У листах Омеляна Леми через подробиці біографії однієї особи передано складність, драматизм і суперечливість театрального процесу в Україні, окупованій німецько-фашистською ордою (1941–1944). А ще – документально зафіксовано психологію вольового спротиву закоханої в сцену молодої людини глобальним історико-політичним катаклізмам. Омелян Теодорович пішов із життя 2006 року. Дякую йому та його колегам за те, що вони зробили для сцени в часи жорстоких випробувань. І не важливо, що їхні здобутки – лише невеличка дещиця від можливого і бажаного. У війну її значення зростало незмірно. Гадаю, що ця сповідь буде почута, передусім – дослідниками театральної історії Дрогобича.

Винники, 10.ХII/1996 р.

Спасибі за пропозицію «сповідатися»… Я народився 1923 року і жив постійно у Винниках. Тут закінчив народну школу, після чого вступив до Львівської академічної гімназії, там вчився до початку війни. При «перших москалях» (1939–1941) – це вже була радянська середня школа – вчився у восьмому та дев’ятому класах. Коли прийшли німці, школа знову стала гімназією, і в ній я одержав атестат зрілості та повинен був вступати до політехнічного інституту. Туди відніс заяву та необхідні документи…

Далі дозволю собі більш розлого розповісти про те, чому і кому я зобов’язаний своєю залюбленістю в театр та громадянською свідомістю.

Передвоєнні Винники, завдячуючи колишньому деканові о. Гірняку, існували як центр української духовності й патріотизму. Під його впливом та опікою громадяни горнулись до читальні «Просвіти» та осередків – «Союзу Українок», «Сільського господаря», «Рідної школи», «Кооперативи», «Маслосоюзу», «Центросоюзу». Був також свій «Українбанк», не рахуючи парохіяльної каси взаємодопомоги, якою завідував особисто о. Гірняк. При «Просвіті» діяли сильні і славні на всю округу аматорські гуртки: струнний і смичковий, духовий оркестр, хоровий гурток і особливо популярний – драматичний гурток.

У 1922–1936 роках у Винниках зібралось сильне ядро з емігрантів (втікачів з більшовицького раю) – Маруненко, І. Пак, О. Гадус – саме вони очолювали драмгурток. А ще у Винниках жили і працювали такі Люди з великої літери, як доктор Іван Липа (колишній міністр освіти УНР, він і похований на нашому цвинтарі), професор Прокопович, Вахнянин, доктор Щуровський, Левицький, Бялий, Полєк, Зелений та інші українські патріоти й активісти. На просвітянській сцені ставились «Наталка Полтавка», «Вій», «Запорожець за Дунаєм», «Ой не ходи, Грицю», «Заколот», «Княгиня Капучідзе», «Сватання на Гончарівці», «Циганка Аза», «Тарас Бульба», «Безталанна», «Чорноморці», «Дай серцю волю, заведе в неволю»… До вистав, коли треба було, залучали й дітей із «захоронки» (дитячий садок), якою опікувався «Союз українок». А так як моя мама була активісткою, то і я «не пас задніх». Знав усіх, і мене, шкета, знали всі, пропускали і на «наші» спектаклі й на вистави артистів об’їздних театрів. А оскільки я був таким «зварйованим» аматором-активістом, то 1942 року, коли при Будинку народної творчості у Львові (директор О. Супрун) почали діяти трьохмісячні курси режисерів для аматорських драмгуртків, мене направили туди вчитися. Я погодився, хоч мені треба було складати матуру. Я розривався, але з Божою поміччю все подолав. У гімназії одержав матуральне свідоцтво (німецького зразка), а у Львові – диплом про закінчення режисерських курсів (українського зразка).

На закінчення курсів силами учасників готувався концерт, а також одноактна п’єса «На перші гулі» С. Васильченка. На випускному вечорі були й гості. Один з них – Юрій Шерегій з Дрогобицького театру. Після вистави він зайшов за лаштунки і всім нам – Л. Піхович, В. Яремчуку і мені – запропонував працювати в Дрогобицькому театрі. Щоб загасити наші сумніви, видав кожному по 200 злотих на дорогу. Отак я, 19-річний, був номінований на актора Дрогобицького Stadt-Theatr’у. Люба і Василь – так само!

До Дрогобича я поїхав без благословення мами і тата. Маму вдалося трохи заспокоїти обіцянкою, що до осені (а тоді був червень) я встигну в театрі заробити собі на підручники, зошити для інституту й інше причандалля. Ну, а тато кинув пророчу фразу: «Що собі заробить, те й матиме…» Повідомлення про моє прийняття до інституту прийшло у жовтні, коли я вже міцно увійшов у репертуар театру і за браком акторів заміни мені не було. Аби це сталося за умов пізнішого часу, то можна було б говорити про мій вихід з театру з чистою совістю… Отже, від політехніки я мусив раз і назавжди відмовитися…

Винники, 7.02.1997 року.

[…] Найперший період мого життя у Дрогобичі можна вважати організаційним – метушня, біганина, багато галасу і самореклами. Поселили нас у престижному готелі «Коломбіна», там ми і харчувалися за власний рахунок. Я вперше відчув, що артисти – щось на кшталт касти обранців: нам не боронили харчуватися в залі «Nur fur Deutsche», перепусткою було лише одне слово – «Schauschpieler» – артист. Це спонукало нас до підкреслено коректної поведінки.

