До «Відлуння» Олександра Шкрабака – дипломної роботи випускника майстерні режисури художніх фільмів Михайла Іллєнка Інституту екранних мистецтв КНУТКТ ім. І. Карпенка-Карого сміливо можна застосувати визначення «зріла». І це не буде перебільшенням. Несподіване місце дії – крематорій (знімали на Байковому кладовищі). Дві жінки чекають там на прах своїх чоловіків. І між ними несподівано зав’язується діалог, з якого дізнаємось, що героїня Ксенії Баші-Довженко втратила чоловіка, який був архітектором і загинув на війні, що точиться на Донбасі. Героїня Рими Зюбіної розповідає про свого чоловіка-полковника, який був здоровий як дуб, але помер не на війні, а в сауні – він любив життєві насолоди… Розмова сягає високої напруги, адже розкриває всю несправедливість ситуації довкола сучасної війни, коли нерідко кадрові військові жирують, а чесні патріоти мирних професій добровільно йдуть захищати батьківщину. Художній рівень фільму високий, у сценах діалогу є психологічна правда, а тональність розмови, що торкається болючого нерва нашого сьогодення, заслуговує похвали.

Олександр Шкрабак: «Єдиний правильний шлях для режисера – бути відвертим»

Відповіді на запитання редакції

Рік і місце народження: 1987р., м. Алупка (Крим)

– Що спонукало обрати професію кінорежисера?

– Думаю, все почалося з дитинства і з мрій. Я постійно про щось мріяв. Вигадував дивні, а іноді навіть дуже дивні, історії і сюжети. Щовечора, лягаючи спати, я любив вигадувати історії, які допомагали мені перейти у світ сновидінь. Це була хороша зарядка для розуму. Крім того, я навчався у художній школі і цікавився музикою, це також залишило свій слід у моєму подальшому розвитку. Тепер мені це дуже допомагає. Навчаючись у першому університеті, я почав писати прозу. Тоді подумав, що було б цікаво писати сценарії і взагалі працювати в кіно. Але думок про режисуру не було взагалі. Були тільки мрії. По завершенні першого університету я зрозумів, що рухаюсь не в тому напрямі, про який мріяв. І я вирішив це змінити. Але не можу сказати що я обрав професію режисера свідомо. Це рішення приймалось на якомусь духовному рівні, я просто відчував, що мені треба спробувати. Отже, мені здається, що це не я обрав професію, а скоріш професія обрала мене. Але для того, щоб бути в цій професії, ще треба багато чого зробити.

– Що для вас означає Інститут екранних мистецтв і що дало навчання в майстерні Михайла Іллєнка?

– На жаль, не можу сказати що наш інститут багато чому нас вчить у плані кіновиробництва. Але він дає можливість налагодити зв’язки з тими людьми, з якими ти можеш робити кіно. Якраз створюючи фільми, ми й навчаємось, допомагаючи один одному. Мені пощастило зустріти людей, з якими ми три роки працювали разом, і нині, організувавши свою продакшн-студію, продовжуємо працювати вже над комерційними проектами. Завдяки тому, що ми постійно трудилися, ми багато чому навчились. Але це відбувалось на знімальних майданчиках, а не в стінах інституту. Звичайно, є майстри з безцінним досвідом, у яких є чому навчитись, але їх небагато. Наприклад, Богдан Вержбицький. Чудовий майстер, який вкладає в студентів значно більше, ніж просто теорію. Те саме можу сказати і про свого майстра Михайла Іллєнка. Вважаю, що мені дуже пощастило бути його учнем.

– Як виникла ідея фільму «Відлуння»?

– Важко сказати, як виникла ідея цього фільму. Ти ніби підключаєшся до якогось «каналу» десь у космосі, посилаєш якісь думки туди, і потім тобі вертається «відповідь». Ці «відповіді», отримані в діалозі з небом, – безцінні. Потім я просто почав удосконалювати ідею, писати діалоги, працювати над персонажами та логікою їхніх дій. У цьому фільмі багато особистих речей: про Крим, про батьків. Я як режисер ризикнув бути дуже відвертим в цій роботі, і тому її непросто показувати. Але зараз я точно розумію, що це єдиний правильний шлях для режисера – бути відвертим.

– Які плани щодо подальшого життя фільму?

– Будемо відправляти картину на кінофестивалі. Звичайно, хотілося б потрапити на «Молодість» і на Одеський кінофестиваль, але там все, як завжди, непросто. На жаль, у нас набагато важливішим є те, де і з ким ти познайомився за філіжанкою кави (чи чаркою коньяку), а не те, яке кіно ти робиш.

Червень 2016