Напередодні прем’єрного показу фільму «Хайтарма» я згадав про ще одну роботу майже десятилітньої давності, яку все хотів подивитися, та не було нагоди. Йдеться про стрічку «Татарський триптих» режисера Олександра Муратова з чудовим акторським складом. Переглянувши її, я не зміг стримати своїх емоцій і вирішив написати щось на кшталт короткої рецензії.

Отже, три розповіді, три полотна, три епізоди з життя кримських татар початку ХХ ст., об’єднаних в одну широку картину, яка називається «велике драматичне кіно».

Порівнювати літературний твір та його візуальну інтерпретацію – не надто вдячна справа. Я б навіть сказав, шкідлива й нешляхетна. Кінострічка, чи то екранізація, чи то знята за мотивами, є самостійною художньою одиницею. Хоча в цьому випадку можна сміливо стверджувати, що «Татарський триптих» доповнює й по-новому розкриває мальовничу красу оповідань Михайла Коцюбинського. Дозволю собі також порадити вам спершу переглянути стрічку, а потім уже читати твори українського класика.

Ці три оповідання, на перший погляд, типові, подеколи навіть украй стереотипні. Одначе після проникливого прочитання «Татарського триптиха» філософську глибину твору неможливо не відчути. На щастя, знятий за класичними канонами фільм з витриманими планами і неквапним плином сцен дозволяє нам це відчути, незважаючи на легкий наліт театральності, яка, за великим рахунком, не особливо впливає на загальне сприйняття кінотвору. На мій погляд, те, що кінострічка не залишає глядача байдужим, дарує йому букет різнобарвних вражень, змушує співпереживати і співчувати головним героям, і свідчить про той самий успіх, який з упевненістю можна зарахувати «Татарському триптиху».

Ніяк не пов’язані одна з одною, та все ж тісно переплетені, неначе шовкові дівочі коси, історії трьох пристрасних, темпераментних молодих дівчат поволі перетікають одна в одну, як тонкі гірські струмки, що плинуть по південних схилах Кримських гір. Вони розповідають не тільки про кохання та нездійсненні мрії, а й демонструють невігластво, обмеженість, нерозуміння та суперечності (як внутрішні, так і зовнішні) того сере- довища, в якому живуть герої стрічки. Культурно-національна форма наче є, вона – на видноті, створює доволі яскраве загальне тло, проте її зміст, чи ж повна його відсутність, змушує шукати відповіді на нові незвичні питання, переосмислювати усталений лад що, заганяючи у безвихідь, спонукає до бунту.

Інфантильна Еміне, відчайдушна Фатіме і непослідовно норовлива Мер’єм – кожна з них має своє уявлення про кохання та щастя. Вони мріють про піднесені почуття, живуть непевними дівочими надіями, але їхні блакитні мрії жорстоко розбиваються об стіну стійких (задубілих) підвалин, неначе непосидючий лазуровий водограй об неприступні сірі скелі Карадагу.

Побут зводить їх з розуму. Вони вагаються, усвідомлюють, що чинять неправильно. Культура та виховання, прищеплені з колиски, дисонують з буйною уявою та барвистим, нікому не потрібним внутрішнім світом, який підштовхує до гріхопадіння. Обставини складаються так, що вони, опинившись наодинці зі своїм внутрішнім конфліктом, повинні обрати доленосне рішення та зробити вибір, що визначить стрижень їхнього подальшого існування. Обрати той шлях, який або дозволить розквітнути їхньому особистому, суб’єктивному щастю, або ж поховає живцем в осоружній рутині спільного для всіх усталеного побуту.

Герої переживають і страждають насамперед від того, що не розуміють, чому вони мають жити саме так, як цього вимагає їхнє найближче оточення. Високий тиск емоційного стану, який виривається зсередини, обтяжується зовнішніми обставинами, такими, як брак знань, обмежений кругозір, святенництво та нездоланний бар’єр зашкарублих соціальних настанов. Напруга зростає і, сягнувши критичної точки, беззвучним сплеском оновлення випускає всю свою бунтівну енергію в маленький всесвіт рідного села.

Ключовим моментам у фільмі, як у художньому, емоційному, драматичному, так і в етично-філософському вимірі, є сцена, в якій Фатіма спускається з другого поверху свого будинку на берег, де на сопілці грає молодий турок, моряк і торговець сіллю Алі…

Цей фільм вирізняється передовсім своєю атмосферністю, колоритом та певною автентикою. Якщо відкинути несуттєві зачіпки щодо зйомок, постановки, мови, діалогів та костюмів, то в цілому «Татарський триптих» заслуговує на похвалу та визнання. І навіть перетримана сцена презентації вистави в останній частині стрічки (очевидно, служить для протиставлення зікру^[1] дервішів на початку) своїм гіркуватим присмаком не змогла перебити терпкий аромат трагізму цього твору кіномистецтва.

1. ↑Ісламська духовна практика, яка полягає в багаторазовому проголошенні молитовної формули, яка містить ім’я Аллаха