У виставі «Ерік ХІV» за А. Стріндберґом (прем’єра: травень, Національний театр ім. Івана Франка) роль наближеної до короля особи – прокуратора Йорана Перссона – зіграв Олексій Богданович. Персонажеві не позаздриш: йому випало не тільки боротися з противниками монарха, а й постійно приводити його до здорового глузду. Однак зусилля пішли намарно – їх обох знищили їхні супротивники. Але співчуття ні один, ні другий не викликали. Ось така «оптимістична» вистава. Однак, величезний творчий досвід актора, його багатюща акторська палітра дали можливість поговорити не тільки про прем’єрну виставу.

– Ми звикли казати, що актори проживають життя своїх персонажів. Але в цих персонажів є свої батьки. Автор п’єси чи інсценізованого твору і режисер. Не знаю, наскільки правомірне таке питання, але ризикну: хто з цих двох батьків для вас, актора, важливіший?

– Провокаційне питання. Вистава – це така собі змова. Якщо немає змови між режисером і всіма учасниками вистави, то, мабуть, і діла не буде. А визначати, хто ким є, – нехай це робить хтось інший. Звичайно, домінує автор п’єси. Найновіша прем’єра нашого театру – за Авґустом Стріндберґом. Це – видатний драматург світового значення, легковажити ним гріх, тому основа-основ – п’єса. Ми не всю її ставили. «Ерік ХІV» – твір надзвичайно складний, містить багато історичних термінів, нашим глядачам невідомих. Хто знає історію ХVІ століття Швеції, якщо ми своєї не знаємо? Тому від деяких речей довелося відмовитися, окремі сцени скоротити. Це об’єктивні речі, аби не заплутати глядача. «Ерік ХІV» – історія на всі часи: боротьба за владу, те, що є пізнаваним у будь-якій країні й у будь-який час. Інтриги, кров, боротьба, підлість, підступність. Безумовно, місію режисера ніхто не применшує: у Станіслава Мойсеєва ця ідея виникла кілька років тому, але тоді не було можливості її втілити. Взявся він за п’єсу з певним острахом, бо, як уже мовилось, твір складний. Публіка, до речі, також стала складною, може, це й наша провина, що привчили її до полегшеного варіанту. Ні для кого не секрет, що люди йдуть в основному на, скажімо так, легковажні вистави. Розумію, життя складне: виникає бажання в театрі відпочити. Тому користується шаленим попитом комедійний жанр. У серйозних п’єс, на жаль, менший попит. Хоча поки що нарікати немає підстав, було три покази, зал заповнений: якась є магія у вистави, можливо, вона втягує своєю незрозумілістю. Звичайно, це колосальна праця режисера – дев’ять місяців роботи. І мужній вчинок – витримати такий марафон. Всі причетні до неї також віддано працювали. Результат – це вже інша річ.

– Ви прочитали п’єсу і відразу прийняли зображений у ній світ?

– Звичайно, був деякий внутрішній спротив. Це так само, як нова інформація з’являється в твоєму житті, тому й сприймається як щось незнане…

– На королів ви охочіше погоджувалися?

– Королів я вже награвся.

– Нехай буде прокуратор.

– Складність у тому, що історія реальна, Йоран Перссон був у реальному житті, тому фривольно ставитись до цього, нехтувати документами ми не мали права як порядні люди. Тож довелось дещо прочитати, зокрема історичні матеріали. Звісно, страх був, персонаж складний, багато крові, емоцій, підступності.

– Так, образ Перссона контраверсійний: з одного боку, він хоче спрямовувати короля на шлях реформ (що нині в нас актуально), а з другого – прагне знищити його супротивників. Однак король не був спроможний на якісь практичні дії.

– У нього своя правда, по-іншому він діяти не міг. В історії Швеції він був королем, якого любив народ. Неврастенік, але, попри свою неадекватність, усе-таки мав намір зробити людей щасливішими, і люди це відчувають.

– Але цього наміру у виставі ми не побачили. І ще таке: скандинави – спокійні, небалакучі, розважливі, тобто люди свідомі себе, раціонально мислячі. Тут же – божевілля, істерія.

– Але Стріндберґ написав шекспірівську історію, а Шекспіра грати відсторонено не можна. Не так давно Роман Мархолія ставив у нас «Живий труп» Льва Толстого, дещо осучаснивши, написав свою версію за мотивами першоджерела. Але наша манера гри його бентежила: ми надто багато видаємо емоцій, більше, ніж треба. Він почав говорити, мовляв, я люблю німецький та англійський театри, і запросив нас переглянути виставу британців. І ми потрапляємо на «Франкенштейна». Ви б бачили, що там творилось! Актори всі спітнілі, нервові, крикливі, працюють на розрив аорти. Вистава скінчилась, а Мархолія збентежений – не чекав, що скупий начебто на емоції британський театр буде такий відкритий і горластий. Я розумію, про що ви говорите, розумію, що забагато емоційних викидів. Але я це списую на неусвідомленість. Прем’єра для мене – це з розряду несвідомого, актор ще не працює розумом, він працює емоцією, хвилюванням, контактом із глядачем, якого ще немає, ти не знаєш, яка буде віддача залу. Мозок вмикається десь на п’ятій-сьомій виставі. Це об’єктивні речі. Перекричали, тому й вийшло галасливо і менше думки. Я переконаний: пройде кілька показів, і вистава зміниться.

