Історик за освітою, Тьєррі Фремо не вважає посаду директора Каннського фестивалю зміною спеціальності. Історія нікуди не поділася зі сфери його інтересів, з тією лише різницею, що раніше він зосереджувався на її вивченні, а тепер пише її разом зі своєю фестивальною командою.

Його вважають людиною ірраціональною, непередбачуваною й навіть ексцентричною. Ще до призначення на теперішню посаду, будучи арт-директором, Фремо відібрав для Канн голлівудський блокбастер. Ще про Фремо кажуть, що він «протиударна особистість», що немає сенсу нападати на нього з публічними звинуваченнями, бо шквали журналістського галасу його не турбують. Мабуть, тримати удар Тьєррі навчився ще в юності, коли заробляв на життя викладанням дзюдо.

Так, дзюдо (як і кіно) – це і спорт, і мистецтво, вважає Фремо. Воно вчить впевненості й скромності. Вчить поважати суперників і використовувати їхню силу. Певно, ці риси зовсім не зайві для того, хто керує Каннським кінофестивалем. Він почав викладати дзюдо в двадцять років, коли ще не знав, якій справі присвятити життя. Втім, навички, здобуті при вивченні бойових мистецтв, дуже знадобилися Фремо. Адже на посаді директора фестивалю, окрім того, що бути гуманістом, знаходити спільну мову з багатьма людьми, йому доводиться вирішувати ще й адміністративні питання. А для цього потрібно вміти протистояти психологічному тиску, завжди зберігати спокій і не лякатись публічних атак.

Кар’єра Фремо почалась зі скромної волонтерської посади в Інституті Люм’єрів, яку він посів у двадцять два роки. Втім, вивчення й популяризацію творчості родоначальників кіно він не покидає й тепер. З його легкої руки в програмі Каннського фестивалю з’явилася спеціальна секція, де з 2004 року показують відреставровані копії фільмів епохи становлення кінематографа, ретроспекції й документальні стрічки про кіно. Під час перебування на Одеському МКФ у липні цього року він потішив кіноманів стрічкою з дев’яноста восьми відреставрованих та оцифрованих картин братів Люм’єрів та нагородив слухачів доволі відвертою годинною розмовою.

Як відбираються фільми для Канн, що таке критика, як він ставиться до українського кіно – про це і не тільки – в актуальних цитатах директора Каннського МКФ.

«Каннський кінофестиваль тримається на “чотирьох китах”»

Це конкурс (свого роду олімпіада в кіно), кіноринок, ЗМІ та критики, а також елемент ґламуру – червона доріжка. І жодна з цих складових не є вагомішою від іншої.

Без цього в нас не було би цих тисяч людей, які приїздять до Канн працювати з усього світу. Вони забувають про своє дотеперішнє буденне життя і зосереджуються на роботі саме тут, у цей момент. Іноді хтось може сказати, що Канни, червона доріжка – це все несерйозно. Проте це неправда...

Та хай там як, найважливіше в Каннах – кіно. З першого горнятка кави й до останньої склянки віскі вночі – всі ваші розмови вирують навколо кіно. І якщо ви не дивитеся кіно один або два дні, то ви наче квітка, яку забули полити: ви не зможете нічого обговорювати з людьми, оскільки в Каннах дуже важливо сперечатися, не погоджуватися й говорити про те, що справді є найголовнішим у кіно в цей момент та в цей рік.

«Мрія будь-якого фільммейкера – потрапити в конкурсну програму»

Канни – це 50–60 стрічок в офіційній програмі. З них тільки 20 потрапляють до конкурсу. Ще 20 – в «Особливий погляд». Решта – поза конкурсом, різні спецпокази. І це тоді, коли, скажімо, кінофестиваль у Торонто містить у щорічній програмі близько 300 стрічок. Для Канн важлива ідея відбору. Це своєрідний знак якості. Правильно це чи ні, та я – один із тих, хто є «останньою інстанцією» у вирішенні питання, кого ж буде чи не буде запрошено в офіційну програму.

Звісно, мрія будь-якого фільммейкера – потрапити до конкурсу. Це нелегко. Наприклад, цього року ми передивилися 1800 фільмів. 1750 разів я сказав «ні», і лише 50 разів – «так». Тож я поганий хлопець. І я не хочу сказати, що всі з цих 1800 чудові. Але 300 чи 400 із них таки дуже хороші. Та ми все одно повинні робити вибір. Ось що складно.

До того ж Канни – це не тільки вибір мій та людей, які зі мною працюють у відбіркових комітетах, це також вибір ЗМІ. Я не критик. І я не думаю, що хтось чув, щоби я висловлював свою особисту думку про те, хороший фільм чи поганий, за межами приватних розмов. Тому що ми надаємо простір та можливості для кіно.

«Треба бути дуже сильними»

Я кажу, що кожен, хто хоч трохи знає кіно, може опинитися на моєму місці. Звісно, я маю на увазі «суттєво» знає. Та робота полягає не в тому, щоб відібрати фільм, а в тому, щоб пояснити чому. Цього року в нас було три італійських режисери в конкурсній програмі. Спершу в Італії я став героєм! Нанні Моретті, Паоло Соррентіно та Маттео Гарроне – їхні картини потрапили в конкурс. Але після оголошення нагород я знову став лиходієм, бо італійці нічого не отримали. Але якщо ви подивитеся на всі кінонагороди в кожній країні чи списки кращих 20-ти фільмів року, то помітите, що більшість із них побувала в Каннах. І це свідчить про те, що помилки ми робимо нечасто.

