Кінопрокат, порівняно з попередніми роками, запропонував більшу кількість українських стрічок, однак далеко не кожному, навіть патріотично налаштованому, глядачеві вдалося їх охопити, а особливо, якщо показують у віддалених від центру кінозалах. Скажімо, прем’єра ігрової стрічки «Жива» львів’янина Романа Химича відбулася в Києві на проспекті Степана Бандери. Можна зрозуміти, що авторам імпонувала ця назва, однак простір цей радше торгівельний, аніж культурний, до того ж віддалений, тому перегляд став проблемою для зацікавленої аудиторії. Традиційно прем’єри наших фільмів відбуваються в Будинку кіно. Але тут свої проблеми: відсутність найновішого технічного обладнання. Так, зокрема, пояснив Сергій Буковський, чому не склалося з прем’єрою його стрічки «Головна роль» про його маму – актрису Ніну Антонову.

Немає сумнівів, що доступність глядачеві українських фільмів – це питання загальнодержавної ваги, адже кошти на фільм (ігровий, документальний, просвітницький) виділяються з державного бюджету, а от їхня подальша доля – чи з’являться вони в кінозалах і на ТБ, – не дуже кого обходить. Така ось «комерційна» діяльність. Цю проблему в інтерв’ю та під час зустрічей з глядачами озвучувала Ганна Яровенко: закінчивши 2014 року фільм «Вільні люди» про сучасних кобзарів, зверталась до директорки «Укркінохроніки», аби студія просувала фільм, однак студія не працювала з фільмом. А телеканали, особливо російськомовні «Інтер» чи СТБ, скоріше викуплять усі суди України, аніж почнуть показувати українські фільми – й ніхто їм не указ.

Отже, прокат українських фільмів – це радше ілюзія, а не розв’язана проблема. А якщо стрічки й вийшли в прокат, то аналізувати глядацький інтерес до них неможливо через брак статистики. А без статистичної служби цифрам, що їх наводять виробники, не дуже довіряєш.

Та перейдімо до фільмів, доступних для перегляду. Почнемо з «Українських шерифів» Романа Бондарчука, які отримали спецпризжурі на Амстердамському МКФ, а Оскарівський комітет України висунув стрічку на суд американських кіноакадеміків. Але ніхто з членів того комітету не задумувався над тим, що розрив між мейнстримом (який панує в конкуренції на «Оскар») і «Шерифами» такий же великий, як між ілюзіями згаданого комітету й реальністю світового кіно. Безперечно, у «Шерифів» є свої плюси: сам сюжет, продиктований життям віддаленої від центру місцевості півдня України, де люди самотужки прагнуть налагодити місцеве самоврядування. У стрічці комічне переходить у трагічне і навпаки. Метод тривалого спостереження (фільм знімали кілька років), не забезпечує уваги глядача, стрічку не відрізниш від телепередачі, яка випробовує глядача на витривалість. Не кажучи про те, що хаос показаного не переходить у гармонію, та режисер і не ставив такої мети.

Аналогічна режисерська індиферентність, відсутність творчих зусиль, покладання на матеріал, який «сам вивезе», характерні для фільму Остапа Костюка «Жива ватра», який вийшов 2014 року і, пройшовши дворічний фестивальний марафон, з’явився у прокаті. Вівчарі в Карпатах, яких з кожним роком стає дедалі менше, оскільки їхня праця важка, а віддача від неї мізерна, є ілюстрацією глобальної проблеми цивілізаційного поступу, який змітає індивідуальні зусилля традиційних промислів. Згадався один із фільмів (назви не пригадую) нашого визначного документаліста Ігоря Грабовського про те, яким урочистим було свято проводів пастухів з отарами на полонину. Не лише кіно, а й українське мистецтво загалом романтизувало цю працю – не без впливу кіношедевра Сергія Параджанова, в якому Іван Палійчук також найнявся випасати отари – і цю роботу глядач побачив очима гуцульського легіня. «Жива ватра» Костюка позбавлена романтики, камера то стежить за хлопчиком, який допомагає ватагові на полонині, то слухає розповіді вже літнього вівчаря Івана, для якого вівчарство – справа життя. Подано це довільно, без обдумування, режисер покладається на екзотику, яка має тримати увагу глядача.

На щастя, не всі перейшли на знімальну імпровізацію й відмову від продуманої організації знятого матеріалу. До тих, хто відповідально ставиться до обраної теми і ретельно продумує режисерсько-зображальну концепцію фільму, належать Юлія Лазаревська («Загальний зшиток») і Василь Вітер («Михайло Грушевський»). Прем’єри обох стрічок відбулися в переповнених залах Будинку кіно. Першому фільму, об’єктом дослідження якого є Олександр Довженко в роки війни, присвячено окрему рецензію в цьому номері. Другий – чергова робота проекту «Гра долі» незалежної студії ВІАТЕЛ. Було надзвичайно важко в умовах війни в Україні знайти кошти на фільм, та все-таки продюсеру й автору сценарію Галині Криворчук це вдалося. Постать у фільмі поважна, про яку видано багато книжок, досліджень. Однак екран не просто ілюструє біографічні факти, а й охоплює панораму дійсності, в якій випало жити видатному історикові, унікальність якого в тому, що він не тільки вивчав і досліджував історію України, а й був її активним творцем. Своєрідністю «Гри долі» є акцент на особистому житті видатних особистостей, яке подається делікатно і вдумливо, – і цього разу приватні сюжети зігрівають розповідь, відводять від сухої академічної подачі. Робота студії ВІАТЕЛ потрібна, вона приносить користь нашому суспільству, але її проекти відкидає Держкіно разом зі своєю Експертною радою.

