«Стринґер» – це, коротко кажучи, хороший фільм про поганих людей, які, повідомляючи нам новини, роблять наше існування доволі неприємним. Фільм, як і його головний герой телерепортер-фрилансер, – не легкий, не веселий і ніби абсолютно безсердечний. Це інтенсивне напружене химеричне кіно – як у кольорах, так і в емоціях. Тих, що іскряться подекуди стриманим сяйвом, але нерідко – руйнівними для нормальної психіки спалахами.

Те, що такий «атмосферний» трилер з елементами детективу, стилізований під неонуар, з таємничою назвою «Стринґер», доб’ється значного касового успіху (збори в чотири рази перевищили бюджет), можна було не сумніватись. Але що режисерський дебют голлівудського сценариста Дена Ґілроя за його ж сценарієм (з видовищною історією репортера, що ловить у нічному ефірі сигнали поліцейських рацій, аби через лічені хвилини опинитись на місці злочину), зможе отримати ще й неймовірну прихильність критики – про це навряд чи хто думав. Однак, фільм було номіновано на «Оскар» за кращий оригінальний сценарій, і він здобув «Золотий глобус» за акторську роботу Джейка Джилленгола. Світова спільнота журналістів називає «Стринґер» в десятці кращих фільмів року, на сайті RottenTomatoes фільм має рейтинг 95% на основі 183-х рецензій із середнім балом 8,2 із 10-ти, а помітна більшість критики цілком законно вважає Ґілроя ще й кращим дебютантом року…

Чому ж напружений мікс із розхожих цитат десятка більш-менш виразних гостросюжетних фільмів, сплавлених сценарною логікою в оригінальний витвір мистецтва, домігся такого чудового місця під критичним сонцем? Справа, мабуть, у загадковій нетривіальності головного героя, а також у порушеній проблемі «кадрової політики» сучасних медіа. Навряд чи можна сказати, що «Стринґер» у цьому питанні відкрив щось небачене. Історії про мерзенних людей, чий телевізійний успіх (по обидва боки екрану) й моральне падіння перебувають у прямій залежності, виходять на екрани регулярно (із останніх – «Пропаща» Девіда Фінчера). Але стрічка Ґілроя вирізняється серед інших демонічно впертим, таким же цинічним, але й на диво відвертим героєм.

Із яких інгредієнтів створений цей «продукт» і творець медіа-продукту? Насамперед, це – менеджер-самоучка, що вільно й доречно цитує високоінтелектуальні брошури з практичної психології. Він цілеспрямований, уважний, амбітний, схильний до швидкого навчання. Але все це замішано на неприхованій, майже незбагненній ненависті до людей, нечутливості до їхніх страждань, показній чи й, інколи, навіть реальній відсутності деяких людських почуттів та емоцій. Себто куди не поглянь, головний герой виглядає уособленням антагоніста в личині протагоніста.

Схоже, автори не схильні романтизувати образ – вони не творять із Луї Блума чарівного пройдисвіта, що подає «добрий приклад для охочих відкрити власну справу». Але не роблять вони його схожим і на кримінального репортера з по-совиному широко відкритими очима, що задля вдалого кадру легко переступить межу, прикінчивши, наприклад, жертву перед об’єктивом (хоча цей неймовірний хід напрошується всією логікою сюжетної дії). Ні, герой утримує й надалі утримуватиме приватне репортерське агентство в рамках комфорту: спробувавши насолоду перебування не в кримінальній, як це було донедавна, а в «сірій» зоні, він, схоже, вже не захоче повертатися в минуле. Або скажімо інакше: Луї Блум принципово не повторить помилки персонажів, що спочатку описують вбивства, а потім починають їх вершити. Для умовного детективного жанру він надто справжній – розумний, спокійний, інколи слабкий (згадаємо розбите героєм дзеркало), а значить – живий.

Цікава особливість фільму «Стринґер», яка проектується на образ головного героя й є ніби його формотворчою метафорою, в тім, що основна частина дії відбувається вночі. Чорна непробудна пітьма обочин та яскраво освітлений асфальт автострад формують безмежно цнотливу красу Лос-Анджелеса – подібно ще одній відомій симфонії ночі – стрічці «Співучасник» Майкла Манна. Контрастом сяйливих фарб цивілізації й точними відтінками темряви обидві стрічки приворожують.

