Упродовж 1932 року Довженко знімав фільм «Іван» за власним сценарієм. Зйомки викликали посилену увагу, адже стрічку готували до 15-ї річниці жовтневої революції. Журнал «Кіно» з кінця 1931 року регулярно друкував кадри з майбутнього фільму, актори Петро Масоха та Степан Шкурат фігурували на обкладинці.

Час був суворий, у роботу кінематографістів уже два роки активно втручалися так звані друзі кіно – громадська організація ТДРФК, представники якої під виглядом трудових «ударників» київських заводів не тільки вимагали від кінематографістів зайняти виразну позицію у класовій боротьбі, а й контролювали їх упродовж роботи над фільмом – від написання сценарію до монтажу, навіть більше: мали право забороняти вихід фільму в прокат (і чимало таки заборонили). За тодішньою термінологією це називалося пролетарським впливом у кіно, саме пролетарі повинні були допомогти кінематографістам «…пройнявши кожну ділянку партійною принциповістю, зуміти в нових обставинах по-новому організувати керівництво на основі вказівок т. Сталіна»^[1]. Ясна річ, це стало причиною справжньої катастрофи українського кіно: через непрофесійне втручання кінофабрики не виконували планів, а трест «Українфільм» жорстоко критикували за «ганебне відставання». Аби бодай якось зарадити справі, Київська кінофабрика 1932 року своїм коштом організувала низку рецензентсько-сценарних гуртків на найбільших підприємствах Києва, зокрема на «Більшовику» й «Ленкузні». Не відставав від «друзів кіно» і ЦК ЛКСМУ – комсомол узявся проявити ударництво в кінематографі, заради чого Одеську кінофабрику з помпою і галасом перейменували на Першу комсомольську (заступником директора став «перспективний» О. Корнійчук), а представник ЦК ЛКСМУ т. Мордерер, звертаючись до «Українфільму», нагадував про постанову ЦК ВКП (б) та шість вказівок Сталіна^[2].

Вийшли на арену критики «в штатському», які ставали рупором усіх тих, хто «вболівав» за перехід кіно на пролетарські рейки, щоб виконувати «невідкладні завдання партії більшовиків». Сторінки видань зарясніли заголовками «За більшовицьке переозброєння», «Ідеологічними манівцями», «Покласти край», режисерів звинувачували в тому, що у фільмах «кастровано класову боротьбу»^[3], та інших ідеологічних гріхах.

Атмосфера згущувалась: від звинувачень загального характеру (кінематографісти відстають від темпів соціалістичного будівництва!) більшовицькі критики перейшли до атак на практиків кіно. Не оминула ця доля й Олександра Довженка. Восени журнал «Кіно» друкує чималу статтю «З питань про фільм “Іван”», підписану криптонімом Ф. Т^[4]. Як і вся інша словесна тріскотня, це був потік демагогії: без найменших аргументів автор заявляє, що у своїх попередніх фільмах Довженко «виявив величезні ідейні зриви». А оскільки Ф.Т., на відміну від тих, хто ці фільми високо оцінив, це угледів, то й почав погром «Івана» з вимоги ліквідувати атмосферу «некритичного потакування, захвалювання». Зокрема, Г. Зельдовичу, дісталося за те, що в газеті «Пролетарська правда» він відкинув критику «Землі», назвавши її «потоками брудної лайки». Ф. Т. його просвітив, що «в атмосфері захвалювання саме й народжуються елементи “непогрішимості”, замкненості, групівщини». Ф. Т. переконаний, що «справжні зразки великого більшовицького кіномистецтва будуть створені не в задусі вузького кола підхвалювачів, а при активній участі ударних загонів». Фахівці-пошуковці «ворожих проявів» знаходили їх де завгодно (параноя розквітала пишним цвітом), цього разу вони крилися у «захвалюванні». Розправившись із Зельдовичем, фанат «ударників» добирається до фільму Довженка. Досить ретельно розглянувши фільм, він висуває два основних звинувачення. Перше: хоч ми і бачимо у фільмі, що люди керують машинами на будівництві Дніпрельстану, але вони «придушені цією машинерією, машина панує над людиною». Друга хиба ще «страшніша»: неправильно показано керівника будови, бо він кричить на когось по телефону, коли до нього приходить мати загиблого на будові юнака. «Не окрик більшовики мають, щоб керувати масами, і їм не потрібно замуровуватись за дванадцятьма дверима». Тому Довженкове трактування ролі партії, стверджує критик, «це пісня не з нашого голосу». То було політичне звинувачення. Згадаймо, захищав Ф. Т. більшовиків тоді, коли вони забирали останні продукти в українських селян, прирікаючи їх на голодну смерть, коли розбудовували ГУЛАГ.

Що сталося потім з О. Довженком – відомо. Він змушений був покинути Україну, поїхати до Москви і звернутися з листом до Й. Сталіна, аби той захистив його і дав можливість творчо розвиватись.

Можна припустити, що друкував журнал цю нісенітницю не з власної волі, судячи з директивного тону автора, навряд чи той був рядовим критиком. Його мета – винести вирок Довженкові, а якщо ширше – остаточно знищити українське кіно, яке в 1920-х досягло значних успіхів. І треба віддати належне Голові «Українфільму» й редакторові журналу «Кіно» В. Косячному, який поруч із цією погромною маячнею не побоявся вмістити короткий текст О. Довженка, в якому той формулює зміст свого фільму й кінозасоби, якими оперує. Оскільки в численних книжках і дослідженнях про Довженка цей текст не фігурував, друкуємо його. Правопис оригіналу збережено.

1. ↑т. Медведєв. Сьогодні українського кіно // Кіно. – 1931. – № 11–12.
2. ↑т. Мордерер. Постанову ЦК ВКП(б) і шість вказівок Сталіна в основу перебудови // Кіно. – 1932. – № 13–14.
3. ↑Миколаєнко О. Покласти край // Кіно. – 1932. – № 1–2.
4. ↑Ф. Т. З питань про фільм «Іван» // Кіно. – 1932 – № 19–20. Дослідники розшифрували криптонім – це був Ф. Таран, який цю саму статтю надрукував і в журналі «Комуніст», 1932, вересень.