Не знаю, чи побував у прокаті фільм «Первісний авангард» Богдана Жолдака й Олега Володкевича («Укркінохроніка», 2016), про який ми вже писали («Кіно-Театр», 2016, № 6), але прем’єр відбулося кілька – треба віддати належне авторам, які їх самі організовували. Історія про походження музики й музичних інструментів розповідається компетентно, а головне – цікаво. Фільм населяють музиканти, а розповідь веде автор сценарію Богдан Жолдак, який давно захоплений цим аспектом мистецького життя і прагне, аби глядач також перейнявся цією інформацією.

Перелік документальних стрічок можна продовжити (їх показували в національній програмі МКФ «Молодість» – про це в № 1 «Кіно-Театру» за 2017 рік). Непогано пройшов у прокаті п/м анімаційний фільм «Микита Кожум'яка». В основі української народної казки-легенди – подвиг богатиря Кожум’яки з київського Подолу, який подолав змія, що вимагав у киян, аби ті кожного року приносили йому в жертву дівчину-красуню. Стрічка Манука Депояна взяла з цієї основи ім’я, а в зображальному вирішенні, що в анімації має вирішальне значення, є відверто наслідувальною і свідчить про нівеляційне спрямування цього умовно українського продукту.

Та перейдімо до кіно ігрового: таких фільмів, за звітом «Держкіно», було чотири. В прокаті з’явилося два – «Гніздо горлиці» та «Моя бабуся Фанні Каплан», інші два – «Окупація» та «Січень-березень» (постановка спільна з Австрією) – у прокат поки що не потрапили. Зате з 26 січня в кінотеатрах іде «Правило бою» Олексія Шапарьова – спортивно-кримінальна стрічка, створена без підтримки держави і розрахована на масового глядача. До неї можна висловити чимало претензій, зокрема, через відверте наслідування голлівудських стандартів, перенасиченість надокучливо-одноманітною молодіжною музикою, яка має перекрити психологічну непереконливість персонажів, що нагадують не так живих людей, як слухняних маріонеток в руках авторів. Та перевагою є добра українська мова, якою розмовляють персонажі, в тому числі мафіозні типи (хоча більшість пісень виконується російською, і це створює дискомфорт), хороша робота акторів Станіслава Боклана і Олексія Горбунова, які, схоже, навіть з найслабшого сценарію здатні витягнути правдиві характери. Плюсом також є грандіозні зйомки відомих місць Києва.

Безперечно, подією 2016 року став фільм Тараса Ткаченка за кіноповістю Василя Мельника «Гніздо горлиці». Очі Дарини (Римми Зюбіної) крупним планом виражають печаль жінки, яку заробітчанство разом із багатьма іншими закинуло в чужу країну. Адаптація до незвичних умов, статус прислуги й усвідомлення себе людиною нижчого сорту, несправедливі підозри літньої господині, – всі аспекти італійського життя подано ненав’язливо, навіть по-чеховськи спокійно. Героїню фільму можна назвати персонажем типовим, особливо для західноукраїнських земель, жителі яких у роботі за кордоном знайшли шлях боротьби з безгрошів’ям і бідністю. Друга площина фільму – село в Карпатах, де залишився чоловік героїні, котрий, попри схильність до чарки, будує будинок для туристів (назва будинку і стала назвою фільму). Залишилась удома і доросла донька, яка мала нещастя закохатися в мажора й завагітніти від нього. Ця колізія розв’язана більш-менш благополучно: донька виходить заміж за сусідського хлопця, який уже давно пропонує їй руку і серце. Ну, а Дарина покине Італію, де залишився батько її другої дитини. Чоловік, хоч і здогадався про все, простить їй гріх, і це дарує надію глядачам, що родинне життя героїні налагодиться. Підстави для такого оптимізму дає саме чоловік героїні, зіграний Віталієм Лінецьким вельми переконливо (попри те, що актор був міською людиною, далекою від ментальності сільських мешканців Карпат). Фільм порушує проблему руйнування родин через заробітчанство, але він не згущує фарб. Він чесний, а людські долі, вихоплені з нашої дійсності, змушують глядача перейматися колізією і співпереживати. Побудований на флешбеках, вільному перетіканні дії з сонячної Італії в Карпати, фільм дозволив розкритися талановитим українським та італійським акторам, цілком заслужено здобувши визнання глядачів і кілька нагород на МКФ.