У дитинстві влітку вона любила спати у вишневому саду, і навіть сильна негода не лякала її. Можливо, тому вона обожнює перечитувати твори Антона Чехова і дивитися вистави за його п’єсами. Надає перевагу вишневому кольору, а серед її улюблених напоїв – вишневий сік. Як і кожна жінка, любить, щоби їй дарували квіти, а улюблені – троянди, конвалії та польові букети. А колекції її капелюшків може позаздрити будь-яка чепурушка. Отака собі сучасна Графиня Вишенька з казки «Пригоди Цибуліно» Джанні Родарі, або Любов Андріївна Раневська з чеховського «Вишневого саду».

У нас біля дому був невеликий вишневий садок. Батьки поставили мені між дерев ліжко, спорудили спеціальний захист від комарів та дощу. Пам’ятаю: ніч, гримить, блискавки шкварять, злива неймовірна… Мама кричить: «Тобі там не страшно? Ходи мерщій у будинок!!!» А я продовжую лежати у своєму ліжку-хатці і милуватися грозою. Отаким я була відчайдушним романтиком з дитинства.

Її зворушує музика Антоніо Вівальді, Петра Чайковського та Мирослава Скорика. Вона захоплюється картинами Валентина Сєрова і Костянтина Коровіна, віршами Сергія Єсеніна та фільмами з Любов Орловою та Фаїною Раневською. Цінує в людях порядність, доброту, вміння пробачати і розуміти. Їй подобається їздити в метро, а в мріях – подорож до Франції та Канади. Вона – прима Київського академічного Молодого театру, народна артистка України.

Батько прищепив мені любов до музики, до мистецтва. Спершу він дуже хотів, щоб я, як і він, стала акордеоністом. Але в музичній школі на цей інструмент вже не було місць, і після прослуховування мені запропонували скрипку, бо в мене виявився дуже хороший слух. Та вже у старших класах я почала розуміти, що Паганіні з мене не вийде. Тоді з’явився великий потяг до виступів. Навіть у шкільному хорі я намагалася співати голосніше за всіх – так хотілося вирізнятися з-поміж інших. Ті, що поруч біля мене стояли, постійно штурхали ліктем і казали: «Тихіше, Тамаро! Це ж хор!»

Зіграні Тамарою Яценко ролі – різножанрові та різнохарактерні. Їх багато. Кіномани впізнають її за яскравими героїнями у фільмах «Завтра буде завтра», «Мина Мазайло», «Острів любові», «По-модньому», «Підступи кохання». Чимало серіалів актриса «прикрасила» своєю участю («Леся+Рома», «Костоправ», «Повернення Мухтара», «Останній москаль»). Телеглядачі пам’ятають її пародійно-шаржованих героїнь з гумористичних програм. Щодо театру, то її «візитівкою» є незрівнянна ґротескно-ексцентрична Проня Прокопівна («За двома зайцями» у постановці Віктора Шулакова), яку вона грала близько 25 років із постійними аншлагами, а «Київська Пектораль» увінчала її епатажну комічно-драматичну Мадам Александру («Голубка»; режисер Андрій Бакіров). А ще її можна побачити у ролі іронічно-філософської Свині («Звичайна історія» Марії Ладо, постановка Тараса Криворученка), турботливої та відчайдушної Тещі Амількара («Потрібні брехуни!»; режисер Стас Жирков), а також екстравагантної й саркастичної Марії Василівни Войницької («Дядя Ваня»; режисер Станіслав Мойсеєв).

На виставу «За двома зайцями» свого часу з’їжджалися з усієї України й навіть із зарубіжжя. Тамару Яценко називають театральною Пронею номер один. Її героїня – надчутлива дівчина, яка прагне шаленого кохання, такого, як у популярному бестселері. Вона до зустрічі з коханням готова: грає і на скрипці, і на балалайці, співає пісні. Яценко у ролі Проні – це сукупність усіх комедійних піджанрів: від ґротеку до шаржу, від іронії до сатири, від пародії до фарсу. І справжня драма, навіть трагедія душі, розкривається у фіналі: світ Проні, мов корабель, «дав тріщину», розколовся навпіл. Після багаторічних аншлагів Тамара Олександрівна вирішила підготувати на цю роль молоду актрису, проте вже такого очевидно успіху не було, і виставу невдовзі зняли з репертуару.

«Голубка» режисера Андрія Бакірова – вистава про життя і творчість театральної богеми, закулісся одного французького театру, в якому мадам Александра є примою. Для героїні Яценко театр – це стихія: вона купається в її хвилях, поривах вітру і до безтями закохана в її жорстоку красу. Все і всі в театрі обертаються навколо неї, як планети навколо сонця. Її поява на сцені встановлює шалений ритм, з’являється відчуття строгості й жорстокості: всі, наче мурахи, починають метушитися, щоб догодити своїй королеві. Хоча насправді вона лише «підтоптана богиня кохання третьої республіки», як каже один із її синів. Яценко у цій ролі вдалося показати закулісний світ пафосу, фальші і брехні. Проте вже під кінець вистави глядач розуміє, що це лише маска на лиці героїні, що в душі вона так схожа на ту ж саму Коломбу – добру й велелюбну дівчинку, яка інколи просто хоче згорнутися клубком і поплакати. Драматизм героїні розкривається у стосунках з її синами. Вона їх однаково любить, хвилюється за них, проте вважає, що не має права показувати стороннім свої внутрішні переживання і болі.