Ось у першій же сцені невиразний мешканець мегаполіса, що веде «бізнес на обочині», опиняється в світлі жовтуватого ліхтаря, й тієї ж миті – в полі зору підозріливого охоронця. Останній рішуче прямує до ніби скам’янілого від страху Луї, засліплюючи його потужним ліхтарем. Зовсім безколірний, субтильний за фактурою Блум у цьому потужному світлі, спершу зіщулюється, а потім умить робить якийсь точний удар і переправляє символа недоторканності приватної власності на асфальт. Багатство кольорів і відтінків у цьому коротенькому епізоді вражає. Операторська майстерність та робота художника створюють чарівливе внутрішнє світло, що ніби контрастує, але й, водночас, є похідним від сіруватої людської природи.

В усій світлотіньовій структурі «Стринґера» кожний небезпечний поворот сюжету вправно перенесено в кольоровий аспект. Кожна фарба, кажучи алегорично, – ніби вирваний з непробудної пітьми шматок істини. День оманливий – у ньому сонце засліплює правду. Ніч важка, непробудна, але більш відверта та ніжна. Коли її освітити ксеноном автомобільних фар, яскраво синьою мигавкою чи потужною лампою телекамери – зникнуть покрови й на світ з пітьми вислизнуть потойбічні кольорові істоти, що разом можуть дати відповідь на основне питання: «Хто ви, містере Блум?»

Луї Блума можна назвати уособленням американської мрії в її дещо збоченій величі. Це історія успіху, що завжди «незбагненно» розповідає глядачам про свій «перший» мільйон. Хтось слушно зауважить, що за кожною історією «первісного накопичення» стоїть злочин. «Не більше ніж вигадка, якщо не марксизм», – відповість він. Стрічка Ґілроя – саме про особливості першого щабля успіху. І про той знаковий характер у контексті соціально-психологічних причин, що трансформують його для перемоги в цьому життєвому змаганні.

У звичайних класичних схемах моральне розтління героя розігрується авторами поступово: падіння героя відбувається в них повільно. В «Стринґері» ніби навпаки – Луї Блум уже на початку є добре відформатованим чарівним злодюжкою, він немовби перебуває в якійсь реальності, паралельній до справжньої. Але чому вбогий крадій металевих огорож та мідного дроту на початку не бачиться ані глядачеві, ані досвідченому менеджеру кримінальних новин уособленням злочинності, хоча з усього видно, що він злодій і все робить, як злодій? Тоді, наприклад, коли голкою зашиває власні речі, чи коли веде інтелектуальний діалог. Можливо, в контексті нової роботи ці його особливості якраз можуть виявитись не вадою, а навпаки?

Ба більше, на початку фільму чомусь здається, що з таким же завзяттям герой Джилленгола міг би займатись чим завгодно, а не тільки кримінальним репортерством – лише б це давало хороший прибуток. Та це не так. Поліцейським, наприклад, він навряд чи хотів би бути. Луї Блум зі своїми специфічними здібностями у світі медіа – людина на своєму місці. Він невід’ємний від професії, а в будь-якій іншій не досяг би такого результату. Соціопатія й репортерський успіх у фільмі вдало ототожнюються.

У назві «Nightcrawler» автори апелюють радше до понять «нічний бульдозер, каток», аніж «нічний лінивець, мисливець, злодій». «Коли ви його бачите, значить, сьогодні гірший день у вашому житті», – так про такого типу людей зазвичай каже голлівудський слоган. З іншого ж боку, світ медіа вимагає від задіяних у ньому людей цілковито віддаватись професії, часто без сім’ї, без друзів, без проявів житейських пристрастей залишатись абсолютно вільними, несентиментальними. Простіше кажучи – порожніми, аби на вершині професіоналізму не бігати за інформацією, а провокувати її самому («Ми не висвітлюємо інформацію, ми її творимо», – гласить професійний слоган).

«Нагла смерть у багатих кварталах збільшує рейтинг», – Луї сподобається ще один фундаментальний слоган, уже від менеджера місцевої телекомпанії Ніни (на диво органічна Рене Руссо). З усією наполегливістю дилетанта він почне реалізовувати його, безцеремонно й відсторонено фіксуючи результати вбивств. Жахливі подробиці подій будуть продані місцевому телеканалу; той, своєю чергою, продасть їх мешканцям менш ситих кварталів – задля соціальної реабілітації, компенсації чи розради. Власне, глядач ніби отримає частку якоїсь справедливості. Чи це так здається?

Ким є містер Блум? Однозначної відповіді, схоже, не буде. Лише титри.