого ти з цим не поробиш. Я своїм неприємним голосом записав нагадування для глядачів. Але, на жаль, поваги нема. Коли я працював сезон в Дюссельдорфському театрі, то завважив, що там ніхто не нагадує про мобільні, однак жодного разу телефони не дзвонили.

– А в Німеччині в якому проекті працювали?

– «Нова Європа – очікування варварів?», ініційований Дюссельдорфським театром. У театрі були вистави, де грали українські та німецькі актори, польські та німецькі актори, чеські, італійські. Всі розмовляли на сцені рідною мовою. Ми грали «Перверзію» Ю. Адруховича, я виходив на сцену в ролі Стаха Перфецького. А оскільки дія відбувалася в Німеччині та Італії, то грали також італійські та німецькі актори. Всі вистави, які були у цьому проекті, були репертуарними виставами театру, і ми приїздили щомісяця до Німеччини і грали «Перверзію». Потім ми двічі показали її в Молодому театрі. Також побували на Сицилії, в Палермо, грали в театрі Гарібальді, бо там були актори з того театру. Крім мене, з українських акторів були задіяні ще Юрій Розстальний та Володя Кокотунов з нашого театру.

– Над чим працюєте нині в театрі?

– У нас уже були перемовини щодо вистави за М. МакДонахом «Однорукий зі Спокану». П’єса складна, на мій погляд, гумор, який там є, не всім зрозумілий. Але будемо якось фантазувати. Я думаю, Андрій Федорович підбере гарну акторську компанію, якій буде цікаво і з ним працювати, і між собою.

– Що може бути викликом для вас як кіно- і театрального актора?

– Я вам одразу скажу, і про це скаже вам будь-який актор: коли ми беремося за ту чи іншу п’єсу, хоч уже й -надцятий раз, все одно ми нічого не вміємо і намагаємося нову історію зробити своєю, віднайти в собі потрібні почуття. Ми ж навчилися, хто кмітливіший, свій страх нової ролі приховувати. Насправді, якщо бути чесним, кожного разу все заново.

– А чи буває у вас протест проти ролі?

– Я готовий зіграти все. Хоча ненавиджу на сцені вульгарність та нецензурну лексику. Міцне слово, сказане в житті, – це одна річ, а зі сцени – інша. Воно викликає в людей якусь незручність в залі, мені здається. Вони не знають, як реагувати, тим більше, коли поруч багато незнайомців. Для того, щоб викликати в людини якусь емоцію, не обов’язково промовляти лайливе слово, можна своїм мовчанням викликати сильніші почуття. У театрі вже все було, були різні види, драми, методи впливу на глядача. Все повторюється.

– На камерній сцені працювали?

– На нашу мікросцену мене не кличуть. А на камерній грав: ми з Володею Чигляєвим грали «Ліфт» за Г. Пінтером. Також свого часу йшла вистава «Автобус», яку ставив Тарас Криворученко, то була, мабуть, моя перша робота в Молодому театрі. Навіть якщо глядач сидітиме на моєму носі, мені це не буде заважати. Камера в кіно теж дуже близько. Єдине, що коли ти себе бачиш на екрані, або коли чуєш свій голос, тобі завжди незручно, думаєш: невже ніхто не помічає, як ти виглядаєш і як неприємно звучить твій голос.

– У театрі такої проблеми нема.

– В театрі – нема. Зіграв – і втік (сміється). В театрі можна щось переінакшити наступного разу. В акторів взагалі виникає таке внутрішнє відчуття після зіграної вистави, що саме в цей би момент почати грати, коли твій організм уже готовий. Ми з Олексієм Вертинським домовилися: який у нас стан буде, така сьогодні буде вистава, може, вона невесела, повільніша, швидша, ми не будемо форсувати якихось емоцій. І режисер це теж розуміє, бо ми ж не працюємо під фонограму, ми живі люди, і сьогодні ми так реагуємо на якісь подразники, і виходить органічно.

– Робота в кіно має зовсім іншу специфіку?

– Там нема часу на пошук. Там усе, що ти вмієш, треба швидко показати. А особливо, якщо в серіальному конвеєрі: 10–15 сцен за знімальний день, часу на роздуми немає, бо цієї миті вже переставляються локації. Тут дуже велика концентрація: треба встигнути згадати все, що вмієш, і видати це.

– Очікуваним був успіх «Поводиря»?

– Якщо повернутися у 2012 рік і згадати, що відбувалося на вулиці, в політичному житті, в нашому житті в той час, то відчуття, що цей фільм вийде і буде йти без проблем, не було. Але, скажу чесно, тоді я про це не думав. Я ж відмовився спершу від запропонованої Саніним ролі: завжди намагаюся бути відвертим і чесним з людьми, які мені пропонують роботу. Мені дуже сподобався сценарій, але я себе не уявляв у тій ролі, та й знав, що домовлялися з іншим актором. Але потім мене Лесь переконав, що він знає, що зі мною робити. І почалася робота – непроста, складна. Я не робив жодних прогнозів, просто знав: мені треба зіграти роль так, щоб люди не шкодували, що мені її запропонували. До того ж, компанія, яка зібралася на знімальному майданчику, складалася з прекрасних, талановитих людей, які розуміли один одного – Сашко Кобзар, Олесь Санін, операторська група на чолі з геніальним Сергієм Михальчуком. Зокрема, від того, що побачить Михальчук, багато чого залежило: адже важливо, як тебе знімуть, як на тебе впаде світло. Фільм вийшов вчасно: саме в цей момент він був потрібен глядачам.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)