Валерія Заклунна (1942, Сталінград – 2016, Київ) – актриса театру і кіно, народна артистка УРСР, 1979); народна артистка Росії (2004); Герой України (2012). Від 1966 року після закінчення Школи-студії МХАТ (курс А. М. Карєва) – акторка Київського театру російської драми ім. Лесі Українки. Державна премія СРСР (1979); «Київська пектораль» за кращу жіночу роль у виставі «Історія однієї пристрасті» (1994).

Воістину, щасливий той артист, який є народним завдяки щирій любові глядача, а не формальним регаліям та званням.

Валерія Заклунна – актриса з особливим відчуттям професії. У кожній її ролі, окрім самовіддачі, відчувається масштаб особистості, творчий і життєвий досвід, усе накопичене і пережите.

Народилася вона 1942 року під Сталінградом (нині Волгоград) у родині медсестри і зв’язківця. Майже місяць дитина прожила без імені – в пеклі Другої світової війни не вірилося, що крихітка виживе. Ім’я ж дівчинці дісталося в честь хороброї льотчиці Валерії Ходукової.

Батьки Валерії родом з України, і 1950 року сім’я переїхала до Києва, на батьківщину. Валерія відвідувала драматичну студію при клубі МВС і гурток художнього читання, але підкорювати всерйоз професійну сцену не планувала: після школи закінчила технікум водного транспорту і два роки пропрацювала на заводі на посаді креслярки-конструктора при київському НДІ «Квант».

Але згодом дівчина все ж таки вирішила випробувати долю і потайки від батьків поїхала вступати в Школу-студію МХАТ (курс А. М. Карєва). Успішно склавши іспити, стала студенткою, а після закінчення студії отримала запрошення Юрія Лаврова, тодішнього художнього керівника Київського театру ім. Лесі Українки, і її прийняли в трупу. Хотілося бути ближче до батьків.

Театру ім. Лесі Українки Валерія Гаврилівна присвятила все життя. До останнього дня виходила на сцену. Перші ролі, зіграні нею на цій сцені: Катя («Ходіння по муках» за трилогією О. Толстого, 1966), Тетяна («Розлом» за п’єсою Б. Лавреньова, 1967), Фері («Дивна місіс Севідж» за п’єсою Д. Патріка, 1968). Завдяки цим роботам вона стала відома київському глядачеві.

Одначе популярність до актриси – і в театрі, і в кіно – прийшла завдяки одній і тій же ролі – Марії Одинцової у п’єсі А. Салинського «Марія». Спектакль у театрі ім. Лесі Українки поставив 1970 року режисер Едуард Митницький. Тут героїня В. Заклунної – натура рішуча і принципова, яка вірить у своє праве діло. Одне слово, сильна особистість. Та за її мужнім характером угадувалася вразлива і чуйна жінка, яка, безсумнівно, має волю і характер, але в той же час не втратила своєї природної чарівності.

Вистава «Сподіватися» за п’єсою Юрія Щербака була присвячена великій поетесі Лесі Українці й стала помітною подією в культурному житті столиці. Йшлося про життя Лесі Українки крізь призму її творів. Постановку здійснила Ірина Молостова 1977 року, автором сценографії виступив Данило Лідер. Була задіяна вся трупа театру, а роль поетеси в одній виставі грали дві актриси: ліричну стихію зображала Ада Роговцева, а життєву суть – Валерія Заклунна. Поетесу в дитинстві, дев’ятирічну дівчинку, грала донька Ади Роговцевої – Катя Степанкова. Леся Валерії Заклунної пересувалася по сцені в інвалідному візку, але, незважаючи на хворобу, в цій жінці палав вогонь, відчувався бунтарський дух, непокірність обставинам. Попри зовнішню нерухомість відчувалася рухливість внутрішня. Актриса знайшла точну інтонацію і висловила її з силою і правдою.

Глибокому і багатогранному розвитку акторського обдаровання В. Заклунної сприяла її довготривала співпраця з режисером Михайлом Резніковичем. Різнобічно розкрилась Заклунна в його виставах в образах Любові Сергіївни («Тема з варіаціями», 1981), Майї Алейнікової («Переможниця», 1983), королеви Анни Австрійської («Молоді роки короля Людовіка XIV», 1993), міс Тіни («Історія однієї пристрасті», 1994), Варвари Василівни («Осінні скрипки», 1997). Ідейний і людський зміст, який розкривала в образах своїх героїнь Заклунна, був проявом ідеалів, роздумів режисера.

У «Темі з варіаціями» – невибагливий сюжет і декілька персонажів. В основі спектаклю – листування між чоловіком і жінкою. Головна тема – кохання. Але вийшла не чергова мелодраматична історія, а психологічна драма з елементами філософської притчі. В ній особистісне перегукувалось із загальнолюдським.

У «Переможниці» Майя Алейнікова В. Заклунної – ділова жінка нової формації, яка відмовилась від влаштування сімейного побуту заради кар’єри. І все ж, переживши розчарування, втративши надію на взаємне кохання, вона не занурюється в себе, не озлоблюється, а навпаки – розкриває серце світові. Так виявлялась внутрішня краса і душевне благородство героїні.

