Ніна Романівна Логвинова (1924–2017) була старійшиною харківського театрознавства й педагогіки, справжнім знавцем Шекспіра і французької культури.

Перша її лекція в університеті мистецтв, де вона, ще будучи аспіранткою, мала можливість викладати зарубіжну літературу й театр, починалась зазвичай із вишуканої фрази: «Коли підходиш на кораблі до Афін з боку Егейського моря, перед очима постає… о!! Парфенон!» Зрозуміти, чи насправді ця чудова лекторка бачила «той Парфенон», чи виникав він лише в її багатій уяві, першокурсники не могли. Акторське й аналітичне перепліталися в її житті й професії так щільно, що згодом навіть деякі історичні неточності вже не затьмарювали віру студентів у окремі перипетії Троянської війни й інші незаперечні факти античної цивілізації, що «відбувались» не десь там, в «Егейському морі», а в аудиторії: деталі відходили на другий план, художній образ закарбовувався назавжди.

Ця щира, хоча певною мірою й театралізована, любов до сцени і, як помста, істотне нехтування «матеріалістичною правдою» почалися ще в Будинку піонерів, де Ніна брала активну участь у театральному гуртку Петра Слоніма. 1935 року вона навіть відкривала першу після довгої заборони радянську ялинку (звертаючись до першого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева^[1] від хвилювання, промовляла: «Як добре, що ви до нас не прийшли»). Потім 1941-го – евакуація в Казахстан, де знову – театральний гурток і запрошення в професійну студію Юрія Завадського, що перебував у казахській глибинці з театром Моссовєта. Втім, мати, вольова партійна функціонерка, заборонила доньці навіть думати «про театр», звелівши обрати більш «пристойну» професію. Тож коли родина повертається до Харкова, Ніна поряд з акторською, здобуває ще й професію філолога. Потім закінчує ленінградську аспірантуру й захищає кандидатську дисертацію про творчість Анрі Барбюса. Згодом зізнавалася, що не певна, чи були в її роботі якісь наукові відкриття, але захищалась вона з таким «ентузіазмом», що не поставити гарну оцінку було не можливо.

Почавши викладати 1953-го під керівництвом «комуніста й театрознавця» Аркадія Плетньова (професора, завідувача кафедри), Ніна вчиться багатьом речам, необхідним для виживання в наскрізь ідеологізованому соціумі («відлига» швидко скінчилась). А жива складова її душі знаходить прихисток у дитячій студії Будинку актора, де вона як режисер виховує багатьох, хто нині становить театральну славу Харкова. За 65 років викладацької діяльності в інституті її студентами були Наталя Фатеєва й Ніна Русланова, Леонід Тарабаринов й Олексій Петренко та багато інших…

Окремої згадки заслуговує її ліберальне ставлення до мило-асоціальних, а, бувало, й брутально-ідеологічних витівок студентів, на які був багатий тодішній харківський театральний^[2], маленькі вікна якого допізна дивились в освітлені вікна обласного управління КДБ, де ночами починалась, так би мовити, «справжня чоловіча робота». Студентські витівки тих часів оповиті міфами. Згадаймо «непритомність» Олексія Петренка, який так натурально впав на підлогу під час «серцевого нападу» й так імітував «останні конвульсії», що змусив комісію пожаліти його й поставити позитивну оцінку з історії КПРС (яку він не міг скласти, і це загрожувало йому відрахуванням). Чи хорове виконання революційних пісень у богемному нічному Коктебелі. Леонід Биков (з ним Ніна познайомилась під час навчання на акторському і з ним подружила) був душею тієї компанії напідпитку, яку арештувала міліція, але довго вагалася з висновком: хуліганство побутове чи все-таки з ідеологічним підтекстом? Коли ж зрозуміли, що перед ними «той самий Льоня», всіх відпустили… Такі «прості історії» полюбляла розказувати Ніна Романівна.

Так само, але в більш приватному колі, розказувала вона інші історії: детально про актрису Валентину Чистякову, дружину репресованого Леся Курбаса, з якою спілкувалася з дитинства, чи про спробу її «завербування» в управлінні КДБ… Вона отримала запрошення в той самий будинок з великими вікнами прочитати лекцію про драматургію Шекспіра (в підготовці офіцерів цієї служби вважається, що британський Автор вичерпно розумів мотиви людських вчинків, тому дослідженню його творчості приділяли ексклюзивну увагу). Чи лекція була необхідною, чи була тільки «прикриттям» – сказати важко, але після офіційної частини сановний генерал запросив її до кабінету, що нагадував, як їй тоді здалося, футбольне поле, вказав на вазу з екзотичними фруктами, які молода викладачка спробувати не захотіла, й приступив до справи. Його цікавило, про що думають студенти й викладачі театрального інституту… Вона ж, чемно вислухавши, стримано-спантеличено відповіла: «безмежно рада», що саме її «обрали», але вона надто поверхова й легковажна, зовсім не вміє тримати язик за зубами, розтеревенить про співпрацю – боїться підвести… Генерал холодно попрощався. «Не бійся й не проси» Михайла Булгакова вона сприймала як наріжний камінь свого існування.

