У публікаціях про відому кіноактрису ХХ сторіччя Анну Стен досі йшлося про радянський російський та український, німецький та американський періоди її життя і творчості. Однак у біографії Анни Стен є сторінки, які так чи інакше стосуються Польщі, про що її біографи, здається, ще не писали.

В 1930-ті роки в польському прокаті пройшли фільми російських режисерів Бориса Барнета «Дівчина з коробкою» (1927) і Федора Оцепа «Земля в полоні» (1928) (у міжнародному прокаті останній ішов під назвою «Жовтий паспорт»). У головних ролях в обох стрічках знялася молода Анна Стен, що робила перші кроки в радянському кіно. Якщо в першій розкрився її блискучий комедійний талант, то в другій вона зуміла знайти нові барви для відображення драматичної долі селянки в царській Росії.

За творчістю актриси уважно спостерігав сучасник, польський журналіст Й. Леман. Він писав: «Хоча радянський фільм, по суті, є радше режисерським, ніж акторським, Анна змогла привернути до себе увагу “Совкино”, а пізніше й публіки. Анна Стен стала “зіркою” радянського кінематографа, який взагалі не визнавав поняття зірковості!». «Дівчина з коробкою» й Анна Стен мали великий успіх. Але «найбільшого тріумфу вона досягла в драмі Оцепа “Жовтий паспорт”, в основу якої лягли реалії Росії старого часу. Тут уже можна було безпомилково заявити, що це першорядна актриса з акторською інтуїцією високого рівня. Потім тривалий час ми нічого не чули про Анну Стен. Радянські фільми зникли з наших екранів… Прийшли нові зірки, європейські і американські…»^[1].

Ще один фільм з Анною Стен промайнув польським екраном: «Мій син» Є. Черв’якова (йшла в Берліні під назвою «Чужа дитина»). Оскільки «Дівчина з коробкою» та «Земля в полоні» в Польщі демонстрували в ті роки, що й у Берліні, можливо, так сталося і з цією картиною. Про гру Анни в ній польський кінознавець Збігнев Пітера через 45 років після розвідки Лемана писав: «Анна Стен відходить тут далеко від манери, в якій грала в «Дівчині з коробкою» і «Жовтому паспорті». За допомогою майже нерухомої, але тим більш виразної і монументальної маски обличчя, вона намагається створити портрет лірично досконалий, змалювати страждання, надію і страх»^[2].

Судячи з публікації Й. Лемана, інтерес до творчості Стен у Польщі не згасав, тут вона мала велику популярність. Журналіст, звертаючись до німецької преси, стежив за кар’єрою акторки і після її переїзду в Німеччину по лінії співпраці «Межрабпом-фильма» (Москва) і кінокомпанії «Прометеус» (Берлін). Він писав про її успіх у німих і звукових фільмах. Європейську славу актрисі принесла роль Грушеньки у стрічці Оцепа «Убивця Дмитро Карамазов» (1930 р.) за мотивами роману Достоєвського. Тоді в Німеччині знімали різні мовні версії того самого фільму з іншими акторами. Стрічка Оцепа стала винятком. У французькій версії Анна Стен опанувала роль французькою мовою. Шалений успіх вона мала і в стрічках інших відомих режисерів – німців Едварда Андре Дюпона, Роберта Седмака. Інформації Й. Лемана були важливими для польських читачів, бо фільми німецького періоду творчості Анни в їхній країні не демонструвалися.

Завдяки Леману прихильники таланту Стен дізналися про її переїзд у Голлівуд. До студії United Artists актрису запросив кінопродюсер Семюел Ґолдвін. Про її переживання під час від’їзду журналіст писав: «Наприкінці квітня (1932 р. – О. Н., Ю. Я.) Анна Стен сіла, звісно, на корабель, який доставив її на іншу півкулю <…> – Тішуся, – каже Анна, – що отримала шанс, про який ніколи не мріяла. Але й сумую. Жаль мені Європи, жаль мені Росію, жаль мені Оцепа. Не знаю, які будуть мої американські фільми…»^[3]. Журналіст розповів і про майбутні американські фільми, в яких планувалася участь Анни. Серед них стрічка за повістю Ришарда Болеславського «Шлях улана», про пригоди польського офіцера під час «польсько-більшовицьких» воєн.

З американських фільмів Стен до Польщі, за свідченням З. Пітери, потрапив «Ми знову живі» («We live again») Рубена Мамуляна за романом Льва Толстого «Воскресіння» з Анною Стен у ролі Катюші Маслової. В Польщі вона демонструвалася під назвою «Катюша»^[4]. Не всі американські фільми Анни Стен були такі успішні, як російські й німецькі. Причиною, як вважають, була реклама С. Ґолдвіна, що презентував її як «другу Ґрету Ґарбо», хоча Стен мала власну індивідуальність і манеру гри. Вона була значно темпераментнішою і жвавішою, і, як писала німецька преса, вирізнялася слов’янською чарівністю і смутком (нім. «Tempo», 1930-ті роки). Актриса вирішила припинити співпрацю з Ґолдвіном і спробувати зніматися в Англії. Попри цю невдачу, в Польщі Анну Стен вважали голлівудською зіркою. Це відобразила публікація в польському часописі «Кіно» про «сенсаційну» зустріч його журналістів із Анною, що приїхала до Варшави інкогніто. Читач дізнавався, як виглядала актриса, про її родину, причини приїзду, враження від побаченого у Варшаві. Журналісти були приголомшені, почувши, що її чоловік, а водночас продюсер д-р Євген Френке (Френкель), поляк за походженням, вільно розмовляє польською. Колись він жив у Лодзі, потім у Німеччині^[5].