Цього року критики зрівняли з землею два фільми – не скажу які. Мені було цікаво спостерігати, та я дуже переживав за режисерів. Вони стали жертвою мого вибору. Ми маємо 20–22 фільми в конкурсній програмі. Хоча, до прикладу, цього року мали 19. Але це не просто – відібрати 22 фільми, здатних змагатися в Каннах: очікування дуже високі. Ба більше, ви маєте виправдовуватися, чому ви опинилися в конкурсній програмі. Вам треба бути дуже сильними. На мене часто ображаються, пишуть про мене викривальні статті, влаштовують допити. Я мовчу у відповідь. Звісно ж, мені хочеться думати, що всі зі мною згодні. Але, наприклад, у залі «Люм’єр» 2200 місць. І це 2200 думок. І всі вони різні.

«Нам усе ще потрібні компліменти»

Журналісти бувають нещадними. Фільм виходить у світ, і часто замість того, щоби полюбити стрічку, її починають ненавидіти. Іноді ти це відчуваєш. Тому в нас аудиторія найважливіша, найпрекрасніша і водночас чи не найгірша у світі. Критики сприймають картину зовсім не так, як люди під час вечірніх показів. Минулий фестиваль я вважаю чи не найкращим за останні 50 років. Та ніхто про це не каже. Ми лише обговорили це з друзями. Люди часом думають про Канни так, ніби вони вже вдосталь наслухалися компліментів. Але це не так, нам усе ще потрібні компліменти.

«140 знаків – це не критика»

Під час інтерв’ю одному спеціалізованому паризькому журналові з тиражем 2000 примірників мене спитали про ставлення до соцмереж, зокрема й до Твіттера. Я сказав їм, що, на мій погляд, твіт – це дуже короткий меседж, 140 знаків – це не критика. Пригадую, коли я починав вивчати кіно, то не лише постійно дивився його, а й читав кінокритику. Я починав свою кар’єру, вивчаючи журнал Positif. Це другий за важливістю журнал про кіно у Франції після Cahiers du Cinéma. Щиро кажучи, дуже поважаю і захоплююся людьми, які пишуть про кіно, думають про кіно, будують теорії кіно, вважаю, що це – частина історії кіно.

Арно Деплешен сказав мені якось, що ми всі в Каннах робимо одну й ту ж роботу: режисери знімають фільми, а критики пишуть про них. Однак за моє інтерв’ю вчепилися любителі сенсацій, і агенція France-Presse опублікувала матеріал під заголовком «Тьєррі Фремо атакує соцмережі». Це не так. Я нічого проти них не маю. Я лиш сказав те, що є очевидним: це не критика.

«Треба поважати кіно»

Справжній критик потребує часу для написання, йому треба подумати, перетравити фільм, можливо, пройти певну еволюцію думки. Іноді ми відходимо від екрана й кажемо, що фільм хороший, а наступного дня вже сумніваємось. Або ж навпаки: іноді ви не впевнені щодо фільму, а через два дні помічаєте, що він впливає на ваші думки. Я вже не кажу про те, як критики часом помиляються. Один із найважливіших та найвідоміших французьких фільмів «Правила гри» Жана Ренуара спершу назвали провалом. Та через 20 років він став класикою. Людям знадобилося цілих 20 років!

Гадаю, вся річ у пресі. Якщо журналіст під час титрів хапає свій телефон, аби написати «мені сподобалось/мені не сподобалось», – то саме проти цього я виступаю. Уявіть собі, що ви прочитали книгу Марселя Пруста і пишете у Твіттері: «А нічогенький такий Пруст, нормальний», або «Марсель Пруст: 1 зірочка, 2 зірочки, 3 зірочки». Ну, чи про картину Пікассо: «Понурий він, ваш Пікассо».

«Що таке хороший фільм»

Люди змінюють свою точку зору між сеансом та горнятком кави. Але місія Канн ще й у тому, щоби дізнатися, яким нині є кіномистецтво, чим воно дихає, яка його форма. Хто його нові голоси? Вони експериментальні, інноваційні чи класичні? І також ми повинні знати, як воно виживає.

Насправді ми добре знаємо, що таке хороший фільм. Ось чому так часто відбувається справжня боротьба.

«Іноді ми просто щасливі, коли не можемо щось узяти у свою програму»

Я маю перепросити… тому що фільму «Плем’я» (тут Фремо продемонстрував якесь незвичайне перевтілення. – Ю. Ш.) я не бачив... Ми, можливо, зробили помилку (знову іронічна гримаса. – Ю. Ш.)… Минулого року досить хороші результати показала саме ця програма — «Тиждень кінокритиків» (саме в ній український фільм «Плем’я» отримав відзнаку. – Ю. Ш.). Іноді ми просто щасливі, коли не можемо щось узяти у свою програму. Й ці фільми потім потрапляють у «Тиждень кінокритиків» чи «Особливий погляд». Для мене це одне і те ж – це також момент кіно, й від цього Канни стають тільки сильнішими.

Але не думайте, що «Плем’я» – це український фільм. Це просто фільм. І якщо ми зробили помилку, не взявши його в основний конкурс, то ця помилка продиктована не тим, що це український фільм чи що ми вважаємо Україну маленькою країною кіно, бо це не так.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)