– Як ви зацікавилися старовинною музикою, як проводите пошукову роботу?

– Я кобзарював, і виникла потреба означити, якого періоду твори… Пошуки вів у бібліотеках, зокрема в книгозбірні Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології – там були публікації Володимира Перетца. Люди здебільшого не заглядають у джерела, а мене цікавило те, що він опублікував. Перетц був філологом і не розумів нот (а це, як правило, київське квадратне письмо), тому чимало помарок наробив, які треба розуміти. Досліджуючи ці джерела, я навчився читати ті ноти. Потім уже побачив, що існує система, купив книжку кінця ХVІІІ ст. – «Азбуку начального ученія, простого нотного пінія, содержащагося на Цефаутном ключі» 1772 року, по-простому: підручник з київського квадратного письма. Далі звернув увагу, що в мене вдома є книжка Миколи Дилецького «Музікійська граматика»… Знайшов «Почаєвський богогласник» 1790–1791 рр. у Переяславському музеї Сковороди: там велика книгозбірня, дивовижні пам’ятки. Сікорський, покійний директор музею… з одного боку, йому поталанило, з іншого – мав величезну наполегливість, завдяки якій зібрав таку колекцію. Під приводом святкування річниці Переяславської ради зміг повернути те, що ніколи би нам москалі не повернули після того, як вивезли в так звану «евакуацію» в 1941 році, і те, що раніше по краєзнавчих музеях позабирали в 1920–30-х роках. «Почаєвський богогласник» – антологія духовної, релігійної пісні Руси-України за ХVІІ–ХVІІІ ст. В ньому чимало творів, які ми звикли сприймати як народні коляди, що їх ми й досі співаємо (наприклад, «Нова радість стала», «Небо і земля»), а вони вже там видрукувані. Між іншим, там велика кількість авторських творів: Андрієвський, Мастиборський, Гещицький, Дяченко, Лукаш Длонський, Іван Вольський, Достоєвський. Мене це тоді дуже вразило, що українська культура не анонімна, її творили конкретні люди. Згадуваний Достоєвський, до речі, – це котрийсь з дідів Федора Михайловича – Андрій чи Іван, що були греко-католицькими священиками на Поділлі, або прадід Григорій Гомерович, що був деканом на Житомирщині. Але передовсім «Богогласник» почаївського друку цінний тим, що містить не лише тексти, а й ноти. Кожна пісня має ноти, записані київським квадратним письмом. А потім «Ірмологіон» я придбав… Доводиться купувати на антикварному базарі, або хтось тобі приносить. А що ж, попливе невідомо куди, а це «Ірмологіон» 1764 року... Інколи дарують. Родина Лінинських зі Львова подарувала мені рукописний «Ірмологіон» початку ХVІІІ ст. Крім того, я працюю в Музеї книги та друкарства, там користуюся джерелами. Бібліотеки: скажімо, фотографував у Вінніпезі «Ірмологіон», що належав Олександру Кошицю. В Кракові – приватна бібліотека мого друга і вчителя Антонія Пільха, в Німеччині... В Німеччині померла видатна співачка в діаспорі Наталка Мариняк, і мені Володимир Богдашевський (з родини останнього ректора Київської духовної академії, в якого батько Булгакова був підлеглим, і він перший правив службу українською мовою в Микільському соборі) подарував її ноти. Довелося їх у якісь валізи просто забирати, бо квартира переходила у власність держави. Він їх з нотами, рукописами періоду ХІХ, ХХ ст. привіз сюди (частина досі там, доведеться мені перевезти)... Різні музеї допомагають. Слідкую за публікаціями: Олександри Цалай-Якименко, Юрія Медведика, Лідії Корній, Юрія Ясиновського, Олени Шевчук…

– Ви мали справу з кінематографом...