В основі спектаклю «Історія однієї пристрасті» – повість Генрі Джеймса «Листи Асперна». Інсценізацію робив М. Резнікович. В. Заклунна з трагічною силою розкривала стражденну душу героїні. Тіна безоглядно закохується в Генрі, молодого мистецтвознавця і біографа (О. Треповський), який прагне будь-якою ціною отримати епістолярій померлого поета Асперна. Нескінченна гама почуттів і їх відтінків, безодня суперечливих імпульсів і поривів – усе це оголювалось у виконанні актриси плетивом невловимих напівзітхань, інтонацій, рухів. Але головне – її очі, в яких відбивався всесвіт жіночої душі. Саме завдяки грі Валерії Заклунної цей спектакль вийшов таким задушевним і довго не сходив зі сцени. Глядачі були захоплені сценічною дією, тому не випадково за цю роль В. Заклунна здобула приз глядацьких симпатій, а також премію «Київська пектораль» у категорії «Краща жіноча роль».

Вистава «Дерева помирають стоячи» за п’єсою іспанського драматурга Алехандро Касони, поставлена в театрі ім. Л. Українки 2003 року режисером Іриною Барковською, стала свідченням високої виконавської культури всіх його учасників і йшла на сцені 13 років. Психологічна природність у прояві трагічного була головною темою героїні Заклунної. Дізнавшись правду про свого онука, якого вона з болісною надією чекала довгі роки, Еухенія з гідністю приймає удар, навіть бере його на себе, захищаючи близьких. Бабуся Еухенія у виконанні Заклунної на своєму прикладі показала природність самопожертви – як щось само собою зрозуміле. І цей благородний вчинок передає саму сутність душі героїні. Тобто любов до близьких вона проявляє не на словах, а здійснює свій вчинок просто і природно. Розумієш: інакше вона вчинити й не може. Головна тема актриси – любов, яка пронизує всю її творчість, близька їй по духу – в цій ролі виходить за межі тільки особистісного, набуваючи трагічного, загальнолюдського звучання.

У нещодавній постановці театру «В цьому милому старому домі» за п’єсою О. Арбузова (режисер М. Резнікович) події відбуваються у приморському містечку в 1970-х роках. Прем’єра відбулася за участю Валерії Заклунної, яка зіграла Раїсу Олександрівну в дуеті з Юрієм Мажугою. На жаль, ця роль стала останньою для актриси.

Валерія Гаврилівна була актрисою особливої органіки і бездоганної акторської техніки – вона володіла здатністю грати не тільки окреслену роль, а й світ автора, розкривати біографію і долю. Сама вона з неприхованим теплом відгукувалась про свою героїню: «Моя роль, хоч і маленька, але не менш дорога для мене. Я – мати, бабуся, яка намагається зберегти тепло, традиції, затишок, благополуччя, стійкість, незважаючи на всі бурі і потрясіння цієї милої старої оселі».

Величезне значення для розвитку акторського обдаровання В. Заклунної мала її робота в кіно. Кінематограф вимагав не меншої самовіддачі, ніж сцена: граничної щирості, органічності, передачі найтонших нюансів душевних переживань. Екран багато в чому сприяв її професійному зростанню.

Після «Сибірячки» вона зіграла головні і другорядні ролі в багатьох фільмах: «До останньої хвилини», «Дума про Ковпака», «Всі докази проти нього», «Любов земна», «Доля», «Фронт за лінією фронту», «Пізня ягода», «Місце зустрічі змінити не можна», «Особливо важливе завдання», «Надзвичайні обставини», «У небі “нічні відьми”», «Фронт у тилу ворога», «З вами небезпечно мати справу» та ін.

Глядачам запам’яталася героїня В. Заклунної – Клавдія, коханка ватажка банди Горбатого (А. Джигарханян) у культовому радянському серіалі «Місце зустрічі змінити не можна». Роль В. Заклунної складалась з суцільного мовчання, але воно було психологічно насичене, атмосферне. Ця епізодична роль показала, що актриса досконало володіє такою важливою складовою акторської техніки, як «другий план». Шлейф недомовленого, внутрішній світ її героїні було цікаво розгадувати. Відчувалося, що задіяний увесь психофізичний апарат актриси.

Одначе головна тема творчості В. Заклунної – любов як духовна категорія, самопожертва і найвище почуття особистої відповідальності – на повну міць уперше зазвучала саме в ролі Катерини Дерюгіної («Любов земна» Євгена Матвєєва). Ця ж нота – самовіддана любов до ближнього прозвучить і в ролі вже літньої героїні – бабусі Еухенії у виставі «Дерева помирають стоячи». Цю тему В. Заклунна стверджувала всією своєю творчістю і життям.

А найромантичніший епізод фільму, де Катерина і Тихон розгойдуються на гойдалках на тлі ясного, чистого, осяяного сонцем неба в супроводі відомої, пронизливо ліричної композиції «Відлуння любові», залишиться невмирущим відгомоном і незабутнім переживанням у серці кожного, хто любить її, і кому ще випаде доторкнутись до скарбниці творчості актриси Валерії Заклунної.