Уже багато років глядачі й критики скаржаться на якість українського кінематографа. Однак при цьому не беруть до уваги документального кіно, а звертаються лише до ігрового. Але настав час поглянути і на здобутки наших кінодокументалістів.

Одним зі справді гідних уваги є фільм «Лобановський назавжди» режисера Антона Азарова. До речі, знято його було на кошти команди фільму, без державної підтримки. Світова прем’єра стрічки відбулася 12 червня 2016 року на Шеффілдському міжнародному документальному КФ (Великобританія), а в Україні її вперше показали 1 грудня 2016 року. Того ж року кінороботу удостоєно нагороди – головного призу МФ спортивного кіно і телебачення в Мілані.

«Лобановський назавжди» – дебют Антона Азарова в повнометражному документальному кіно. До цього він знімав міні-серіал «Слава» про В’ячеслава Фетисова та втілював інші телепроекти. Родом Антон із Санкт-Петербурга, але відтоді, як 2008 року вперше побував у Києві, почав метатися між Росією і Україною. Після Майдану остаточно визначився, і з того часу живе і працює в Києві.

Стрічка розповідає про легендарного тренера київського «Динамо» Валерія Лобановського, який уперше в історії радянського спорту вивів свій клуб у лідери європейського футболу. Валерій Васильович був багаторічним наставником київського «Динамо» (під його керівництвом клуб двічі вигравав Кубок володарів кубків) і тричі – головним тренером збірної СРСР (команда під його керівництвом стала віце-чемпіоном Європи в 1988 році).

Йдеться про одного з кращих тренерів у історії футболу: Лобановський входить до списку 50 кращих тренерів за останні 50 років (1959–2009) за версією World Soccer, а також до списку кращих тренерів післявоєнного періоду за версією The Times. Він також посідає сьоме місце серед кращих тренерів у історії футболу за версією World Soccer і Football Pantheon, і восьме – за версією ESPN FC. На початку 2017 року УЄФА внесла його ім’я до десятки найвидатніших тренерів європейського футболу з моменту заснування організації в 1954 році.

Історія починається з 1960-х, коли Лобановський був гравцем київського «Динамо». Ще тоді він почав запозичувати різні стилі в іноземних гравців і намагався поводитися на полі більш розкуто. У своїй тренерській практиці він продовжував використовувати нестандартну, а подеколи й гідну подиву, техніку, нешаблонний підхід. Наприклад, був випадок, коли футболіст кинув курити і його показники погіршилися, тоді тренер наказав йому повернутися до шкідливої ​​звички.

Фільм вибудувано на вітчизняних та зарубіжних архівних кіноматеріалах. Вагому роль також відіграють спогади про Лобановського, якими поділилися футболісти, тренери, спортивні функціонери, журналісти і вболівальники, охоче відгукнувшись на прохання згадати легендарну особистість. Більшість із них були особисто знайомі з Лобановським. У стрічці немає закадрового голосу, історія складається з коментарів його сучасників. Важливими оповідачами виступають Андрій Шевченко, Сергій Ребров, Йожеф Сабо, навіть Леонід Кравчук – всього близько 20 осіб. А інтерв’ю брали в Києві, Санкт-Петербурзі, Мадриді.

Стрічка захоплює з перших хвилин. Завдяки динамічному темпу і численній свіжій, невідомій досі інформації вся увага глядачів концентрується на екрані. Цікавинка фільму в тому, що не потрібно «готуватися» до перегляду, тобто він може підкорити будь-якого глядача, а не тільки футбольного вболівальника. Важливо відзначити, що фінал стрічки не викликає почуття скорботи – похорону Лобановського не показано. Так, фільм підводить до кінця кар’єри і життя, однак не ставить жирної крапки, а залишає місце для роздумів.

Шлях Лобановського до успіху, та й упродовж усієї кар’єри, був досить тернистим. За його плечима – непросте життя, і автори фільму змогли розповісти про нього виразно, уникаючи зайвих відгалужень. Фільм продуманий, повноцінний, з якого боку не підійди. Творці зробили його цікавим. Це один із доказів того, що документальне кіно в Україні поступово зміцнює свої позиції, що воно може бути і глибоким, і притягальним.