Найгірший фільм

Фільм «Квітка на камені» (Студія Довженка, 1962), що починається як шахтарський film noir, а закінчується як абсурдистська комедія, в якій головного героя з опеленаною бинтами головою змушують пити парне молоко, посідає особливе місце в творчості Параджанова: він має почесне звання його найгіршого фільму. У такій оцінці одностайні всі. Фільм навіть удостоївся статті в центральній газеті, в якій довженківців побивали іменем їхнього хрещеного батька саме за такі фільми, як «Квітка»^[1]. Мирон Черненко взагалі заявив, правда, вже з висоти більш як двох десятиліть, що цей фільм «свідчив про глибоку і, як, ймовірно, здавалось в ту пору, безвихідну творчу кризу, яка не могла не закінчитись крахом, відходом від кіно»^[2]. Володимир Луговський описав, як під час зйомок «Тіней забутих предків» (Студія Довженка, 1965), йдучи Коломиєю, вони натрапили на афішу «Квітки», і як Параджанов, навіть не обертаючись, передразнив назву свого злощасного фільму: «Гівно на камені». Луговський додає у своїх мемуарах в’їдливий коментар: «Його досаду можна було зрозуміти. Стрічки «однокашників» ВДІКу збирали призи на міжнародних фестивалях, а фільми Параджанова – показували вряди-годи в провінційних клубах»^[3].

«Квітка» дійсно вийшла монструозним фільмом. Дві сюжетні лінії, які майже не перетинаються, створюють ефект психотичної розірваності, фрагментарності реальності. Перша лінія обертається довкола прохідника Григорія Гриви (Григорій Карпов), «краси і гордості Донбасу», як він себе називає, що закохується в зразкового білявого комсорга Люду (Людмила Черепанова) і, як слід радянському кінематографічному шахтарю, чудесним чином перевиховується – із непокірного індивідуаліста-гуляки перетворюється на дисциплінованого передовика праці. Друга лінія обертається довкола сектантки Христини (Інна Бурдученко-Кирилюк), серце якої розривається між батьківським словом і своїм коханням до комсомольського працівника Арсена Загорного (Георгій Єпіфанцев), скрипаля і представника інтелігенції. Лінії Христини і Григорія ніколи не перетинаються, хоча події, що відбуваються з ними, характеризуються єдністю місця і часу. У результаті такого відчуження реальність втрачає неперервність, уподібнюється до сну, до того, що у психоаналізі називають «первинним процесом».

Радянські критики тільки руками розводили. «У ньому все безглузде: місце дії і характери героїв, основна ідея і бічні мотиви, взаємовідносини між людьми і фабула», – у відчаї бідкалась Нателла Лордкіпанідзе, авторка вже згадуваної розгромної статті в «Ізвєстіях»^[4]. Не менш розгромна рецензія на фільм вийшла в журналі «Наука і релігія», автор якої звинуватив фільм у «непереконливості» – це слово найчастіше повторюється в його тексті: непереконливим є показ становлення нових характерів, замість цього дається якесь «чудесне преображення», непереконливим є «викриття» сектантства, непереконливо «збіднено» виглядає і радянське життя, йому нічого протиставити «ідеалам сектантства»^[5].

Чим насправді була ця «безглуздість», «непереконливість»? Лише «низькою маркою», як намагались переконати себе радянські критики? Якщо виходити із норм цілісності, неперервності, зв’язності реальності, то фільм дійсно і «безглуздий», і «непереконливий». А якщо самі ці норми поставити під сумнів? Тоді і «безглуздість», і «непереконливість» можуть постати у зовсім іншому світлі, не як помилки, а як стратегії дереалізації, як проникнення по той бік звичної картини реальності, в її поетичне несвідоме. Однак чи можна було очікувати від радянських критиків, що вони поставлять під сумнів норми цілісності і зв’язності? Адже вони сприймали їх не як спосіб інтерпретації реальності, а як саму реальність. Автор рецензії в журналі «Наука і релігія» намагається здійснити «вторинну обробку» фільму, який не передбачає зв’язності як принципу власної організації. У результаті ще більш помітно проступає оніричний характер фільму. Ось ця обробка, обмежена, щоправда тільки лінією Григорія Гриви: «В степ, на будівництво шахти приїжджають комсомольці. Тут і відбувається знайомство відомого прохідника Григорія Гриви з комсоргом будівництва Людою. Широта натури Григорія обертається іноді купецьким розгулом, а робоча гордість – самовпевненим зазнайством. «По віковій шахтарській традиції» Григорій і його нерозлучний друг Пашка Чмих підносять по «сто грам» комсомольцям, які відзначились в роботі. В результаті 32 людини не виходять на роботу. Цей «подвиг» Гриви був висміяний в сатиричній газеті «На терикон». І тут починається чудесне преображення Григорія. Прочитавши газету він вибирається на терикон і радісно кричить «Ого-го-го-го», а потім сторчма котиться вниз. Видно під час падіння у нього визріває замисел: податись працювати на нову шахту і очоливши бригаду недосвідчених новачків, вивести її в передові. Бригада в перший же день перевиконує норму. Завершуючи процес перевиховання колишнього дебошира, автори заставляють Григорія з огидою (щоб помститись за тривале зловживання спиртними напоями) пити парне молоко, принесене закоханою комсоргом Людою»^[6].

