«Вид з мосту» Артура Міллера; Режисер Кирило Кашліков

Художник О. Дробна; Автор музичного вирішення В. Тененбаум

У ролях: В. Сарайкін, О. Гетьманський, О. Замятін,

О. Кульчицька, Ю. Смушкова, В. Ращук, О. Поліщук,

Є. Щербань, О. Соколенко; Київський національний театр російської драми ім. Лесі Українки

До творчості американського драматурга Артура Міллера театр ім. Лесі Українки звернувся вперше. Артур Міллер (1915–2005) – нащадок польсько-єврейських емігрантів – один із найвидатніших західних драматургів. Однак радянському, та й пострадянському, глядачеві він відомий насамперед як останній чоловік Мерилін Монро.

Артур Міллер закінчив Мічиганський університет, після Другої світової війни працював репортером. Перша п’єса, яка стала його візитівкою і здобула йому популярність, – «Всі мої сини» (1947). 1949 року з-під його пера вийшла п’єса «Смерть комівояжера», яка принесла драматургу світову славу і була відзначена Пулітцерівською премією. Вистава за п’єсою дебютувала на Бродвеї в 1949-му і витримала 742 покази. Менш відома, але не менш драматична п’єса «Вид з мосту» – теж одна зі знакових у творчій біографії драматурга.

Артур Міллер писав її у розпал кризи особистих стосунків з Мерилін Монро, вклавши в образи героїв ту силу пристрасті, яка гнітила його душу. Автор скористався сюжетом цієї історії, щоб відобразити власну особисту драму і водночас показати фатальність неконтрольованих людських пристрастей. Пристрасть – стихія, пристрасть – полум’я, незримий «головний герой» античних трагедій. Фатальна сила, яка підкоряє і руйнує як слабких, так і сильних. Слабкий програє в боротьбі з нею, сильний перемагає духовно, але обидва гинуть фізично. Важко не помітити близькість драми Міллера і античної трагедії. Вона не тільки в монологах адвоката Альф’єрі (О. Гетьманський, О. Замятін), який символізує хор (голос провидіння), а насамперед у невідворотному переплетенні доль героїв, всепоглинаючій стихії пристрасті та відмові суду над ними.

У постановці режисера Кирила Кашлікова головний герой Едді Карбоне (Віктор Сарайкін) виявляється духовно слабким. Сорокарічний портовий вантажник, чесний трудівник, добряк за природою, життєві радощі якого полягають у тому, щоб випити пива і випалити цигарку в кінці робочого дня. Звичайнісінький чоловік, один з мільйонів. Єдина втіха, що наповнює сенсом його мізерне на враження життя, – племінниця дружини Біатрис (Ольга Кульчицька) – сімнадцятирічна Кет (Юлія Смушкова), яка раптово з дитини перетворилася на юну дівчину. Квітка, яка ще вчора була прихованим бутоном, розцвіла у всій красі. І як квітка жадає сонця, так душа Кет прагне життя. Та в момент цього розквіту провидіння виявляється найбільш нещадним і підступним. А може, навпаки: таким чином воно випробовує людину, ставлячи перед свідомим вибором – дух чи тіло? Розум або інстинкт? Хоч там як, кожен сам знаходить відповіді на ці одвічні питання.

Дія драми відбувається в 1950-ті роки в Брукліні, коли емігрантам було заборонено в’їжджати в країну. Однак чимало європейців нелегально прибували в Америку працювати. Серед таких нелегалів опинилися два італійці – брати Марко (Володимир Ращук) і Родольфо (Євген Щербань), родичі Біатрис. Едді згоден надати їм притулок у своїй домівці на деякий час, поки ті не влаштуються на новому місті. Брати катастрофічно потребують роботи, особливо одружений Марко: його сім’я на батьківщині голодує.

Родольфо – молодий безтурботний хлопець, який любить танці і джаз, але він не легковажний – працьовитий і дуже добрий, уміє пожартувати і запалити гарним настроєм інших, люди до нього тягнуться, наче він випромінює життєрадісне світло. З першого погляду між Родольфо і Кет виникає симпатія. І цей незримий струм відразу вловлює Едді, для якого віднині немає спокою ні вдень, ні вночі. Для Едді нестерпна сама думка, що його дорогоцінну квітку, яку він стільки років оберігав і плекав, зірве інший чоловік та ще й чужинець. Едді мучать не звичайні батьківські ревнощі. Заборонена пристрасть, яка спалює його душу, відібрала в нього будь-яку здатність чути голос розуму. Едді безнадійно глухий і до благань дружини, і до її мовчазних докорів, і до слушних порад Альф’єрі. Відтепер у нього є одна мета. Родольфо – ворог, і він будь-що має бути ліквідований. З кожним днем пристрасть героя все більше руйнує його внутрішній світ, через що страждають близькі, яких він психологічно тероризує.

