кадр з фільму «Голі» Німеччина 2002

«Кіра» (Данія, реж. Оле Крістіан Медсен, 2001)
«Говоріть до неї» (Іспанія, реж. П.Альмодовар, 2002)
«Голі» (Німеччина, реж. Доріс Дюр’є, 2002)

Фільм, що робить сумним і щасливим одночасно:
«Кіра» (Данія, реж. Оле Крістіан Медсен, 2001).

Після багатомісячного перебування в психіатричній клініці Кіра (Стіна Стенґейт) повертається до родини. За її відсутності дещо змінилося. Симпатична вихователька опікується дітьми, а чоловік Медс (Ларс Мікельсен) «тимчасово оселився» в її сестри. Втім від моменту, коли Кіра переступає поріг дому, Медс виявляє терпіння й прихильність до своєї дружини. З однієї простої причини — він любить її і прагне зберегти родину. Поступово стає зрозуміло, що це завдання співмірне з Сизифовою працею, бо Кіра ступає вузенькою стежкою між божевіллям і здоровим розумом.

На перший, другий й наступний погляд Кіра — жінка, яка має все, про що більшість лише мріє: красивого, лагідного, заможного, молодого чоловіка, двох милих синів, дорогий затишний будинок з басейном, вишуканий гардероб, вроду... Мета, яку вочевидь ставить собі Кіра, — позбутися цього щастя, довести собі й світові, що всьому гарному приходить кінець і неминуча доля кожної родини — зазнати поразки. Звичайно така поведінка називається хворобою. Через неї Кіра і була в лікарні.

Все почалося з того, що вона була просто сумна. Сум перейшов у зневіру, зневіра — в депресію. Одну поразку вона вже пережила: батько покинув маму, її й сестру. Чому? — єдине питання, яке мучить після повернення з клініки. Виявляється, він хотів «вибрати самого себе», пройти туристом по життю, від готелю до готелю. Родина, пов’язані з нею клопоти — забагато турбот, відповідальності. Чогось такого, напевне, очікує Кіра й від свого чоловіка.

Однак Медс виявляє феноменальну терплячість, готовність попри всі труднощі захистити свою любов і дати нові імпульси занедбаній родині. Ні, не те щоб він був винятковим. Медс — звичайнісінький архітектор зі стресовою роботою й великими амбіціями. Він лише послідовно виконує свої обов’язки перед родиною та суспільством. Він вибирає для себе й пропонує Кірі конвенційну, адаптовану поколіннями модель поведінки. Зрештою, він просто любить цю божевільну Кіру, її симпатичне лагідне обличчя, ласкаві наївні очі, нервовий розгублений погляд і моменти близькості, довіри між ними. Все те, що потребує часу — люксусу, якого Медс не може собі дозволити, оскільки на його плечах добробут родини, її фінансова основа. Тому і йому уривається терпець. Відсутність розуміння ранить Кіру. Їхні стосунки перетворюються на гру невтілених хвилинних сподівань.

Єдине, що може вивести Кіру з депресивного стану, — прояви уваги й любові з боку чоловіка. Лише в його товаристві почуває себе певною і захищеною. Все, що поза межами цього зачарованого кола любові, виводить Кіру з рівноваги. Абсолютна нестабільність, неконтрольованість дій, спонтанність героїні — фактори, що тримають увесь фільм в напрузі. Тому перегляд картини перетворюється на болісний вимір симпатій, несподіване чергування сприйняттів Медса і Кіри. Прикро вражають вибрики Кіри, наприклад, під час вечірки, вирішально важливої для бізнесу Медса. Іншої хвилини приголомшує брутальність Медса, його егоїзм і зрада свого терпіння. Майже втрачену надію й радість дарують вже наступної хвилини моменти возз’єднання розхристаних почуттів. Тому таким прекрасним видається кінець: коли, здавалося б, усі мости спалені, під час прощального танцю народжується нова пристрасть і майже безхмарна гармонія. Фільм викликає емоції, споріднені з життям: він робить сумним і щасливим одночасно.

«Кіра» — створена під гаслом мистецького угруповання «Догма», — рідкісний для сучасного кіно зразок досконалої камерної гри. Його лаконічність, глибина, розпачливість зумовлюють максимальну спорідненість з глядачем. Ми відчуваємо зморшки на подружній постелі, вдихаємо дим сигарети, яку курить Кіра, безпомічний удар Медса — нам в обличчя. Фільм - інтенсивний, гострий, вичерпний, мужній, такий, в якому кожен, хто живе в подружжі, знайде свій біль і свою надію. Фільм дістав численні нагороди на міжнародних фестивалях. Серед них особлива — приз «найкращий фільм 2001 року» інтернаціональної асоціації критиків «FIPRESCI».

