Однією з помітних подій літньої сесії в Інституті екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого стала дипломна вистава «Отак загинув Гуска» за М. Кулішем з дисципліни «робота режисера з актором» третього курсу режисерів телебачення (майстерня Василя Вітра), здійснена під керівництвом викладача з акторської майстерності Віталія Савчука. Виставу показували на кінофакультеті 7, 8 і 9 червня у трьох різних складах виконавців.

Студенти повністю поринули у світ пореволюційної України початку ХХ століття, випестуючи своїх героїв як звичайних хлопців, дівчат, чоловіків, жінок… Така історія могла трапитися вчора, сьогодні, завтра… Вона актуальна своєю людяністю, зрозумілістю, пізнаваністю.

Сучасні дівчата і хлопці виходять на сцену в костюмах, вимовляють слова, не звичні для сьогоднішнього вуха, та при цьому створюють надзвичайно сильні за своєю дією і правдивістю образи. Закохані у своїх персонажів, вони плачуть їхніми слізьми і сміються їхнім сміхом. Ситуації бачаться зрозумілими, звичними і логічними. Жодної штучності, реальна дійсність, оголена емоція… І це при тому, що події у творі Миколи Куліша не назвеш сучасними. Дійсністю героїв є становлення більшовицької влади, реєстрація, рятівні мандати, загроза конфіскації, розмови про диктатуру пролетаріату, комтруд та грамчека, спогади про безхмарне дореволюційне життя, що в їхній ситуації здається раєм… Великий злам… Старий світ, звичний для героїв, зникає, натомість з’являється інша реальність, іще не звідана і страшна, бо містить загрози майну, житлу і, ймовірно, навіть життю героїв.

Звичайно, вистава отримала життя насамперед завдяки зусиллям педагога. Віталій Володимирович не зовсім звичайний викладач. Учень курбасівської школи, надзвичайно обдарований актор, талант якого визнавали провідні українські режисери, він залишив акторство і вже тривалий час працює зі студентами. Поставив цікаві студентські вистави як дипломні, так і етюдні експериментальні. Уся ця важка, копітка та надзвичайно натхненна робота, на жаль, має, у кращому разі, кілька показів, і залишається лише відзнятою на відео студентами. Однак саме тут, у стінах Інституту екранних мистецтв, він має можливість реалізувати свій педагогічний та акторський талант. Віталій Володимирович працює як тонкий чуттєвий режисер.

Особливістю його режисури є звернення до особистісного, внутрішнього глибинного начала. Герої його вистав – маленькі люди з їхніми повсякденними клопотами, життєвими проблемами, смішні у своїй безпосередності і трагічні у своїй «незначущості», зрозумілі і прості. Ця зрозумілість і простота ламає кордони театральної умовності. Глядач живе болем персонажа, бо цей біль знайомий, не раз звіданий, глибоко внутрішній та індивідуально пережитий. Савчукові вистави – про життєве і про життя. Він говорить простою мовою про складні категорії буття. Життя і смерть постають у своїй страшній оголеній правдивості, зрада і любов знайомі і пізнавані настільки, що, здається, можна назвати власні життєві події і ситуації, схожі на ті, в яких опиняються персонажі.

Віталій Савчук не вперше звернувся до драматургії Миколи Куліша. Традиції майстерні Миколи Мерзлікіна, в якій він розпочав свою викладацьку діяльність на кінофакультеті, базовані на засадах курбасівської школи. І драматургія Куліша є природною для цієї школи.

Останній курс Миколи Івановича також грав дипломну виставу «Отак загинув Гуска» 2008 року. Вона також мала величезний успіх, а 2009 року її відновили й показали кілька разів на сцені Центру імені Леся Курбаса. З наступним курсом був «Мина Мазайло» Куліша, вистава, яка йшла при аншлагах.

Таким чином, драматургія Миколи Куліша – уже знайома і вивчена царина. Одначе Віталій Володимирович бачить необхідність нового звернення до вже осмисленого матеріалу і знову розмірковує над тими темами, які цікавили драматурга майже сто років тому. П’єсу «Отак загинув Гуска» написано 1925 року, проте робота над нею велася з більш раннього періоду. За жанром її визначають як фарс із міщанського життя або ґротескно-сатиричну комедію антиміщанського і соціально-політичного спрямування.

