Жанр моновистави вимагає від актора життєвого і професійного досвіду, вміння тримати публіку, розповідати не лише історію персонажа, а й власну, не допускати жодної фальшивої інтонації чи жесту.

Херсонський театр ім. М. Куліша кидає черговий виклик собі, стимулюючи самовдосконалення, створення якісного театрального продукту, відкриття нових можливостей.

Так, «Акторська майстерня» одного з найцікавіших і найпродуктивніших українських режисерів Сергія Павлюка працює над цілою низкою моновистав. Планується, що кожен актор театру з котримсь із режисерів поставить і зіграє одну моновиставу, і робота в цьому жанрі стане школою професійності та загартування. Працювати над образом, перевтілюватися, взаємодіяти з простором – ніби звична робота актора, однак перебування під пильним оком глядача зовсім близько та без підтримки колег вимагає ретельнішого шліфування ролі та комунікації з аудиторією. Для моновистав у театрі навіть відкрили ще один майданчик – під сценою, який отримав назву «Сцена під колом», що виявився найбільш камерним з усіх у театрі ім. М. Куліша.

Відкрила серію моновистав минулорічного листопада Євгенія Кірсанова, молода і талановита акторка театру ім. М. Куліша. Разом з Сергієм Павлюком вона запропонувала глядачеві виставу «Наталчина мрія» російської драматургині Ярослави Пулінович. Щемка та болісна розповідь-сповідь дівчинки, що зростає у дитячому будинку, прагне любові і любить, як уміє, розгортається у чорному просторі без жодних декорацій. Вся увага – на акторку, на найменші нюанси її міміки, відтінки в інтонаціях. Вона – у спортивному костюмі з капюшоном на голові, він є її своєрідною маскою-захистом, який акторка знімає у самому кінці. І перед глядачами постає вже не підліток-забіяка, а світла й тендітна дівчина, що прагнула любові, якої ніколи не мала. Попри жорстокість Наталчиного вчинку, її важко засудити, на засудження радше заслуговує те суспільство, в якому не всім дітям дістаються любов та опіка, той світ, де потрібно бути жорстоким, щоб уміти постояти за себе. Євгенія Кірсанова з теплотою ставиться до своєї героїні і своєю проникливою грою зворушує аудиторію.

Через два місяці херсонці побачили ще одну моновиставу – «Get happy», інсценізацію повісті італійського письменника Б. Алессандро «Новеченто». Актор Сергій Михайловський грає трубача, котрий розповідає історію геніального піаніста Новеченто, який усе життя провів у морі. Тут партнером актора виступає простір, у міру заселений старими побутовими речами, що створюють атмосферу безкінечної мандрівки та нестримного плину часу – алюмінієвий посуд, старі стільці, ліжко. А також розібране фортепіано, що навіює відчуття присутності піаніста, ностальгію, сум за давніми часами. Як від фортепіано залишилися лише частини, так і від спогадів – лише уривки. Але музика продовжує звучати, її не зітреш з пам’яті, вона жива – як і жива джазова музика від ансамблю театру, що створює атмосферу, наповнює виставу ритмами, свободою, насиченістю життя. Новеченто обрав джаз та море, в яких відчував свободу та життя.

Обидві постановки Сергія Павлюка стали свідченням вдалого експерименту, їх було показано й у Києві. За словами акторів, їм доводилося переборювати свій страх перед камерною обстановкою та грою наодинці з публікою.

У цій творчій лабораторії було підготовлено ще дві вистави: «Мені б у небо» з Антоном Лисенком і «Остання сюїта» з Андрієм Клочком. Крім того, до серії херсонських моновистав долучилася робота досвідченої у цьому жанрі Лариси Кадирової «Не плачте за мною ніколи» – спільний проект театру Куліша та театру Франка (у «Кіно-Театрі» була рецензія на неї).

У перших моновиставах кулішівців продемонстрували свої таланти актори, які вже себе зарекомендували і в інших театральних постановках, актори, на яких можуть сміливо розраховувати найвибагливіші режисери. Сподіваємося, що творча майстерня стане продуктивним викликом для творчого складу театру та надихне ще на багато цікавих відкриттів.