Між коханням і злочином:
«Говоріть до неї» (Іспанія, реж. П.Альмодовар, 2002)

Чутливий медбрат Беніньйо (Жав’є Камара) закоханий в прекрасну балерину Алісію (Леонор Валтінґ). Він присвячує їй не лише весь свій робочий час, а й вихідні. Бо Алісія більше не танцює. Вона лежить після автомобільної аварії в комі. Журналіст Марко (Даріо Ґрандінетті) також закоханий — в жінку-матадора Лідію (Розаріо Флоренс), яка після чергової кориди непритомна потрапляє в ту саму лікарню. Там і знайомляться абсолютно різні чоловіки, яких спільна доля робить близькими друзями. Після багатомісячного відрядження Марко дізнається, що Беніньйо сидить у в’язниці — Алісія чекає від нього дитину.

Те, що вчинив Беніньйо з Алісією, в юридичній термінології називається зґвалтуванням, у психіатрії — збоченням, у теології — гріхом. Феміністична критика інтерпретувала б цю ситуацію символом ідеального поневолення, чоловічого уявлення зразкової жіночності: безмовна, бездумна, безвладна жінка, єдині прикмети якої — тілесність й аура романтичного минулого («прекрасна балерина»). Все, що намагається зробити фільм — звільнити вчинок від патологічних обрисів, виправдати його захистом любові. Мотив досить характерний для творчості Педро Альмодовара.

Які арґументи на виправдання Беніньйо наводить фільм? Добродушний юнак покохав Алісію ще тоді, коли вона була здорова й успішна. Щодня спостерігав з вікна граційні рухи в балетній школі, яка містилась напроти його будинку. Беніньйо пробує познайомитися з дівчиною. Одного разу він повертає їй загублений гаманець. Іншого — записується на прийом до її батька, відомого психіатра, де знову з’являється нагода поспілкуватися з Алісією. Особливої прихильності до Беніньйо дівчина не виявляє. Вона лише ввічлива. Та й важко було б уявити їх парою. Алісія — красуня, з заможної родини, з серйозними планами щодо кар’єри балерини. Беніньйо — хоч і симпатичний, але простакуватий юнак без амбіцій, сирота, зі скромною професією (медбрат) і невибагливим ставленням до життя.

Автомобільна аварія, внаслідок якої Алісія западає в кому, припиняє здогади щодо майбутніх стосунків обох. Відтепер Алісія позбавлена можливості вирішувати, а Беніньйо, під чию опіку вона потрапляє, перебирає право вибору. Турбота, догляд за коханою дівчиною, незважаючи на трагічність ситуації, роблять його справді щасливим. Найперше, що він пробує, — відтворити в несвідомому будні Алісії її попереднє життя. Протягом чотирьох років Беніньйо старанно виконує всі роботи, пов’язані з гігієною дівчини, щоранку підфарбовує її, робить зачіску, масує. Все має бути таким, як до аварії. Коли Алісія прокинеться, без суттєвих втрат продовжуватиме своє звичне життя — красивою, доглянутою і дужою. Така гідна подиву опіка стосується не лише зовнішності. Беніньйо піклується й про дух. Він відвідує балетні вистави, щоб потім детально розповісти свої враження Алісії.

Все це спостерігає Марко. Беніньйо пробує передати йому свою життєву філософію, позитивне ставлення до будь-яких несподіванок долі. Хоч Марко не цілком згодний з методикою Беніньйо (за браком часу й переконання він не може всю свою увагу віддавати прикованій до ліжка Лідії), добросердя медбрата, його віра в успіх своїх зусиль, самопожертва в ім’я любові викликають у нього глибоку повагу і прихильність. Саме він буде поруч, коли Беніньйо опиниться за ґратами. Саме він розуміє, що запліднення Алісії — акт любові й віри, а не збочення.

Пологи виводять Алісію зі стану коми. Вона народжує мертву дитину, але сама повертається до життя. Цей факт батько Алісії приховує від Беніньйо, повідомляє його, що вона померла. Сприйнявши новину, як поразку своїх зусиль, Беніньйо накладає на себе руки. В листі він підтверджує свою любов до Алісії: якщо вона мертва, він не бачить для себе сенсу далі жити. Під час вистави Марко знайомиться з Алісією. Схоже, що він стане наступником Беніньйо.