Чи можна було повірити в такий сюрреалістичний фінал? Хоча автор статті в «Науці і релігії» не зовсім правильно зрозумів процес метаморфози Григорія Гриви, неправдоподібність його він вловив точно. І це попри те, що «Квітка» виникла на основі ортодоксального соцреалістичного роману Вадима Собка «Нам спокій тільки снився» (1957 – 1959), а сам Собко виступив сценаристом фільму.

Від соцреалізму до сюрреалізму (роман і фільм)

У романі Вадима Собка «Нам спокій тільки снився» є практично всі персонажі фільму Параджанова, однак вони перебувають у дещо інших конфігураціях, зміна яких дає багатий матеріал для порівняння. Тут не йдеться про очевидну необхідність зменшити кількість персонажів, бо тристасторінковий роман не міг поміститись у семидесятиоднохвилинному фільмі. Головним героєм роману Собка, «першим серед рівних» (у романі наративна агенція теж розподіляється між кількома ключовими дійовими персонажами) є Арсен Загорний, який у фільмі Параджанова відходить на другий план. У романі Арсен Загорний теж інтелігент, правда не скрипаль, а актор, і тут дається його передісторія: він опинився на будівництві шахти після невдалої прем’єри в театрі. Засумнівавшись у власному таланті, молодий актор записується комсомольським добровольцем на Донбас, і завдяки важкій фізичній праці і перебуванню серед робітників він відкриває в собі справжній талант, а його норовлива кохана, донька великого начальника Ганна, перевиховується і тепер готова йти за ним, хоч на край світу. У фільмі Ганна «скорочена», Арсен любить сектантку Христину, яка теж перевиховується.

Стихійний шахтар Григорій (не Грива, а Погребняк) теж є в романі, але тут він не отримує любові комсорга, яку звати Катя Несміян. Комсорг в романі закохується у комсорга сусідньої шахти Володимира Макарова, якого у фільмі теж «скоротили». Є у романі і друг Григорія, Чмих, щоправда, йому належить сіра «Побєда», на якій він катається з Григорієм, тоді як гармонь і коронний куплет: «Синих глаз под черными бровями / Завещал бояться мне отец», тут, на відміну від фільму, належать не йому, а самому Григорію. У романі Григорій є швидше епізодичним персонажем, який не передбачає ніяких лібідинальних інвестицій з боку читача. Його образ надто амбівалентний, щоб ввійти на сцену «боротьби хорошого з кращим». Майбутнє Григорія змальовано комсоргом, яка випадково зустрічає його на пероні вокзалу. Дізнавшись, що Григорій подався відвойовувати свою зруйновану шахтарську честь аж у Караганду, вона на прощання, обіцяючи читати його листи, безжально заявляє: «Не зможеш ти отак серед радянських людей жити. Або злочинцем станеш, або все зрозумієш. Третього не дано»^[7].

Якщо роман давав лише потенційну можливість перевиховання Григорія, фільм наочно її продемонстрував, і зробив це виключно кінематографічними засобами, позбавляючи її всякої правдоподібності і психологічної мотивованості, пов’язаної зі словесним регістром. Яким же чином у фільмі відбувається перевиховання, в результаті якого колишній дебошир демонструє немовлячу покірність перед наказами комсорга? Як ми вже знаємо від автора статті в «Науці і релігії», процес кінематографічних метаморфоз Григорія Гриви почався, коли він побачив карикатуру на себе в стінгазеті «На терикон!». Цей епізод є і в романі, де дуже ретельно описується ображене самолюбство Григорія, його наївне уявлення про шахтарську честь, його інфантильна концепція власної особи, повністю закрита для критики: «В очах йому потемніло від люті»^[8]. Кінематографічний Григорій демонструє протилежну до свого романного тезки реакцію, він ідентифікується із критикою і буквально розігрує її в реальності, збігаючи на справжню піраміду терикона.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑Лордкипанидзе Н. Держите марку, Довженковцы! // Известия. – Ноябрь 28, 1962.
2. ↑Черненко М. Сергей Параджанов: творческий портрет. – М.: В/О «Союзинформкино», 1989. – С. 9.
3. ↑Луговський В. Невідомий маестро. – К. : Видавничий дім «Академія», 1998. – С. 29.
4. ↑Лордкипанидзе Н. – С. 5.
5. Мартыненко Ю. Верный путь – труден! // Наука и религия. – 1963. – № 7. – С. 91.
6. Там само.
7. Собко В. Твори в шести томах. – Т.5. – К.: Дніпро, 1964. – С. 282.
8. Там само. – С. 167.