І все ж міллерівська драма людських пристрастей у трактуванні К. Кашлікова закликає до співчуття. У цьому контексті актор В. Сарайкін завважує: «Адже існує непохитний акторський принцип: граючи поганого, шукай, у чому він хороший, а граючи хорошого, шукай, у чому він поганий».

У стосунках героїв легко зчитуються фройдистські мотиви, яких не приховують і автор, і режисер. Навпаки – все гранично оголено. І можливо, саме тому в глядачевому сприйнятті героя В. Сарайкіна співчуття витісняє відторгнення. На високій трагедійній ноті повсякденна мораль відходить на другий план, а на перший виходить драма самотньої душі, якій по-людськи співчуваєш. Так само, як співпереживаєш расіновській Федрі в її жіночій драмі, розуміючи, а не засуджуючи почуття, яке вона не в силі подолати. Любов – двосічний меч – відроджує душу і одночасно вбиває. Кожен, хто шалено кохав, відчував щось подібне. Монологи, які звучать з вуст адвоката Альф’єрі, закликають нас до людяності, а не осуду.

А однобічне судження тим більш неможливе, коли спостерігаєш, як підсвідомо Кет спокушає Едді. Саме так, бо протягом усієї першої дії обіймає і притуляється, дратуючи його. У п’єсі А. Міллера це можна вгадати між рядків, у кожному разі, в авторських ремарках цього немає. У постановці ж К. Кашлікова – є. І не просто як штрих, а як виразний підтекст. «Незнання закону не звільняє від відповідальності». Тому неважливо – свідомо чи несвідомо Кет це робить, але вона це робить. Гарячі обійми і різноманітні тактильні вираження почуттів до Едді (особливо застрибування на його спину в короткій спідничці з оголеними ногами) сприймаються не як безтурботна гра дівчинки-підлітка, а як гостросюжетна гра дівчини, сп’янілої від своєї влади. Не випадково Кет, у пристрасному монолозі звертаючись до Родольфо, зізнається в нез’ясованому для неї самої почутті до Едді. Вона його відчуває навіть на відстані: коли він підходить до їхнього будинку, коли йому хочеться пива. Вочевидь Кет усвідомлює свою владу над ним, і невідомо, як би вона повелася, якби в їхньому будинку з’явилася дівчина її віку, до якої у Едді виникла б симпатія.

У виставі К. Кашлікова узгоджено всі елементи театральної дії: музика, світлове, просторово-образотворче оформлення, акторські роботи – у всьому досягнуто єдності, симфонізму. Пронизлива музика, сповнена трагічного передчуття, з перших секунд вистави створює зворушливу атмосферу. Сцена занурена в морок, а перед поглядом глядача миготять хаотичні кадри (візуальна анімація) приреченої долею людини з обличчям, спотвореним болем і жахом.

Розігрується дійство на порожній сцені, нахиленій до рампи. Все це розгортається у згоді з внутрішнім сум’яттям персонажів і таємною злою пристрастю головного героя. Трагічна розв’язка передбачувана з самого початку. І тільки вікно праворуч, освітлене ніжним бірюзовим світлом, – як метафора надії, що живе в душі кожного героя. А в кожного своя надія і мрія: у Біатрис – повернути втрачену любов, у Кет і Родольфо – її знайти, у Марко – допомогти рідним, і тільки в Едді батьківське почуття переросло в гріховну пристрасть, яка знищує його душу. Бірюзовий колір також символізує чисте прозоре море, яке ніби поруч, як символ чогось чарівного, затишного, що манить до щастя і свободи.

Мізансцени спектаклю не дивують ні винахідливістю, ні видовищними ефектами, які б мали впливати на уяву глядача, але вони точні, в них немає нічого зайвого: філігранно вибудувано кожен монолог, жест, крок. Кожна сцена оживлена режисерською думкою, а в епізодах присутня логіка і завершеність. У режисера все розраховано: увага глядача не повинна відволікатися не несуттєве, хоч би яким яскравим і захопливим воно було, вона має бути прикута до психологічного дійства і зосереджена тільки на ньому. А видовищні ефекти і різноманітні аудіо-візуальні фішки – додаткові атрибути, потрібні в шоу. Театр російської драми був і залишається територією психологічного театру, який досліджує «життя людського духу». Як влучно підкреслював Костянтин Станіславський: «Красиве не те, що по-театральному засліплює і дурманить глядача. Красиве те, що звеличує життя людського духу на сцені і зі сцени, тобто почуття і думки артистів і глядачів».

Напрочуд вдалою була попередня робота К. Кашлікова «Джульєтта і Ромео». Так, замахнутися сьогодні на Шекспіра – треба мати сміливість. У режисера вийшло. Але, подивившись спектакль «Вид з мосту», що прозвучав також оригінальним і неабияким художнім висловлюванням, розумієш, що в театрі ім. Лесі Українки з талановитого актора народився не менш талановитий режисер, гідний учень свого вчителя і майстра сцени Михайла Резніковича.