Серед творчих особистостей, сформованих режисерською майстернею Олександра Довженка доби його викладання у ВДІКу, однією з найцікавіших є актриса і режисер Джемма Фірсова. У 2010 році мені випала нагода зустрітися з нею на кінофестивалі Держфільмофонду Росії «Білі Стовпи». Джемма Сергіївна представляла там документальну стрічку «Владислав Микоша. Той, що зупинив час», поставлену в співавторстві з Євгеном Цимбалом до 100-річчя її чоловіка, оператора документального кіно Владислава Микоші, а також уривки з хронікальних зйомок самого Микоші про руйнування собору Христа Спасителя в Москві 1931 року. За таємним розпорядженням керівника Студії кінохроніки (нині – Російська центральна кіновідеостудія хронікально-документальних і навчальних фільмів) Микоша послідовно фільмував підривні роботи й повний демонтаж храму. Відзняту плівку щодня забирав працівник Луб’янки. Побачити матеріал, загальна тривалість якого налічувала понад 50 годин, кінооператор зміг лише через 60 років, коли плівку було розсекречено. Ці зйомки вельми прислужилися при відбудові храму в середині 1990-х.

Після показу своєї картини Д. Фірсова у перерві між численними інтерв’ю російським журналістам знайшла час, щоб відповісти на кілька запитань про навчання в Олександра Довженка.

Л. Н.: Як ви потрапили до майстерні Довженка? Хто був серед ваших однокурсників?

Д. Ф.: Я їхала вступати до Ромма, але з’ясувалося, що він набрав курс роком раніше. Тоді я вирішила піти до Олександра Довженка, який саме набирав майстерню. У нас був інтернаціональний курс: зі мною навчались грузини Георгій Шенгелая, Баадур Цуладзе і Отар Іоселіані, білорус Віктор Туров, таджичка Рита Касимова, латиш Гунар Пієсис, естонець Юрі Мююр, який рано пішов з життя. Всіх і не пригадаю одразу. Стосунки були дуже добрі. Коли Олександр Мітта не зійшовся характером з Олександром Петровичем, майстер дав йому шанс продовжити навчання у ВДІКу: домовився з Роммом, щоб той узяв хлопця до себе на курс. Ромм оформив перехід Мітти з першого одразу на другий курс.

Л. Н.: А ви не хотіли також перейти на курс Ромма?

Д. Ф.: Ромм був мені ближчий, я брала участь у нього в акторських роботах і бувала на його лекціях. Та Довженко був таким душевним і сердечним, як рідний батько піклувався про нас. Ніколи не нав’язував себе, свою естетику, метод. Більше ліпив з нас особистості, ніж режисерів. Вплив Олександра Петровича був дуже сильним.

Л. Н.: Які настанови майстра найбільше запам’ятались?

Д. Ф.: Довженко навчав обирати сценарій, як наречену: «Вам потім жити з ним все життя. Ніколи не робіть нічого прохідного. Великий фільм довго визріває».

«Можна своє життя в кіно прожити, працюючи на всю потужність, – казав він, – а можна просто собі поживати. Говоріть з екрана тільки те, що співзвучне вашій душі». Це рідко співпадає із соціальним запитом.

Л. Н.: Які твори Олександра Довженка найближчі вам?

Д. Ф.: З фільмів Довженка найближчі мені «Битва за нашу Радянську Україну» і «Перемога на Правобережній Україні». Для мене вони найбільш справжні. Мабуть, я просто тяжію до документалістики. Хоча маю диплом режисера ігрового кіно, та документальне завжди на першому плані.

Л. Н.: Чи вплинув майстер на вас як на актрису?

Д. Ф.: Як на актрису на мене більше вплинули Юрій Іллєнко, Україна і українська мова. Коли я розмовляю російською – це зовсім інша пластика і образ. Українська пластика округла, м’яка. Вплив мови на кінообраз я вперше усвідомила, коли грала у фільмах Іллєнка «Вечір на Івана Купала» і «Білий птах з чорною ознакою».