– Уперше на сцену театру Івана Франка вийшов і був вашим партнером Євген Нищук. Що скажете про нього як партнера?

– Ми з Євгеном уже багато років у приятельських стосунках, ставимось один до одного із симпатією. Роль неймовірно складна. До речі, після Михайла Чехова ніхто цього короля не грав, не відважувалися. І тут потрапляє роль до Євгена, який працював переважно у моновиставах, біля мікрофона, тобто – один у всіх іпостасях. А щоб працювати в колективі, такому великому, як наш, треба мати практику. І слід віддати йому належне: він працелюбний: уже за місяць знав усі тексти, емоційні стани, які повторюються. Треба мати неймовірну силу волі, щоб усе це опанувати за місяць. Як для першої значної ролі, то він доклав максимум зусиль.

– Ви якось говорили, що вам подобається персонаж, який переживає трансформацію. Цього, мабуть, у Перссона було достатньо.

– Безумовно. Це людина, яку викинули на узбіччя. Починається п’єса з того, що він ніхто і звати його ніяк. Його використали і викинули. І скільки коштувало людині зусиль, аби встати, обтруситись, повернутися і все-таки продовжувати ту справу, якій присвятив усе своє коротке життя. І знову-таки, переломний момент, це коли він розуміє: все, що робив, на жаль, марно. Не змогли вони удвох переломити цю величезну машину. Й усвідомлення того, що смерть уже дихає в потилицю. Але він залишився чесним перед собою, бо прагнув не тільки потішити свої власні амбіції людини, яка керує всім, а й робив зусилля для благородної мети, хотів демократії в державі, щоб народ був близький до керівника. Не вдалося – це було ХVІ століття.

– У якісь гострі, напружені моменти ви брались за голову, й складалось враження, що перемагає біль не персонаж, а ви. Подумалось, що такий психологічний клімат може довести кого завгодно до нещастя.

– Це я придумав як натяк на якусь благородну хворобу, така собі гра реальності.

– Це було переконливо… Бережіть себе і глядачів від таких переживань. Взагалі, актору треба мати міцні нерви.

– Треба здоров’я мати. Ролі з такою дистанцією важко грати. Юрій Одинокий нам сказав після вистави: «Ви так працюєте, що вас надовго не вистачить…». Але якщо є відгук із залу, то ти компенсуєш, а от якщо працюєш вхолосту, тоді погано. Наведу приклад: ми граємо «Живий труп», там досить складне втілення, зокрема, дві актриси, кожна з яких грає по дві ролі. Маша і Ліза – це одна актриса, обидві мами – теж одна актриса, і такий закручений сюжет… Але такої тиші, як на цій виставі, я давно не чув. Вистава незрозуміла, одначе втягує в себе. Сумська якось запитує: «В залі хоч є публіка? Так тихо, що мені аж страшно». Справді, люди навіть бояться ворухнутися. І ця тиша дорожча, ніж оплески чи вигуки «Браво!».

– Українські чоловіки сьогодні – героїчні. А Федір Протасов – неприкаяна людина. В чому актуальність «Живого трупа»?

– Федя Протасов – персонаж непростий, його можна звинуватити, що сам своє життя змарнував. Але це людина, яка шукає любов. Так сталося, що на його шляху не ті люди траплялися. До речі, в Будинку офіцерів я разом з Надією Кондратовською граю анґажементну виставу за романом Ромена Ґарі «Обіцянка на світанку» (інсценізувала твір Неда Неждана). Цей французький автор написав автобіографічний роман про своє життя. Він пообіцяв матері, що стане відомим. І мати від малечку поклала на нього своє життя: відмовилась від кар’єри (вона – актриса), від особистого життя, жила тільки для сина. І вона його так залюбила, що зіпсувала йому життя, і коли померла, він шукав таку ж любов, але не міг знайти, бо вона поставила настільки високу планку, що жодна жінка до неї не дотягувалась. І він покінчив з собою. Думаю, що це синдром і Феді Протасова, синдром ідеаліста. Він побудував у своїй свідомості якийсь ідеальний світ, а світ реальний не вписується в його сприйняття, і людина мучиться, не може знайти умов для свого існування, любові і зрештою помирає. Це тема безпрограшна. Коли я промовляю слова «Я все життя шукаю. І не можу знайти. Це було, було», – бачу сльози глядачів. Мої знайомі розповідали, що чимало глядачів, виходячи із залу, хапаються за телефон і телефонують мамі. Думаю, що мою місію виконано.

– Ви грали у виставах за п’єсами Шекспіра: «Приборкання норовливої», «Король Лір», «Буря». Це, мабуть, неабияка насолода – жити життям його персонажів?

– Бачите, я намагаюся робити те, що хочу. Не встрявати в якісь одноденки. До речі, в «Королі Лірі» Богдан Сильвестрович, Царство йому небесне, відразу починав свою роль з такої яскравої й сильної ноти, що я дивився на нього і думав: «Боже, ну а що далі?». Але йому так хотілося, він відразу брав бика за роги, а до кінця вже був змучений, в нього піднімався тиск, боліла голова. Врешті, відмовився грати цю виставу. Тобто не розподілив роль, аби крещендо було наприкінці, і тому така доля цієї вистави.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)