Івано-Франківськ "З різдвяним   дзвоном до кожного дому"

Що ми знаємо про Україну, якщо вона фактично сама про себе нічого не знає? Лише телефестиваль «Мандруймо разом» туристично-краєзнавчих фільмів здатен допомогти їй осягнути себе. Прокласти шлях від однієї місцини до іншої, від одних українців до інших.

Адже в нашій країні так багато принад, що, мандруючи без допомоги телемандрівників, усю її не обійдеш ніколи. Навіть Григорій Сковорода та й той не спромігся опанувати її, саме тому й започаткував мандрівну філософію, тобто зміг осягнути Батьківщину лише подумки.

Звісно, знайдуться філософи, які правильно витлумачать відеомандрування, створять відповідні наукові категорії. Матеріалу для цього достатньо. Його тут, на фестивалі, виявилося чимало — 35 стрічок. Усі разом вони вже дають уявлення про скарби, якими ми володіємо, а якщо вийдуть на світовий телеекран за допомогою щойно створеного у нас ДТРК «Всесвітня служба «УТР», то Україна легко перетвориться на туристичну Мекку. Принаймні член журі, віце-президент цієї Компанії Віктор Пелепець пообіцяв оприлюднити на весь світ кращі здобутки фестивалю, і ми йому віримо.

Схожих зусиль, але дотепер розрізнених, докладали туристичні фірми, аби таке сталося. Невипадково вони поз’їздилися сюди, на Чорне море до Лазурного (Херсонщина) в санаторій «Гілея» АН України, аби разом з кінематографістами вибороти таку перспективу, і започаткували чимало чудових призів, аби підтримати митців. Адже більшість туристичних стрічок створювалися на голому ентузіазмі, бо кіномитець — це така істота, що, побачивши щось надміру гарне, не заспокоїться, доки не покаже його усім іншим, хоч би чого б це йому вартувало, і часто, на жаль, робить це самотужки.

Таке прагнення свого часу породило українське поетичне кіно. Вберегти, зафіксувати чарівливість України від навали Дніпрогесів (головна ідея «Звенигори» Довженка) знаходить послідовників серед усіх учасників кінофестивалю. Тому тут не було жодної нецікавої стрічки, бо всі вони відтворювали красу. А вона в нас надто різноманітна.

Адже в Україні є всі кліматичні зони і можливий цілорічний туризм, від літнього до зимового — тобто можливості, яких позбавлені найпотужніші туристичні держави. Ну хто може уявити собі лижний туризм, наприклад, в Об’єднаних Еміратах? На Канарах? А нам і уявляти не потрібно, Західна Україна легко здатна розквартирувати усіх лижварів. Але, окрім лижного спорту, тут є багато такого, чого аніякі Емірати, хай навіть і об’єднані, створити не здатні. Картина «З різдвяним дзвоном до кожного дому» (ТРК «3-я студія»), власне, задемонструвавши святковий зимовий ритуал, перемогла в номінації «Фольклор регіону».

Звісна річ, Західна Україна – «розкручений» туристичний регіон. А от що ми знаємо, наприклад, про Херсонщину? Може, дехто чув про Лазурне, Скадовськ, Генічеськ, Асканію-Нову — та навіть цих місцин досить, аби уславити цей край. А от що таке Гола Пристань? А, між іншим, тут є озеро Соляне, грязі якого за мінеральним складом та лікувальними властивостями набагато(!) перевершують навіть славнозвісне Мертве море в Ізраїлі. Фільм «Озеро Соляне» (ТОВ «Ранок» ХОДРТК) зробив перший крок, аби швидко ізраїльці кинулися усі лікуватися до нас, а не до себе (диплом фестивалю і приз-поїздка до Угорщини від турагенції «Вірґо»). А скільки в Україні безплідних жінок позбавилися хвороби завдяки цілющим глинам? Зважити, що в теперішніх умовах демографічного спаду саме такі лікувальні властивості є чи не найголовнішими в Україні .

Таку ж нагороду — дві путівки до «Гілеї» виборола стрічка «Солом’яний капелюх» (Волинська ОДТРК), отримавши ще й диплом переможця в номінації «Лідер» — за розповідь про лідера — професійного фольклориста, людину, яка в народі розшукує дива.

Світовий глядач хоче бачити переважно те, чого він ще не знає. В цьому полягає перевага краєзнавчо-туристичного кіно — здобутки такі хочуть бачити всі, і у нас, і за кордоном. Часто ми ловимо себе на тому, що зачаровуємося закордонною стрічкою про мешканців злиденної африканської пустелі, де жінки ні разу не бачили живої квітки, але вишивають їх невпинно.

То що ж казати про нашу квітучу Україну? Дивовижно, але навіть досвідчені телемайстри переконалися завдяки фестивалеві, що знають вони про рідну землю, виявляється, небагато. Україна очима кіномитців вдивляється в себе, милуючися в дзеркало відеозображення. Про таку можливість добре подбали організатори фестивалю — кіностудія «Кінематографіст» та «Херсонський центр туризму».

