Сюжет «Івана» я доводжу до мінімума. Колгоспний парубок Іван іде з колгоспу на будівництво (Дніпрельстан) на поповнення лав пролетаріята. Здоровий, бадьорий і спритний. Працює костильщиком на прокладці під’їздних шляхів. Мінімум кваліфікації. Вподобався. Запропонували Іванові підкваліфікуватися у школі. Іван одмовився. Добре буде і так. І в той же день під час соціалістичного змагання пересвідчився, що однієї сили і замаху мало. Що навіть така проста робота вимагає технічного вміння, що тут – школа. Іван сів у школі за книжку. Таким чином справа йде про перевиховання «селюка», про боротьбу за перший справжній робітничий крок, про ліквідацію селянських дрібно-анархістських звичок і шапкозакидательства.

Мені хочеться своїм фільмом «Іван» внести свою маленьку долю в здійснення великої задачи, задачи висвітлення у нашому мистецтві збірного типу молодої людини реконструктивного періоду.

Маленький сюжет, сюжет простий, без особливих вишуканих колізій і героїв я беру навмисне. Власне кажучи, і сам Іван не є тим, що зветься «ведущим героєм» фільма. Навпаки, його ведуть, йому вказують на його помилки, його переводять у механічний цех, і його сажають у школу. Його веде пролетаріят, що на сьогодні крім політичної свідомости досяг великого технічного рівня і під проводом партії вбирає в свої лави селянське поповнення і, як педагог, його перевиховує.

Тому основну увагу у фільмові я приділяю тому соціальному фону, на якому спотикається і нарешті стає на ноги Іван. В цьому пляні, поскільки мова йде про ліквідацію селянських ознак, приділяю немало місця «селюкам» на виробництві. Мені хочеться показати всі впливи, що діють на Івана. Я хочу зробити це стисло і виразно в максимально зрозумілій формі, прямуючи до найширшого контингенту робоче-селянських глядачів, а великий фон малого сюжету мусить на мій погляд сприяти тому, що фільм вцілому буде художньою скалкою нашого бойового і перспективного сьогодні.

Фільм звуковий

Особливости техніки й можливостей звукового кіно, а, головним чином, характер і природа завдань, що я їх собі поставив у фільмі «Іван», позначається в конечному результаті цілою низкою нових методів і формальних прийомів, що витікають з вищенаведеного.

Фільм абсолютно позбавлений того, що зветься гострих ситуацій. Я свідомо викинув зі свого вжитку весь арсенал тих прийомів, що самі по собі гарантують увагу чи захоплення глядача. Я роблю фільм простий й ясний, що був би подібний до простоти і ясности його героїв. А звідси простота формальної композиції, відсутність крупних плянів з їх метушнею на екрані, ліквідація рваного монтажа, відсутність ефектних ракурсних точок і калейдоскопичности. Зупинюся на одному прикладі. Я вважаю, що ніхто не показав на екрані Дніпрельстану. Він великий і одноманітний, а тому, мовляв, монтаж загальних плянів не дає можливости його виявлення на екрані. У наслідок екрани завалені середніми і крупними плянами, бодай, рилами екскаваторів, крупними зубами шестерень, обов’язково димом для більшої «динаміки».

Я почав шукати динаміку в іншому. Вивчивши за кілька днів всю територію Дніпрельстану та його освітлення в різні часи дня, обрахувавши напрямки залізничних шляхів, я зняв його їдучи на бетонних поїздах. В результаті найпростішої склейки получається картина, ніби глядач повільно обходить увесь велетень. Динаміка кількости просторів, обсяги урочистої гармонії у своєму безперервному цілеспрямованому рухові.

Динаміка здорового і простоти

У свій час мене вважали майстром пейзажу в кіно. Думаю, що це було неправильно. Але зараз я, очевидно, таки знайшов дорогу до пейзажу. Я роблю спроби подолання статики пейзажу і на сьогодні, думаю, що одно оце може зробити пейзаж або пару пейзажів поряд не просто склеєними картинками для «передовки», а повноправною виразною монтажною фразою з певним сюжетним навантаженням.

У цьому мені допоміг звук. Я примусив пейзаж звучати.

Працюю також над проблемою тиші в кіно. Думаю, що тільки через звукове кіно можна досягнути тиші. Німий екран через свою умовність тихим не був навіть без музичного супроводу. Тиша на звуковому екрані не завжди відповідає звукові на звуковій доріжці.

Умови роботи важкі, особливо через технічну відсталість. Але, не лякаючись упертої боротьби, пощастило, переробивши звукову апаратуру, досягти такого звуку, який є на сьогодні в нашому Союзі цілком нормальний.

Журнал «Кіно» // 1932. – № 19–20. – С. 14–15.

Публікація Лариси Брюховецької.