Гордість, емоції розпирали мене! Приладнай мені крила, і я негайно піднімусь у повітря!.. З центру Дрогобича на вокзал їхав тільки у фіакрі. Завтра міг нічого не їсти, а сьогодні фасон тримав. На фасаді театру вивісили фоторекламу, і нас почали часто пізнавати на вулицях. Як же це було приємно! Але скоро закінчилася ейфорія й почалися тяжкі творчі будні. Два рази денно репетиції – до обіду і після обіду аж до пізнього вечора. Видані нам авансом гроші почали танути. Ми припинили розкошувати, об’єднувалися для дешевшого домашнього харчування. Справами театру тодішня адміністрація Дрогобича займалася оперативно. Український допомоговий комітет доктора Кубійовича містився поруч з приміщенням театру і всіма силами намагався полегшити наші будні. Для артистів і обслуговуючого технічного персоналу було виділено два великих триповерхових будинки, куди ми до осені й перебралися. Жити стало комфортніше й ситніше…

Найавторитетнішими діячами Дрогобицького театру вважаю Йосипа Стадника, Романа Тимчука, його дружину Любу, пані Стефу Тарасевич, Любу Онишкевич, Любу Отроківську, Ярослава і Станіславу Шуль, Юрія Міновського, адміністратора Я. Климовського (пана Пунцьо). Всі вони люди сердечні, доброзичливі, прості у спілкуванні, націлені виключно на творчу роботу. Прожили тяжке, навіть жорстоке життя, пройшли виснажливу практику театрів, переслідуваних польською адміністрацією, театрів-мучеників без даху над головою, вічних скитальців, але – без перебільшення – всенародних улюбленців, просвітителів і носіїв українського слова, культури й патріотизму. Жадібно перехоплював я від них театральну премудрість, секрети сценічної майстерності.

Моїм другом і вчителем став, передусім, Роман Тимчук. Він, з підірваним здоров’ям (туберкульоз), на перший поклик Йосипа Стадника залишив спокійне життя у гірському селі з його цілющим повітрям, настояним на смерековому ароматі, ситною кухнею сільського пароха-батька, прибув із дружиною й діточками до Дрогобицького театру і з головою пірнув у рідну театральну стихію. Розумний, сердечний, талановитий і щирий чоловік з невичерпним запасом фантазії, він володів тонким психологічним аналізом людської поведінки і знав, як передавати її нюанси на сцені. Моя пам’ять зберігає багато життєвих етюдів, на яких він, талановитий педагог, тренував мене як актора.

Мабуть, після ролі «старого чорта» (спортивний костюм, вражаючий грим, гнучка пластика, стрибки з розгону на стіл), яку в детальній розробці Романа Тимчука я темпераментно зіграв у інтермедії на свято Миколая, за мною закріпилось амплуа «шварцхарактера»: так, у «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» грав Потапа, в «Запорожці за Дунаєм» – Прокопа. У Йосипа Стадника був «свій» «Запорожець» – такого я ніколи ніде не бачив: в дію була вставлена картина в хоромах султана. Карась і султан сидять на килимах, подушечках, курять кальян, перед ними танцюють баядерки. А Прокіп, якого я грав, – козак, закоханий в Оксану, вислідив її та Андрія, підслухав розмову про втечу і доповів про це туркам, котрі впіймали втікачів… У «Дітях чорної землі» П. Козія довелося перевтілюватися в образ вбивці позитивного героя.

Щодо практичних правил та реєстрів, моїм наставником був адміністратор театру Ярослав Климовський. З ним довелося часто виїжджати «кватирмайстром», готувати рекламу гастролей, піклуватися про розміщення акторського складу.

Йосип Стадник – людина іншого складу: старший за віком, багатий життєвим і творчим досвідом, практичний, раціональний – навіть голову підстригав так, щоб мати якнайменше клопоту, коли доводилось одягати і підклеювати перуку. З людьми поводився ввічливо, але з гідністю, всім своїм виглядом заохочував співрозмовника до щирості та довіри. Свою керівну лінію вів твердо, виявляючи в цьому досвід багаторічної праці з людьми різних характерів і уподобань. Організатор, господарник, він зміг створити в театрі атмосферу доброї волі, – ми всі жили ніби одна родина. Старшим віддавали належну шану, молодим – необхідну допомогу порадами і доброзичливими підказками. Ніхто з нас, молодих, не бунтував, коли доводилося переставляти декорації, допомагати механікові сцени, освітлювачам чи навіть суфлерові. Стадник міг знайти до кожного батьківський підхід.

Але, на жаль, позитивні риси колективу почали танути, коли в 1943 і 1944 роках із відступом німецького фронту на захід та евакуацією театрів центральної України Дрогобицька трупа прийняла до свого складу багатьох прибулих артистів. Кудись поділась взаємна довіра, доброзичливість, почуття однієї родини. Виникло гохштаплерство (авантюризм, шкурництво. – В. Г.), з’явились скритність, плітки, інтриги, які руйнували згуртованість трупи. Це була деморалізація людей в загострених обставинах воєнного часу.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)