І, споглядаючи навзаєм доробок одне одного, телемайстри прокладали собі наступні маршрути телемандрівок.

Власне, про це стрічка Хмельницької ОДТРК «Пізнати Дністер» (перемога в номінації «Спортивний туризм»). Щоби зняти її, було створено спеціальну експедицію з журналістів, аби вони побачили на власні очі те, про що вони мають розголосити на весь білий світ. Про що? Та, наприклад, про те, що Хмельницька область — світовий чемпіон за кількістю лікарських трав та за експортом їх. Додати, що усі ці квіти й надзвичайно гарні.

Краса — це не лише естетична категорія. Вона реальна. Хто краще від кінооператорів знає таку? Вони володіють цим ареалом і по секрету передають одне одному. Деякі ж, не стримавшись, розсекречують її для загалу — картина «Гайчур — дикий степ», Запорізька ОДТРК, диплом Ларисі Малій за найкращу журналістську роботу. Ми знаємо про Запорізьку область, що вона — центр металургії. А от і не так. Розкоші природи — ось що тут насправді. З теплим гумором автори цитують наукові довідники про те, що річки Гайчура перенасичені мінеральними солями і геть непридатні для риби — але ілюстрацією для цього твердження слугують кадри, де річка перенасичена рибою.

Є в нас регіони, перенасичені птахами, такої кількості їх, як у стрічці «Пташине щастя»(виробництво Херсонської ОДТРК, головний приз в номінації «Зелений туризм»), не побачиш ніде в світі. Такі міграції — це своєрідний прообраз туризму на Україну в часи, коли вона належно розвине туристичну промисловість.

Так-так, промисловість, адже на землі є чимало країн, де туризм, виявляється, є єдиною галуззю економіки. І ці країни некепсько живуть з неї. Що ж говорити про нас, у кого потенціал до цього безмежний?

«Мандрівочка — рідна тіточка!» — хто знав, що ця незаперечна думка нашого класика Панаса Мирного стане провідною на телефестивалі «Мандруймо разом»?

Фестиваль довів, що тут йдеться не лише про економіку чи промисловість. Туризм — це єдина галузь, яка здатна створювати позитивний імідж країни. Особливо такої країни, де чи не всі інші галузі створюють негативний. І от з ними борються митці, показуючи усім перед ясні очі, що в нас є багато чого й чарівного, та ми ще й примножуємо його.

«Софія Київська» (АТЗТ «Академфільм») перемога в номінації «Перлини рідного краю»; «Почаївська Лавра» (КРДТРК «Пілігрим») — про справжнє архітектурне диво, незнане ще й досі для більшості українців (перемога в номінації «За гуманізм, за духовність»).

Не бачили ми й зруйнованого храму, а от тепер він постав із небуття — «Михайлівський Золотоверхий», кіностудія ВІАТЕЛ, приз «За поліфонічність авторського втілення». Фільм доводить багатопланову думку, що ми володіємо не лише красою нашої природи, але й здатні створювати досконалу архітектурну довершеність.

Ми помандрували в глибини нашої історії, відчувши її буквально на дотик — розкішні, фактурні кадри стрічки «Кам’янець-Подільський — місто-музей» (ЗАТ «Кам’янець-Подільська ТРК»), яка виборола перемогу в номінації та приз-мандрівку до Санкт-Петербурга — тобто переможці після фестивалю збільшують свої можливості помандрувати світом, побачити багато чого і порівняти з тим, що є в нас.

(Парадоксально, але в нас навіть Чорнобильська зона породила новий, унікальний в світі різновид туризму — радіаційно-екстремальний, прочани звідусіль їдуть сюди, витрачають чималі гроші, аби доторкнутися й до такого дива).

Боротьба за призи була безкомпромісною. Звісна річ, реґіональним телекомпаніям змагатися зі столичними непросто, адже в Києві більше фахівців, тож не дивно, найвищі нагороди за операторську майстерність виграли саме кияни — Ф. Лебедєв та О. Мазепа, досвічені і раніше багаторазово премійовані майстри.

Переглядаючи їхні роботи, початківці вчилися не тільки в них. Мандрувати не лише чарівними куточками України, а й у глибини мистецькі, образотворчі, які нам щедро пропонує наше довкілля, брати звідтіля нові засоби. Пригадаймо найвидатніших наших художниць Марію Приймаченко та Катерину Білокур — хто був їхніми вчителями? Нечувана краса навколишньої природи. Отож, якщо частіше відбуватимуться телефестивалі про чарівність нашої країни, то не за горами час, коли в нас у народі постануть і відеохудожники такого класу.

Ще в позаминулому столітті, відвідавши безводні степи нашої країни, німці були вражені їхніми потенційними можливостями. Розбудовуючи тут рай на Землі, Фальк-Фейн починав з того, що верхи в діжках возив сюди воду, аби почала проростати Асканія-Нова. І вона проросла.

Окультурення! Ми зараз маємо набагато кращу стартову позицію. То чому ж ми зволікаємо, аби всю Україну перетворити на рай? Нехай цей фестиваль буде першим своєрідним туди дороговказом, окультуренням бодай нашої свідомості.