Стихія театральної імпровізації виручала й у інших ситуаціях. На «художній раді» (була тоді така «інтелектуальна» розвага), де обговорювали постановку в театрі ім. Тараса Шевченка якоїсь п’єси Корнійчука, молода викладачка випалила «все, що думала» – й не так про спектакль, як про драматургічний опус метра. З присутніх критикувати метра посмів лише Лесь Танюк, і з цього почалася їхня дружба. Більше в Харків на постановки своїх п’єс Корнійчук не приїздив, бо «там фантастично кляті критикеси».

Втім, запам’яталась вона все-таки любов’ю – студенти її боготворили^[3]. Вона могла, звісно, якомусь круглому телепню поставити вищу оцінку за те, що він експресивно стискував фіранку в аудиторії – не відаючи про сюжет, але передаючи доступним чином почуття Ромео, тоді як іншому, якого високо цінувала, могла вліпити трійку, мотивуючи це тим, що «телепню приємно», а «кому дано, від того з пристрастю вимагають». Але любили її і «телепні», й «інтелектуали»: перші – за акторські здібності й уміння цінувати їх у інших, другі – за емоційно-інтелектуальну «відвагу», яку вона самим фактом своєї присутності несла.

Не секрет, що історію театру російського і народів СРСР, не кажучи вже про історію українського театру, було перекручено на догоду інтересам «законних представників панівного клану (класу) й нації»; острівки незайманості й елементи історичної логіки зберігалися лише в західноєвропейському театрі. І Ніна Логвинова присвятила себе саме цьому театру, який два з половиною тисячоліття розвивався за «залізною завісою» й інформація про який потрапляла в підручники «шостої частини світу» тільки процідженою через густе ідеологічне сито. Та навіть і те в інтерпретації цієї тендітної викладачки оживало, відкриваючи новий, невідомий і манливий світ.

Ніна Логвинова багато зробила, аби ввести в обіг імена письменників, драматургів, режисерів, акторів, теоретиків західноєвропейського театру. Почала з тих, хто був близький до «матеріалістів» і вважався прогресивним (від античності до новітніх часів), але на них не зупинилась. Нині важко уявити, що означали для професійних людей того часу відомості про зарубіжні вистави, ними заслуховувались голодні до культурної інформації студенти, адже почути їх від першої особи було неймовіро важко. Та Ніна Романівна мала змогу «туди» їздити й привозити свої враження, якими охоче ділилась. Хоча там, натомість, вона «втрачала віру» в багатьох колег (як вона казала, культурних, на перший погляд, людей) які, замість того, щоб іти в театр, марнували час за недостойним духовних аристократів «шопінгом».

У ній була притаманна для творчого середовища заздрість і ревність до колег (не в побутовому розумінні), були й елементи бажання «приватизувати» свої теми й території. Але вона безкорисливо любила своїх справжніх, а, можливо, навіть більш реальних героїв, їх величні творіння. Якось колишній студент приніс їй диск із фільмами за п’єсами Шекспіра. Вирішили перевірити, чи якісно вони записані. Почали з «Ромео і Джульєтти» Франко Дзефіреллі. Коли вся спланована інтрига йде шкереберть (посланець талановитого падре вже розминається з Ромео), в кімнату заходить її син Євген (викладач одного з вишів Харкова) і застає «картину»: його поважна мати, вся в сльозах, як культурний «вболівальник», б’є себе по коліну кулаком зі словами «що ж він… що ж він?»; колишній студент, теж розчулений, витирає «скупу» сльозу… Цю кінокласику вона бачила не раз, всі перипетії шекспірівської трагедії могла розказати серед ночі, а текст п’єси навіть у поважному віці цитувала практично без помилок.

Збагачена віком і досвідом викладачка й на лекціях всякий сюжет бачила як особистий і давала емоційну його версію, яка, мабуть, тільки і є адекватною. Згадаймо: «Найбільш суб’єктивне – найбільш інформативне». І водночас вона не була героєм. Героїчному культурному спротиву вона вчила інших. І, видається, вдало.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑Наступного дня вельможа виявив бажання віднайти «ту саму дівчинку» й навіть подарував їй коробку «заграничних» цукерок ( як їх оцінила тоді Ніна). Втім, довго шукати «дівчинку» не довелось, адже вона була дочкою одного із наближених до Постишева партійних функціонерів , невдовзі, однак, репресованого разом зі своїм патроном.
2. ↑Цей обнесений парканом старий двоповерховий будиночок і скверик у центрі міста, притягували харківських дисидентів, які тут збирались, що вельми дратувало сусідів, вимушених проходити повз ідейних своїх ворогів. Тому, незважаючи на протести міської спільноти, будинок знесли. За кілька метрів звідти символічно біліє досить швидко збудована масивна церква Московського патріархату.
3. ↑Студентський флешмоб під вікнами квартири в день її народження

Корисні статті для Вас:
 
Від ненависті до любові - шлях коротший... чи навпаки?2011-09-24
 
Палке серце Барсегяна2013-08-01
 
Усмішка Мольєра2012-07-15