Однак, незважаючи на окремі ґротескні та сатиричні елементи, інтерпретація Віталія Савчука людяна. Антиміщанська тема неочікувано перетворюється на реквієм по усталеному традиційному злагодженому існуванню звичайної маленької людини, яка не знаходить собі місця в сучасних революційних подіях: вони викидають її на узбіччя життя з усім її надбаним добром, з усією великою жіночою родиною. Ця людина не може дати собі ради, не може допомогти дітям – численним донькам. На Гусці лежить страшний у своїй непосильності тягар відповідальності за те, де і як житиме його родина, чим її годувати, як вижити в новий, страшний своєю невідомістю час.

Комедія сприймається як найгіркіша трагедія безвиході. Сміх не здатен розрадити. Він ніби вносить ту людяну складову, яка свідчить тільки про те, що герої живуть, незважаючи на обставини і свій страх, живуть повсякденним життям і сподіваються якогось дива. Схоже, тільки на диво вони і розраховують. Їхня трагедія в тому, що вони не вміють влитися в нове життя.

Загублена серед революційних подій, воєнних катаклізмів маленька людина – ось та тема, яку Віталій Володимирович як режисер передає виставою. Адже, зрештою, не важливо, які погляди і переконання має особистість, яку віру вона сповідує, важливо те, що вона – людина. Людина, а отже – цілий мікросвіт. В буремні часи тільки людяність здатна порятувати кожен окремий світ, а значить, і макросвіт, від повного знекровлення.

Імовірно, катастрофа цього великого зламу, початку нового відліку без можливого повернення назад, і є тією точкою, що поєднує час тодішній і час теперішній. Сьогоднішні події в Україні і є тією могутньою і невідворотною силою, здатною піднести розуміння твору Миколи Куліша на принципово новий рівень.

Віталій Савчук переконаний, що п’єси М. Куліша мають іти, мають звучати нині. Хоча в цьому випадку звернення до Кулішевої драматургії було зумовлено як творчими, так і технічними аспектами. Спершу працювали етюдним методом над Ф. Достоєвським. Робота складна: доводилося переводити літературний матеріал в драматургічний. І раптом прийшла думка звернутися до Куліша, до того, що знайоме, і поєднати приємне з корисним. Звісно, було побоювання, щоб не повторитись. Однак повтору вдалося уникнути. Віталію Володимировичу було цікаво працювати з різними складами. Один студент міг грати кілька ролей. Було три виконавці ролі Гуски. Те саме й з іншими персонажами…

Остаточний список виконавців вповні не відображає важку різнопланову репетиційну роботу, та навіть у такому переліку можна віднайти багато цікавого і збагнути обсяг виконаної роботи.

Саватій Гуска – Богдан Добровольський, Володимир Кареба, Артур Разіньков;

Секлета Семенівна – Мирослава Дерепа, Марина Лопушін;

Івдя – Ганна Морозова, Олександра Пономаренко, Людмила Хівренко;

П’єр Кирпатенко – Ігор Висневський, Маркіян Мірошниченко, Едуард Томільченко;

Устонька – Юлія Блощук, Марина Бойко;

Настонька – Іванна Адамчук, Варвара Шабатура;

Пистонька – Дарія Дишкант, Елізабет Зісман;

Христонька – Елізабет Зісман, Світлана Рябець;

Хростонька – Іванна Адамчук, Яна Гонтар, Елізабет Зісман;

Онисонька – Марина Бойко, Яна Гонтар;

Охтисонька – Яна Гонтар, Анастасія Коротка;

Агент – Антон Скрипець;

Рибалки – Сергій Данілевський, Антон Скрипець.

Віталій Володимирович особливо відзначає роботу Артура Разінькова в ролі Саватія Гуски. Говорить, що Артур надзвичайно багато зробив. Заради таких моментів варто було працювати над виставою.

Прийшов подивитися на виставу і минулий склад. Що, звісно ж, не могло залишитися поза увагою педагога: «Ревниво сприйняли. Навіть Діма, виконавець ролі Саватія Гуски, приходив…»

Згадуючи перший з трьох показ вистави на кінофакультеті, Віталій Володимирович з гордістю констатує: «Після вистави усі виконавці раптом вийшли на сцену і почали ридати, просто-таки волати. Усі зібралися – і в плач… Ціле ревище зчинилося. Таке очищення відбулося. Щось відкрилося для них. Ці масштаби, ці радості… Необхідно було показати їм, щоб вони зрозуміли, що робитимуть далі у своєму житті».