Чортория розпласталася внизу, під горою, а зверху шурхотить-дзебенить дорога на Вашківці чи на Чернівці, в який бік зважишся...

Автобусна зупинка, де одного туманного ранку було знайдено новонароджену дитину...

Дорога підштовхує вниз, до Чорториї, де внизу стоїть камінний хрест. Дорога, сплющена двома рядами старезних лип. Вона веде до колишнього панського маєтку, в якому вже більше століття – божевільня...

Біжить тією дорогою малий Іван, біжить у чому мама народила...

То початок задуманого Іваном, не знятого моєю кінокамерою... Об’єктивом в шістсот міліметрів, а може, й тисячу… Та ще й 96 кадрів за секунду!

Довго-довго бігтиме малий Іван до того життя, що пронесеться потім у болісних муках безсонними ночами та чорними днями, але красиво і неспинно, наче біг скакуна-ахалтекинця.

Фрагмент-уламок перший: «Боже, я вільний!»

Молоді піротехніки, сподіваюсь, згадавши легендарного студійця, ветерана війни Афоню, точніше, Афанасія Семеновича Журавльова, що «димів» ще Іванові на «Тінях забутих предків», а потім і на перших моїх картинах, заволокли-затягнули б димом з піротехнічних шашок, немов сивим вранішнім вогким туманом, ту садибу, що колись, у роки війни, за Іванового дитинства, була обнесена колючим дротом.

Та не зміг я поставити свого «Арріфлекса», не зміг навіть націлити трудягу, рідного «конваса-автомата» на ту божевільню. Тільки в уяві.

…У ранковому тумані вийдуть до дроту двоє. Нагі. Як Адам і Єва, тільки не з Божого саду, а з божевільні. І буде в кадрі різати той дріт плоть, живе тіло тих зірок віденської опери, що їх якимось вітром та війною занесло в Чорторию. Розірве на шматки тишу голос, оперна партія, і, як зазвичай у кіно, вранішнє тепле сонце проб’є тунелі в тумані і заграє на їхніх тілах. Всю Чорторию накриє опера, аж до Черемоша і далі на хвилях розгойдуватимуться Пуччіні і Доніцетті, Верді і Вагнер… З феллінівською репетицією оркестру. Сонце, заряджене музикою, розтопить туман, що діамантовими краплями скочуватиметься з колючого дротяного нотного стану все нижче і нижче, на зелену росяну траву, по якій пройдуть Іванові дитячі ноги… В такт музиці сонця відчиняться вікна божевільні.

Любив Іван повторювати: «Ну от що в російській мові – «с-ума-сшедший»? А у нас от –«божевільний», тобто: «Боже! Я вільний!!!»...

Фрагмент-уламок другий: «Божевільня»

Про той панський маєток на пагорбі. Схожий він на маленький середньовічний замок. Гарна архітектурна споруда початку ХІХ століття. Архітектурний стиль – не розібрати. Та не про те річ. Оточена сучасно-совєцькими будівлями періоду «развітого соціалізму». З головним лікарем, медперсоналом, серед якого і здорові і не сильно здорові, але моцні в руках чорторийські буковинці-санітари. А моцні руки – то обов’язково. Одну сцену з фільму «Така тепла, така пізня осінь» знімали ми з Іваном в одній з палат. «Вільні» люди в сцені нам не були потрібні, знімалися два актори. Зірка Чернівецького театру Петро Міхневич та Лесь Сердюк. Сонячний, теплий, осінній день теплої довгої осені. Аж раптом – страшенний ґвалт. Один з пацієнтів, скориставшись тим, що ворота до закладу розчинилися, щоб заїхала наша кіношна електростанція під німецьким псевдо «ліхтваген», намагався втекти. Сили він був дванадцятижильної, нелюдської, а таїна в тому, що в свої далеко за сорок був незайманий, не витрачені на жінок сили досягли диявольської концентрації та вулканічної непередбачуваності. Чоловіча сила радше дратувала його, аніж тішила. От і боролися в ньому два бажання. Перше – втекти. Друге – відрізати собі причинне місце, за неможливістю вжитку за призначенням. Тож і мова про моцні руки санітарів...

Та повернуся до маєтку. Його власником був заможний пан, що побудував його ще за імператора Франца Йосипа I часів Австро-Угорської імперії. Мав єдину доньку і до нестями її любив. Коли померла дружина, його життя взагалі вийшло на орбіту навколо неї. Одного разу коні, якими так захоплювалася молода красуня, понесли, як кажуть у народі. Дівчина залишилась жива, але збожеволіла. Возив її пан по всій Європі, та кращі лікарі були безсилі. Убитий горем батько не зміг жити там, де все нагадувало йому щасливі роки: віддав будинок під лікарню для таких, як його донька. Це дало роботу багатьом чорторийцям, серед яких були і брати та сестри Івана. А Йванові спостереження за «вільними» людьми чимало дали майбутньому актору і режисерові. Мабуть, тому від Івана я часто чув: «Боже, я вільний»!

Уламок-фрагмент третій. «Великдень»

Біля божевільні, за парканом, зачаїлася невелика приземкувата церковка, у якої, як і в багатьох буковинських будівлях, дах удвічі більший за саме тіло церкви. Чи не закону третин дотрималися давні буковинські вуйки-майстри? Може, від них і золотий перетин пішов? А чому б і ні? Не знаю. Казав Іван, що ще його батько молодим разом з друзями сплавили її десь із далеких карпатських гір, з полишеного людьми села. Врятували від часу та самотності. Та скільки бував я в Чорториї, жодного разу не бачив її відчиненою. Як закрили її колись комуністи, так і стоїть сиротою. Правда, минулого року її стіни стали жовто-блакитними. Можливо, вона належить до Київського патріархату? Бо новозбудована церква в центрі села, де починається вулиця Івана Миколайчука, – під владою кадебіста Кирила. Смутить це мене і мутить від цього. Не заходив, і не зайду в неї, доки не стане вона нашою, українською.