Попри всю майстерність, символічність, цнотливу обережність у ставленні до ускладненого сюжету, спроба режисера не здається абсолютно переконливою. Після фільму виникають сумніви: як сприймати Беніньйо, якими мірками його судити і чи варто взагалі це робити... Приємний кінець (зустріч Марко й Алісії) відвертає увагу від проблематики «Беніньйо», втім ненадовго. Тому загалом картина викликає почуття розгубленості, враження сконцентрованості на оповіді, а не на смислах, що підсилюється суверенною мовою фарб, картин та прекрасною музикою Альберто Іґлесіаса. Цього виявилося достатньо, щоб отримати Європейський кіноприз на 15 фестивалі в Римі (найкращий фільм 2002 року, найкраща режисура і найкращий сценарій).

Експеримент:
«Голі» (Німеччина, реж. Доріс Дюр’є, 2002)

Три пари зустрічаються суботнього вечора. Емілія (Хайке Макач) і Фелікс (Бено Фюрман) нещодавно розлучилися, від чого обоє страждають. Шарлотта (Ніна Хос) і Ділан (Мемет Куртулус) — ексцентричне подружжя, «нові багачі» — приймають гостей у своєму лаконічно розкішному, в азіатському стилі спроектованому будинку. Борис (Юрґен Фоґель) та Анетта (Марія Лара) — просто закохані. Зимового вечора вони вирішують провести любовний експеримент: дві пари з зав’язаними очима мають на дотик впізнати своїх оголених партнерів. Підказки «запах» немає, оскільки учасники експерименту щедро користувалися однаковими парфумами.

Як виникла ідея експерименту? Зустріч давніх друзів не позначена особливою радістю й безтурботністю, як колись у піцерії за рогом. Весь час даються взнаки тертя, зніяковілість, подекуди й аґресивність присутніх. Шарлотта й Ділан випадково розбагатіли, що намагаються показати своїм гостям, але водночас і не акцентувати на цьому уваги. Відтепер Шарлотта має розкішний гардероб і не мусить працювати. Це вирізняє її з-поміж обтяжених клопотами подружок.

Однак найбільш пригніченими, тому й дратівливими є «свіжо розлучені» Фелікс та Емілія. Матеріально й психічно вони у стані кризи, звинувачують себе у власній неспроможності зберегти подружню любов. Серед своїх більш успішних друзів почуваються невдахами, обділеними долею. Тому й провокують інші дві пари, підштовхують їх до сумніву щодо міцності й тривалості їхніх стосунків.

Шарлотта, Ділан, Борис і Анетта з обуренням реагують на ці провокації. Попри дрібні скандальчики, а подекуди й цілі драми між закоханими, їхні переконання й наміри щодо спільного майбутнього начебто непохитні. Щоб остаточно з’ясувати силу свої почуттів, вони погоджуються на експеримент, запропонований Феліксом.

Наслідком його мало б бути спростування тези: в темряві більшість чоловіків не впізнають своїх жінок. Втім, незважаючи на впевненість Бориса і Ділана, що підтверджена не лише почуттями, а й високими ставками (гроші й коштовності, які в разі програшу отримає Емілія), експеримент завершується поразкою. Сти-лістично досконало відшліфований фільм поділений на три частини. В першій ми дізнаємося про особливості стосунків кожної пари. Друга сконцентрована на презентації та осмисленні цих стосунків в обраній спільноті. Третя спрямована на переробку фрустрованих наслідків вечора й нововизначення. Історія закінчується щасливо: Ділан та Шарлотта вирішують народити дитину, Борис та Анетта — одружитися, Фелікс та Емілія, проаналізувавши причини розлучення, — як незнайомі, кохатися.

Попри одноманітність місця й дії фільм не сприймається монотонно. Його дотепні, жваві, філософічні діалоги, бурхливі емоції, стрімкі перебіги між полюсами почуттів (радістю й сумом, вдоволенням і розчаруванням) в гіперболічній формі прискіпливо копіюють життя. «Все, над чим працюю у фільмі, вже тисячі разів промовляв», — так охарактеризував текст Юрґен Фоґель. Справді, «Голі» видаються напрочуд знайомим фільмом. Переживання, роздуми героїв є індивідуальним і колективним змістом внутрішніх і застільних розмов.

Кожен з трьох фільмів у свій спосіб розповідає про світ сучасної європейської родини (сучасних любовних стосунків), що без воєн, в достатку, в досконало упорядженому суспільстві переживає феноменальні кризи. Звичайно ж, виокремлені проблеми — теми класичних літератури, театру, кіно. Однак в обраних фільмах вони особливо влучно вписані в модерні декорації і є найбільш симптоматичними в сучасних психологічних статистиках. Тому не буде перебільшенням стверджувати: кіно знаходить нові можливості розповідати про любов, її модерні модифікації та одвічну всепереможну сутність. Всі три фільми закінчуються обнадійливо.