Тобіас Ліндхольм не бажає знімати фільми про проблеми середнього класу: розлучення, стосунки з дітьми, кризи середнього віку. Тож «клас» платить йому тим, що називає його «екстремістом». Й ця назва відповідає дійсності. Втім, жанрово-сюжетний «екстрим» по-справжньому професійного Ліндхольма виник не на порожньому місці. Адже режисер вважає, що не здатен на таку багату фантазію, як його земляк Ларс фон Трієр зі власними світами, й тому змушений звертатися до реального життя, живитись його соками. Місце дії його попереднього фільму «Арештований» – тюрма; у стрічці «Заручники» йдеться про сомалійських піратів. Не менш виразні й соціально загострені стрічки, в яких Тобіас був сценаристом: «Уряд», «Полювання», «9 квітня».

Ідея стрічки «Війна» виникла зі звичайного газетного інтерв’ю. Данець, який брав участь у двох «місіях» в Афганістані, зізнався, що не менш ніж загинути боявся потрапити під суд на батьківщині за свої не завжди продумані щодо тамтешнього населення дії. Тобто військовий, що часто перебував у стані стресу, змушений був думати, як його дії можуть витлумачити з точки зору цивільного законодавства…

У схожій ситуації опинився й герой фільму «Війна». Зразковий військовий зі своїм загоном потрапляє у філігранно організовану талібами засідку. Не маючи змоги отримати дані про місцезнаходження бойовиків – питання життя й смерті підлеглих вирішується хвилинами, – він викликає вогонь авіації на окраїну населеного пункту. Наступного дня преса в деталях розповідає про вбитих мирних мешканців…

Хто ці європейські хлопці, що в мирний час рушають на війну? Що з ними там відбувається і якими вони звідти повертаються? Як дивляться на свою «місію» уже з позицій мирного життя? Навіщо вони там? Аби захищати спокій своїх родин чи, може, інтереси країни, загальнодемократичні цінності? Безліч таких «проклятих» питань поставлено й вирішено в цьому інтелектуальному фільмі, знятому в парадоксальній спокійно-експресивній манері з «ефектом присутності».

Перед глядачами постають проблеми, що турбують мислячих військових. У європейській традиції немає звички вести серед солдат «неуставні дискусії». Вже сама постановка питання «навіщо?» схожа на зраду. В більш розкутих і, відповідно, менш «мультикультурних» країнах Північної Європи демократична дискусія на будь-яку тему є нормою. Однак, настільки інтелектуалізовані військові навіть для Півночі виглядають незвично. Їхній колективний портрет – заслуга сценариста й режисера Ліндхольма.

Значною мірою стрічка дає відповіді й на наші «внутрішні» українські дилеми. Де закінчується «місія» (АТО) й починається війна? За якими моделями – цивільними чи варварськими – ефективніше боротись з «іншими», аби навчити їх людському співіснуванню? Яку функцію – оборони рідної землі чи цивілізатора ординських мас – мають виконувати українські військові? Й, не менш важливо, яку ціну за цю «педагогічну» роль, що нам історично випала, має сплатити народ?

Акуратна й чистенька історія дизайнерської й, водночас, побудованої на самопожертві функціональної Європи стикається у фільмі з океаном прогрітого сонцем краю повсюдного каміння, до якого прив’язані його мешканці, відчужені від звичного для Європи стану речей. «Порожня видимість» «іншого», яка ховає щось дуже важливе, неусвідомлене й тривожне, за допомогою «Війни» стає трохи ближчою.

Фільм увійшов у п’ятірку номінантів на Оскар.