Документальний театр для українського глядача вже не є чимось новим та незрозумілим. Актуальні теми, жива мова, вербатим з його виведенням на сцену пересічного представника певної соціальної групи, мінімум засобів театральної виразності – всі ці особливості дедалі більше окреслюють сферу документального в українському театрі. А в умовах соціального напруження та воєнних дій на сході України театральні митці активно звертаються до документального театру задля виявлення реакції людей на соціально-політичні негаразди та виклики.

Представлений у жовтні в Києво-Могилянському театральному центрі «Пасіка» документальний триптих харківського театру «Арабески», театру, який уже більше 20-ти років експериментує з текстами, театральними мовами, музично-пластичними формами та різними творчими співпрацями, демонструє інше розуміння документа. Це вже не соціологічне, а радше історичне дослідження, не вербатим, а документ, не жива мова, а історична правда у вигляді монтажу листів, витягів із судових засідань, спогадів тощо. Це спроба зрозуміти минуле, яка дає багато відповідей і на нинішні болючі питання.

Яким чином театр «Арабески» працює з історичним матеріалом, вдалося побачити на прикладі вистави «Декалог», що стала завершальною частиною триптиху про найбільш травматичні для української історії ХХ століття події. Загалом робота над триптихом тривала дев’ять років. Крім «Декалогу», мова про який піде далі, «Арабески» створили вистави «Чорнобиль» та «Листи з Харкова» – про проблеми, викликані Чорнобильською катастрофою, та жахливі сторінки Голодомору.

Виставу «Декалог» було створено 2012 року в рамках українсько-польського проекту «Апорія 43/47». На той момент це була спроба розвідки та з’ясування історичної правди про польсько-український конфлікт на тлі Другої світової війни, саме тому вистава складалася з двох частин – польської та української.

Сьогодні ж вистава набула нових прочитань та актуальності і справляє враження цілісного твору без польської частини вистави. Уже й сам Декалог українського націоналіста, який структурує сценічний текст, сприймається не як історичний документ, а як близька і зрозуміла частина сьогоднішньої реальності.

Усі десять правил націоналіста, починаючи із «Здобудеш українську державу або загинеш в боротьбі за неї», проектуються по черзі протягом вистави на екран, нанизуючи на себе різного роду історичні матеріали, що наповнюють постановку. А це – і лист Бульби-Боровця про непотрібність радикальних та жорстоких методів ОУН, й історія про єврейського лікаря, засудженого довічно за лікування бандерівців, і матеріали польського судового засідання у звинуваченні дівчини-зв’язкової УПА, і неймовірна, але справжня доля трьох братів, яким довелося за своє життя чимало разів міняти військову форму, воюючи за різні країни і по різні сторони барикад.

Ці та інші історичні факти подаються не за допомогою звичної акторської гри. Акторське перебування на сцені радше набуває рис присутності, дії, ритуальності. Так, коли на екрані з’являються чорно-білі фото, група акторів композиційно вписується в кожну окрему світлину, не просто заповнюючи простір, а демонструючи свій зв’язок, нерозривність, причетність до цієї історії. Інші сцени переживаються теж переважно пластично – часом з нединамічною, навіть монотонною повторюваністю дій. Пластичні малюнки, танці, бойові дії, ілюстрування історій, метафоричні образи – саме такі завдання стоять перед акторами у цій виставі, а ще – пісні, які традиційно у театрі «Арабески» виконує Місько Барбара. До речі, саме його голосом лунає текст документів, і він чи не єдиний з акторів промовляє слова на сцені. Така «німота» акторів теж не є випадковою. Про травми завжди говорити важко, але разом з тим проговорювання може бути першим кроком до видужання, подолання. У випадку «Декалогу» режисерка Світлана Олешко створила на сцені ситуацію не проговорювання, а проживання ще раз того, що справді мало місце в роки Другої світової війни. Тому, подаючи самі документи максимально об’єктивними засобами – відео-проекцією чи записаним голосом, акторам в той же час відводилася роль не програвання чи перевтілення, а перформативного проживання цих документів.

Завдяки такій роботі з документом творцям вистави вдалося зробити не просто інформативну чи освітню постановку, яка проливає світло на історичні події чи загострює увагу на невідомих та важливих фактах, а створити подію емоційного проживання реалій майже столітньої давнини, які впливають і на покоління, яке не пережило їх безпосередньо. Ба більше, вона непрямо зачіпає свіжі рани і, дистанціюючись від оповіді про сьогодення, все ж стає його глибокою рефлексією та навіть терапією.