Роль іронічно-філософської Свині у «Звичайній історії» Тамара Яценко вважає однією з найкращих, саме вона допомогла їй повністю розкритися як актрисі. За сюжетом домашні тварини, що живуть у хліві, хочуть врятувати від аборту майбутню дитину дочки хазяїна. Свиня, наче пророк, навчає своїх друзів-тварин простим заповідям людського світу: не вбивати, не брехати, не ображати, любити, не красти, не бажати зла, не робити підлості, не осуджувати. І хоча у цій ролі актриса не менш комедійна, проте – це сміх крізь сльози, адже тварини виступають людянішими за людей. І навіть після того, як Свиню за сюжетом зарізали, вона не тримає зла на своїх господарів, залишається (уже на небесах) доброю і сердечною, вважає, що люди мусили це зробити, адже не мають що їсти. Зазвичай, на виставі публіка не стримує сліз. Актриса говорить, що дехто після перегляду навіть відмовився від вживання м’яса, ставши вегетаріанцем.

У виставі «Потрібні брехуни!» Станіслава Жиркова Тамара Яценко створила образ турботливої Матері Елеонори, яка готова не те, що знищити, а «згризти» кривдника своєї єдиної виплеканої донечки. Водночас вона напрочуд вразлива і чуйна жінка: щойно починає хвилюватися, в неї одразу починаються судоми лицьового нерва. Ця гіперчутливість та сліпа любов до доньки робить героїню Яценко вельми кумедною. І цілком логічною є розв’язка історії з матусею, котра заради того, щоб зберегти кохання Елеонори до Амількара, відчайдушно і безкорисливо заповідає свій чималий спадок «внучці» (за сюжетом вона не рідна, а вигадана Амількаром), котру всі дуже полюбили.

У моєму житті на першому місці завжди була улюблена робота. Кажуть, тільки балувані люди вміють займатися працею, яка подобається, та ще й отримувати за це гроші. Але я не кар’єристка. Просто роблю це без зайвого фанатизму і з великою любов’ю. У Молодому театрі почуваюся, як риба у воді. Не треба боротися з кимось чи ставити підніжку. Потрібно просто працювати над собою. Мої життєві принципи такі: не робити боляче ближньому, не ображати, не скаржитися – тоді все буде змінюватися на краще. Чим можна – допомагати, але не підпускати близько нахаб, які користуються твоєю добротою. Мені довелося навчитися говорити правду і казати «ні». А ще я зрозуміла, що себе теж потрібно любити, чого я ще не навчилася до кінця.

Не кожен знає, що в студентські роки у ГІТІСі (нині – Російський університет театрального мистецтва) вона грала брехтівську матінку Кураж, що в головній ролі її мали знімати у фільмі «Катерина ІІ», а також, що акторка відчуває у собі неабиякий потенціал зіграти Вассу Желєзнову, Сару Бернар та Фаїну Раневську. Щодо останньої, то саме «українською» Фаїною Георгіївною нерідко величають Тамару Олександрівну, проте вона з усмішкою відповідає: «Краще бути поганим оригіналом Тамари Яценко, аніж чудовою копією Фаїни Раневської». Що, зрештою, і стало її життєвим кредо.

Мені зустрічалися різні викладачі, і хто мені допоміг розкритися у цій професії, то це насамперед Поліна Нятко. А от Давид Лівнєв вже чистив акторські «штампи». Вчилися зі мною готові актори, які так само, як і я, працювали вже в театрах. І викладач казав: «Я вас не буду навчати акторській майстерності. Я буду лише відчищати ваші штампи». Як він їх нещадно чистив... Награти чи «збрехати» на сцені було просто неможливо. Можу сказати впевнено: це добра, якісна школа. Там наші українські «Еге-гей, хлопці!» не проходять. Але, як каже Шевченко: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Велика дяка: відшкрябали «шорохуватості», налагодили належний «потік» свідомості та відчуття фаху. Проте, коли навчалася у ГІТІСі, я в календарі викреслювала дні, рахуючи, скільки залишилося до кінця. Мене часто запитували, чому я в Москві не залишилася, а педагоги не раз радили йти прослуховуватися до театрів. А я відчувала, що це не моє місто і не моя країна.

Тепер уже як приватний педагог-наставник я допомагаю талановитій молоді ставати акторами. Моєю першою ученицею була рідна племінниця. Я побачила, що вона має талант, тому вирішила її підтримати. Звати її Наталя Яценко, вона вже закінчила Інститут екранних мистецтв і нині працює у ТЮГу. Під час навчання на якомусь екзамені вона грала Джульєтту. Коли я запитала у Льва Сомова, її викладача: «Ну, як моя дівчинка?», він з гумором відповів: «Набагато талановитіша, ніж її тітка». Це для мене був великий комплімент. І продовжив: «Не кожен уміє любити на сцені, а твоя племінниця вміє, і показала, як це робити».

Цього літа у Тамари Олександрівни «подвійна зоря»: відзначатиме «кругленьку дату» дня народження, а також 35 років на сцені улюбленого театру. Сьогодні у Молодому тривають репетиції нової вистави за п’єсою Олександра Островського «На всякого мудреця доволі простоти», що називатиметься «On/off» (режисер – Ігор Матіїв). Яценко в ролі Клеопатри Мамаєвої глядач зможе побачити у вересні, на початку театрального сезону.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)