Та повернімося в шістдесяті. Церква на замку, пахучу воскову бджоляну свічку тільки вдома перед образами можна поставити. А служби в храмі немає, бо заґратувала його атеїстична влада. Молебню чи Літургії зась. А служба Божа на Великдень? Для християнина – то надзвичайний празник!

Зате в село провели електрику, в кожну хату. А у Вашківцях або в Чернівцях можна купити радіолу «Рігонду» чи«Естонію». Прибалти завжди були попереду.

Так-от. Знайшовся вуйко і на горб, що над селом, витягнув та поставив смерекового стовпа, на верх протягнув дроти, приладнав потужний динамік-репродуктор, спіймав службу з Ватикану та й пустив на максимум децибел, на все село, на всі луки, аж за Черемош....

Бачився той кадр із фільму знятим з гелікоптера, що пливе, як в рапіді, над хатами і дворами, де всі сімейно, від старого, безпомічного, до ще ненародженого, що в утробі матері, стоять на колінах у дворах своїх, моляться, слухають Службу Божу, яка лине до них з Небес...

Довга панорама, на гарну американську плівку «Кодак»... На кожен Великдень, кожного року, скільки житиму, знімав, знімаю і зніматиму, хоча вже без плівки. Будьте ви прокляті за те, комуняки, скільки не зняв Іван, скільки кілометрів рідної мізерно-чутливої шосткінської і якісно-бажаної заграничної, американської чи японської плівки не вдалося мені протягнути грейферними механізмами «конвасів», «родін», «дружб», «КСКів».

Скільки справжнього, істинно українського кіно не побачили українці!..

Уламок-фрагмент четвертий. «Дерев’яний живий хрест»

Так уже налаштований буковинець: якщо робити, то на віки. Так і з надмогильними хрестами. Кам’яні. І заслуговують вони нашої уваги більше, ніж єгипетські піраміди. Тим більш придорожні. Хоча чого-чого, а дерева на Буковині доста. Та я про інший хрест, можна сказати, з живого дерева. Не бачив я його, не буду брехати. Та чув про нього від Івана. Й у фільмі цей епізод обов’язково був би. Знімалося б – побачилося б.

Та і як Іванові було не вірити? Вмів він це робити дуже добре. На чистому оці. Не моргаючи. Достеменно і переконливо. Красиво й делікатно. Талант мав писати. Як про білого птаха з чорною ознакою написав. Не про чорногуза, не про лелеку, не про бусола, а про білого птаха.

Повернімося ж знову в давні часи. Гарна була Марічка. Найгарніша і найпривабливіша молода наречена на всю Кіцманщину. І Василь з Чорториї був не останнім парубком. Все, як у романах чи народних переказах, чи в казках. Високий, ставний, широкоплечий, однією усмішкою подвоював пульс у дівчат. А як заспіває, у дівчат піднімалася температура. Покохалися Марічка і Василь, про весілля вже говорили. Та не так сталося, як гадалося. Знов, як у романах. У пана був син і, як водиться, – недолугий. Панянки його цуралися. Історія зрозуміла: пан Василя в рекрути вирішив спровадити, майже навічно. В день весілля Василь тікає з війська, викрадає Марічку, разом біжать у ліс, в гори. Кохаються. Розуміють, що виходу і майбутнього в них немає. Василь стріляє Марічку, потім позбавляє життя і себе.

Сюжет – штамп. Та не для Івана. Для нього сенс і зміст навіть не у фіналі історії, а в тому, що ми побачимо за багато років по трагедії.

Знайшли Марічку і Василя наступного дня. Василь обіймав Марічку. Так і поховали під деревом, де їх знайшли біля гірського потічка. Хреста не ставили, священика не було, бо самовбивці. Товариш Василя висік на дереві глибоку зарубку, зрубав поряд молоде дерево і таким чином зробив хреста. Через кілька років вівчар шукав овечку, що відбилася від отари, натрапив на це місце. Два дерева з’єдналися, вжилися-прижилися одне в одного, як поховані закохані. Живий хрест. Без історії Василя і Марічки це було б неможливо. Так сказав не Заратустра. Так сказав Іван. І я повірив Іванові. Не бачив того дерева, але щороку я знімаю той кадр. І вірю що він є. І вірю в таке кохання.

Уламок-фрагмент п’ятий

У 1970 році, після третього курсу ВДІКу, не вдалося потрапити мені на практику на Одеську кіностудію, до моря, якого зроду не видів, про яке марив і якого не бачив ще шість років, бо в Одесі звідкись з’явилась холера, місто поставили на карантин, а авіарейс Полтава – Одеса скасували. Так замість справжнього моря потрапив я до київського водосховища, сурогату моря. Знімався в цей час «Білий птах». Та мене туди начальник виробництва не пустив, лякаючи режисером-нелюдом, тобто Юрієм Іллєнком. Залякав так, що, коли через роки Юрій Герасимович запропонував мені бути оператором «Княгині Ольги», страх ще не вивітрився, про що я шкодую вже не один рік. А особливо, коли прочитав його «Доповідну Апостолові Петру».

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)