«Украдене щастя» – друга постановка Івана Уривського на сцені театру «Золоті ворота» (попередня – «Олеся. Забута історія кохання» за І. Купріним). Художній керівник цього театру Стас Жирков охоче бере на борт свого корабля молодих режисерів, сприяючи творчим пошукам і експериментам.

З першої хвилини режисер майстерно нагнітає напругу, і розумієш, що дійство, яке розгортається на камерній сцені, не чергова інтерпретація класичної п’єси, а «чудовий новий світ», пронизаний химерними алюзіями. Прикметно, що світ цей вибудувано на суто українській самобутності. І досягається це враження нового і водночас добре знайомого, рідного завдяки гармонійному поєднанню сценографічного, музичного і світлового оформлення, та передовсім – завдяки вдалому підбору акторів, у природі яких, відчувається, закладено коди українського національного коріння. Відносини між героями виникають не так у словах, як поза ними, в мовчазних паузах, хвилинах тиші, усмішках, зітханнях, поглядах, кинутих одне одному, в рухах тіл.

Ігровий простір поєднує в собі й образ велетенської сили пристрасті, й образ позапобутового виміру, який перегукується з конкретним часом, зокрема образ середовища, яке сковує, і образ таємниці душі кожного героя. Режисер спробував відкрити цю таємницю символічним, ірраціональним ключем, а не реалістичним, у стилі якого написана п’єса і засобами якого стільки разів її відкривали. І йому це вдалося.

На сцені відтворюється життєвий уклад і вгадується подих часу, але при цьому – ніякого натуралізму, все умовно. Образотворче вирішення, гармонійне і достеменне, розраховане на можливості камерної сцени, ба більше, наче створене для цього сценічного майданчика. Сценічна дія розвивається в просторі вільному від побуту, але позначеному його суто українськими деталями. Сценографія мінімалістична, нічого зайвого: прядка і дерев’яна скриня. Скриня протягом вистави зазнає метаморфоз, постаючи то в побутовому, то в умовно-символічному плані. Ця вражаюча зміна предмета призводить до виникнення образного ряду: стіл, за яким вечеряють Микола (Дмитро Олійник) і Михайло (Андрій Поліщук) водночас стає подружнім ліжком Миколи і Ганни (Анастасія Салата), і місцем розгулу нестримних пристрастей шалених коханців, і притулком у бурхливому житейському морі, і нарешті, ешафотом для обкрадених долею душ.

А дерев’яна прядка виступає символом колеса буття, фатального кругообертання. Всі троє символічно занурюють руки в колесо, з нього не вирватися нікому, бо з поверненням Михайла доля героїв – одна на трьох.

Окремої уваги заслуговує просторово-світлове вирішення. Миті душевних потрясінь героїв вдало підкреслено зміною світла. І ця гра світла і темряви – відображення внутрішнього життя персонажів. До речі, світлове оформлення є проблемою для багатьох київських театрів. І якщо у маленького підвального театру є можливості задіяти свої небагаті засоби і так творчо розв’язати цю проблему, то у провідних театрів ці можливості, безумовно, значно ширші, та їх чомусь не застосовують.

Актори діють у запропонованому режисером малюнку, вони грають не стільки конкретних особистостей, скільки архетипи і водночас метафізичну єдність. Всі троє – одне неподільне ціле. Але з акторських робіт варто відзначити гру Дмитра Олійника (Микола). Лауреат премії «Київська пектораль» 2015 року в номінації «кращий акторський дебют» за роль Миті у виставі «Митине кохання» за І. Буніним, він з кожною новою роботою зростає в потужного і самобутнього актора. Його Микола балансує на межі здорового глузду і божевілля. Актор загострив свій образ психологічно й емоційно. Микола – жива людина зі своїми індивідуальними рисами, долею, думками, почуттями і вчинками, через які актор передає своє ставлення до дружини, Михайла, оточення, загалом до життя.

Незважаючи на доленосне протиборство й одвічний конфлікт, режисер не порівнює, не робить акцентів і взагалі не пропонує глядачеві оцінки дій героїв.Тим більше, що у виставі діє не пряма логіка, а асоціативна.

Трагічний фінал режисер завершує виразною пластичною мізансценою: Микола в нападі божевілля і відчаю заносить ніж і, схилившись над скринею, безупинно завдає удару за ударом. А Михайло, підхопивши Ганну на руки, погойдуючись на ходу і здригаючись за кожним Миколиним ударом, іде в темряву і зникає в ній, символічно переходячи в потойбічний світ. Драма завершилася, але конфлікт не вичерпано.