В житті Анни Стен був досить сильний «польський акцент». Останній її шлюб був з д-ром Євгеном Френке. Як актриса пригадувала в інтерв’ю^[6], випадкова зустріч із незнайомцем під час автомобільної пригоди у Берліні стала для неї доленосною. Анна мала великий успіх у чоловіків, за її плечима було кілька шлюбів. Але тоді вона вперше відчула, яким може бути велике кохання. Вони з Френке одружилися. Саме за його порадою Стен і прийняла запрошення до Голлівуду. Потім вона писала, що в Німеччині їй було добре, їй подобалися німці, і коли Ґолдвін вперше заслав до неї агентів, вона навіть і гадки не мала про роботу в Америці. Але чоловік сказав, що завжди слід погоджуватися на експерименти. Можна спробувати і цей (на жаль, вони тоді й подумати не могли, чим це обернеться). Але ж невідомо, що сталося б із її чоловіком-євреєм у нацистській Німеччині…

Ґолдвін теж був пов’язаний із Польщею. Уродженець Варшави вважався знавцем слов’янського світу і «ловцем талантів» з Європи. Він був у захваті від Стен у фільмі «Убивця Дмитро Карамазов». А її слов’янський акцент вважав навіть симпатичною «фішкою». Він вирішив, що в Голлівуді Анна почне зніматись у фільмі «Нана» за романом Золя (а не в «Братах Карамазових», як передбачалося), за рік підготовки до зйомок він буквально виснажив і деморалізував талановиту актрису. Після фільму «Нана», який не мав касового успіху, і наступного, досить гарного фільму режисера Рубена Мамуляна «Ми знову живі» Ґолдвін запропонував сюжет із життя польських (!) емігрантів, де Анна мала зіграти польську дівчину. Деяким критикам цей фільм режисера Кінга Відора «Шлюбна ніч» не сподобався, хоча він зроблений непогано, як вважають інші спеціалісти.

Френке всіляко підтримував дружину. Коли в Анни почалися труднощі в Америці, він намагався влаштувати її кар’єру в Англії. У тижневику «Кіно» 1936 року було опубліковане інтерв’ю А. Стен про досить драматичний американський епізод її життя: «Я вийшла з народу (…). У Інкіжинова^[7] навчалася театральному мистецтву, виступала також і в цирку – то все правда. Я не боюся праці, але Голлівуд здатен зламати будь-кого. Проте і то би було не страшно, якби ці люди хоча б поважали в мені людину! Їм здавалося, що я машина, що можна мене знімати, як тільки забажається. Я дуже вдячна Ґолдвіну, але то не підстава робити з мене манекена! Краще я не буду зіркою, ніж жити постійно так, як вимагав мій продюсер і шеф реклами. Але мій розрив з Ґолдвіном був роздутий рекламою до масштабів скандалу. В кожному разі, обставини склалися так, що я без вагань мусила кинути таке життя…»^[8].

Попри все, Ґолдвін і Стен з Френке зберегли дружні стосунки. Ґолдвін писав, що до кінця життя не міг зрозуміти, чому так сталося з планами щодо нової «Ґрети Ґарбо».

У 1977 році Анні Стен велику аналітичну статтю присвятив журналіст Збігнев Пітера. Він стверджував, що в успішній кар’єрі актора головне не стільки талант, як вдало організований менеджмент. І показав це на прикладі творчої долі Анни Стен і помилок С. Ґолдвіна. Водночас він посилався на мемуари Ґолдвіна, де той писав про свою поразку зі стенівською кар’єрою^[9]. Фактично він зламав кінематографічну долю Анни, яка все ж мужньо продовжувала працю в Америці в кіно, на ТБ і радіо. Потім зацікавилася акварельним живописом і мала персональну виставку в Бостоні та в Європі. У 1999 р. французький кінознавець, прихильник її таланту, Жан Луї Пассек влаштував на фестивалі «Ля Рошель» у Франції ретроспективу німих фільмів Анни Стен і в передмові до каталогу назвав її зіркою великої доби Голлівуду. Найкращі фільми великої актриси українського походження, киянки Анни Стен увійшли до золотого фонду світової кінокласики.

1. ↑J. Leman. Anna Sten // KINO. Tygodnik ilustrowany. – № 34. – 12.08.1932. – S. 13.
2. ↑Z. Pitera. Menkamenty systemu czyli wielka przegrana Anny Sten // KINO, vol. XII, 6. – 1977. – S. 61–64.
3. ↑J. Leman. – Ibid. – S. 13.
4. ↑У листі від 11 жовтня 2003 р. до біографа А. Стен О. Новікової З. Пітера пригадував, що фільми з А. Стен він дивився ще перед Другою світовою війною. Багато про неї він дізнався не тільки з американських та англійських джерел, а й з розмов із відомими російськими режисерами Пудовкіним, Козінцевим, Юренєвим (Ростислав Юренєв, кінознавець).