4 квітня кінематографічна спільнота і шанувальники таланту Андрія Тарковського відзначили його 85-річчя, вкотре переглядаючи і осмислюючи його фільми. Пропонуємо погляд на екранізацію роману Станіслава Лема представниці наймолодшого покоління глядачів, які знайомляться з творчістю Майстра вперше.

«Соляріс» (1972) – не лише про океан Невідомого, який очікує на людство в процесі пізнання й взагалі існування. Оскільки сам Соляріс – це метафора пам’яті людини, її вини, совісті й моралі, то картина в цілому – метафора необхідності залишатися людиною в будь-яких умовах. Андрій Тарковський показав, що люди мусять пройти крізь жахи й страждання, перш ніж усвідомити моральні критерії життя. Відмова від любові та доброти у ставленні до Невідомого, застосування силових методів до Незрозумілого можуть привести людей до духовного краху. Окрім цього, фільм можна трактувати як зізнання в любові до Землі, до всього людства («Людині потрібна людина»), ніби у відповідь на «Космічну одіссею» Кубрика, яка в центр ставить технічні досягнення. На думку Тарковського, людині не потрібен космос, нові світи. Їй потрібні дім, родина, близькі люди, але головний герой розуміє це лише на іншій планеті. У фільмі також порушується філософська проблема співвідношення земного й небесного, людини й Землі, побаченої з космосу. Осягаючи Всесвіт, людина наближається до осягання самої себе, і таке пізнання безкінечне.

Головний герой, учений Кріс Кельвін, переживає гостру душевну кризу, хоча мало над цим задумується. Проти власної волі йому доведеться заглянути в безодню своєї душі, коли він прилітає на космічну станцію біля планети Соляріс, де матеріалізуються всі його спогади. Він зустрічає там свою дружину Харі, яка вчинила самогубство десять років тому після сімейної сварки. Так він реалізовує не лише своє бажання, а й почуття провини. Поступово Кріс починає ставитися до «гості» як до людини й навіть готовий назавжди залишатися на станції, аби бути біля неї. Вона теж поступово усвідомлює свою суть. Замість запрограмованої потреби завжди бути біля Кріса, у неї розвивається людська здатність до прийняття рішень. Розуміючи, що своїм існуванням вона змушує героя страждати, Харі спочатку намагається вбити себе сама, а після невдачі просить Снаута й Сарторіуса (двох учених, що живуть на станції) знищити її. Таким чином показано, що фантазії та спогадів не так уже й легко позбутися, адже вони переслідують людину, як тінь. Щодо інших героїв на станції, кожен із них по-різному сприймає свої видіння. Гібарян, не витримуючи мук совісті, вчиняє самогубство, Сарторіус, який нібито втілює нещадність науки й космосу, захищається цинізмом, а Снаут, у якому зосереджені людяність дому й цивілізації, намагається не втрачати духу.

У фільмі бачимо чимало людських витворів мистецтва (полотна Брейгеля, копію Венери Мілоської, ікони Трійці), є також музика Баха, тексти «Дон Кіхота». Проводячи паралелі з творіннями Соляріса, режисер ставить питання про стосунки людини з її творіннями, зокрема й з кіно як з мистецтвом репродукування реальності. У своїх філософських дискусіях герої Тарковського звертаються до імен Толстого, Достоєвського, Мартіна Лютера, до «Фауста» Ґете, міфу про Сізіфа, вони сперечаються з ідеями Ніцше, не називаючи його імені. Відповіді, які пропонує режисер, радикальні. На відміну від більшості фантастичних фільмів, що протиставляють людське й механічне начала як непримиренні протилежності, Тарковський виявляє між ними приховану спорідненість. На цю спорідненість натякають уже перші кадри фільму: водорості, що загадково коливаються у водоймі на Землі, віщують вічну водоверть океану планети Соляріс. Синтез земного й інопланетного сягає вершини в останній сцені: в океані Соляріса пливуть острови, зіткані з пам’яті людей про Землю, і на одному з них Кріс обіймає свого батька в позі блудного сина Рембрандта.

Сцена поїздки Бертона по місту, крізь тунельну безкінечність, – один із захопливих прикладів залучення глядачів у процес майже реального долання того випробування, яке випало на долю персонажа. В русі по автостраді нестерпна тривалість проявляється в спокої, в якому перебуває людина в машині, а голосний залізний рев міста проноситься повз. Відбувається ніби компенсація руху, дія затихає, час зупиняється. Людина – лише крапля в божевільному потоці життя.