– Час від часу кличуть, зазвичай грати кобзарів. Де я тільки їх не грав! У «Чорній раді» з Тарасом Силенком і цілим гуртом грали, на полі «під Ніжином»; але я цього епізоду не бачив у фільмі. В Мащенка, в «Богдані Зиновії», знімались з Костянтином Чеченею, моїм вчителем і другом по ансамблю старовинної музики. Ми з його ансамблем імітували дворацьких музикантів у Збаразькому замку Яреми Вишневецького. В документальних фільмах знімався. Є фільм Ганни Яровенко «Вільні люди». Ганна не лише про нас розказувала, ми досліджували простір: українська пісня в середовищі, суспільстві, наскільки це потрібно... Нещодавно був на ХХІІІ фестивалі старовинної музики в Ярославі в Польщі. До мене підійшов пан Герберт: «Пане Тарасе, ви з фільму «Вільні люди»? – Так. – Він такий класний, я в Любліні його побачив і переклав німецькою, благодійно». Тобто стрічка має розголос, тим більше, що дійство в ній розпочинається перед Майданом, а закінчується прямо-таки на Майдані. А якщо говорити про «Поводир» Олеся Саніна, то я дуже переживав за фільм: чи вдасться українцям вийти на інший рівень, відірватися від певних штампів та «традицій». Щоб не було розчарувань, як після «Богдана Зіновія» Мащенка. Знаєте, хоч це й лебедина пісня Мащенка… я дуже опечалений був. Діти ж мої, подивившись «Вогнем і мечем», граються в козаків… Кажу: «Нічого, ось вийде фільм Мащенка, там з нашого боку покажуть…» Еге! Сцени затягнуті, князь Ярема Вишневецький по бандурах шаблею б’є, потім в істерику впадає… Патетика й істерика. Ну, окрема річ – це «історична реконструкція» у фільмі, де раптом крилатих гусарів показують пішими, але з крилами вони кидаються на штурм козацьких укріплень. І такого багато… За фільм Олеся я переживав дуже, щоб через якийсь із компонентів не було черговий раз змарновано нашого шансу. Звичайно, тепер фільм можна й покритикувати, але це великий поступ і велика перемога нашого кіно. Багато чим довелося пожертвувати: красивими сценами, музикою, співами. Коли знімали в театральному інституті, Олесь попередив знімальну групу: «Будемо записувати Тараса чотири години, а потім виберемо». Я заграв «Про Олексія Поповича» думу, і це була перемога. Тому що для знімальної групи важлива мотивація, чому ми знімаємо людей. Що їх не потрібно лише гладити по голові і казати: жалко, що їх розстріляли. А за що розстріляли – хто знає… Треба було мистецьки показати. Я це зробив – і тиша... Знімальна група встала і почала аплодувати. А потім я: «Олесю, може, таку, щоб уся ввійшла? – Давай!». Я «Плач зозулі» вибрав. Було завдання: на тому самому інструменті перейти грати «Гречаники». Олесь вибрав їх з мого концерту, приуроченого Голодомору. Ми – давні друзі, він у мене був боярином на весіллі, в Кобзарському цеху разом… Олесь казав, що буде знімати фільм; я чую, вже зйомки почалися, думаю: «Ну, не буду зніматись». Коли він приходить на концерт, потім каже: «Ця пісня там має бути, ти маєш вразити, навіть знімальну групу»... Дума мала бути вся, «Плач зозулі» – найкоротша. На жаль, довелося скоротити… Багато ще не ввійшло, але фільм вийшов динамічний, багато переплетінь: і Крути, і Голодомор, і перевертні, і продажність пристосуванців, і трагедія творчої інтелігенції, репресії, романтизм західних комуністів... Декілька ліній, які створили полотно. Думаю, це вагома перемога сучасного українського кінематографа. Очевидно, що їх більше є. Серед іншого й короткометражні фільми, документальні, менші, більші. «Собор на крові» чи «Українська революція»… До речі, в ній теж я допомагав з музикою. Іван Канівець попросив, щоб не пісні січових стрільців були, а те, що співалося в Києві, що могли співати частини, які з Білорусі добираються в Україну. І тому прозвучала пісні «Поставали козаченьки» Віри Лебедової (Костянтини Малицької) та «Гей, не дивуйте, добрії люди» Христі Алчевської – давні козацькі пісні з ХVІІ ст., відомі музично для наддніпрянців, але наповнені новими текстами доби Першої світової війни та Української революції березня–квітня 1917 року. Тобто є поступ, і нам потрібні великі взірці. Знімати не бурлески, як на мене. Якщо українське – то це водевіль… Або обов’язково на історичну тематику, а про історію передовсім треба знімати документальні фільми. Коли ж з’являться чималі гроші на кіно і сценаристи та продюсери зі світовими амбіціями, тоді варто знімати й на історичну тематику, де б українці були в контексті світової історії, а показана у фільмах правда історична та драми людських доль вражали би більше, ніж режисерська вигадка. А взагалі нам потрібен сучасний кінематограф, з сучасними проблемами. Щоб у ньому фільмувалася модерна нація. І якщо ми виростемо, драматизм сучасного відобразимо в кінематографі, – зможемо набратись сил і озвучити, написати великі полотна про минуле своє. Не взоруватися лише на наше поетичне кіно… Воно вже склалося. Нам треба вирости. Вийти з прокрустового ложа нашого кінематографа, «вийти на широкі поля», щоб ми могли бути вільними. Вільними в тому, що хочемо сказати світові. Щоб світ нас почув.

– В майбутньому братимете участь у кінопроектах?

– Відбулися проби у Віктора Греся. Гратиму Мамая, козака-бандуриста. «Хорея Козацька» має їхати на конях і грати на інструментах після битви, епічний образ. Фільм за сюжетами змішаний, там і Гребінка, і Короленко. «Йом-Кіпур, або Судній день, або Під три чорти». Елементи бурлеску є. Наскільки мій епічний образ, «лицар печального образу», впишеться в травестію – побачимо. Ми хочемо все ж, щоби була якась поважна героїчна складова, не лише сміх над собою, чи там взаємний. Звісно, Гресь великий режисер. «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура» породив цілий рух реконструкторів у СРСР, і тут він хоче підтягнути реконструкторів, що відтворюють козаків ХVІІ ст., Печерську сотню козаків Предимирецького під орудою Олександра Харченка...

Є декілька локальних проектів: готуються робити документальний фільм про шістдесятників, про Стуса. Від мене просять, як правило, музику: от саме тепер – про Івана Коваленка, дисидента... Допомагав з «Мужицьким янголом» Ірині Правило. Вдалося інкрустувати туди музику Дмитра Бортнянського, на яку Юрій Федькович написав прекрасний зворушливий текст. Пісня до Ісуса дитини «Я твій, Іісусе, єсть і буду…». Ірина молодець, буде трилогія цікава: прекрасний фільм «Кров» за Думбадзе, і дознімається італійська новела… Гресь хоче знімати «Тараса Бульбу», бачить мене Андрієм. Але поки що нема фінансів...

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)