Злата Єфіменко Перейти до переліку статей номеру 2017:#5
Рідні, але чужі


Після гучної прем’єри у Карлових Варах (52-й Міжнародний кінофестиваль у Карлових Варах) «Рідні» побували в багатьох куточках земної кулі – від Канади (МКФ у Торонто) до Росії («Артдокфест»), від Естонії («Темні Ночі») до Лейпцига (DOX Лейпциг). Показали фільм і в Києві. Віталій Манський, відомий своїми стрічками «У променях сонця», «Батьківщина або смерть», «Труба» та багатьма іншими, особисто привіз і презентував своє дітище.

Віталій Манський – режисер-документаліст, народився у Львові, майже все своє свідоме життя прожив у Росії, а нині мешкає в Латвії. Його сім’я розкидана по всій Україні: Львів, Севастополь, Одеса, Донецьк, Київ. Повернувшись з Північної Кореї, де знімав свій гучний фільм «У променях сонця», режисер виявив, що його мама та тітки, котрі живуть у Львові, не спілкуються з родичами з Севастополя, які підтримали анексію Криму. І він вирішує порушити проблему війни, що розділила його родину, найприйнятнішим для себе чином: виводить свою сім’ю на знімальний майданчик, а сам дещо відчужено спостерігає за цим збоку. Проте кіно все одно залишається особистісним та навіть інтимним. Митець подорожує містами, по яких життя розкидало його рідних, заїжджає до мами, тітки, діда, до братів та кузенів – людей різних соціальних статусів та професій, з різним ставленням до політики та війни. Містами, розділеними війною та анексією. Ця подорож вилилась у 90 хвилин одкровення на екрані.

Почалася вона у Львові у травні 2014-го і завершилася через рік. Манський розмовляє з родичами просто і невимушено. Однак саме у цих буденних розмовах на кухні на злободенні теми, що перемежовуються кадрами вулиць міст, де так само триває буденне життя, – в цьому справжність фільму, саме те, що змушує глядача перейнятися кінорозповіддю. Один із героїв фільму – телевізор. Як зізнавався режисер на одному з показів, він навмисне не вимикав телевізора, якщо той був увімкнений, але й не вмикав його спеціально. Телевізор виконує функцію того самого інформаційного зла, що спричинило сварки між рідними. Ми чуємо новини українською та російською мовами, на українських та російських телеканалах на тлі розповіді мами Манського про те, що насправді по жіночій ліній вона полячка, та тітки у Донецьку про те, що в Україні її вважають терористкою. Досить сильною є сцена, де режисерова племінниця сидить з подругою у кафе, а на вулиці в цей час триває траурна меса за хлопцем, що загинув у зоні АТО. Ось таке справжнє документальне кіно, зняте не через призму рожевих окулярів.

Фільм не щадить нікого: ні львів’ян, ні севастопольців. Віталій Манський ніде не показує своєї чіткої позиції і не нав’язує глядачеві своєї думки. Глядач має можливість сам стати на бік тих, кому більше співпереживає. Однак, наприкінці фільму здається, що «безневинних» ми не бачили. Кожен є жертвою ситуації, але й кожен має по-своєму вразливу позицію. Митець вказує жителям Львова на їхній псевдопатріотизм (ми звикли багато говорити про те, що любимо свою країну, особливо після Революції гідності, але навіть у серці України люди вже сприймають війну як повсякденність), а жителям анексованого Севастополя – на їхню невпевненість у собі, своєму виборі та звертає увагу на те, як зомбує людей російське телебачення.

Розкол родини Манського уособлює і розкол країни. Як сталося, що люди, зображені на одній світлині, стали чужими одне одному? Ми повернулися в ті часи, коли війни за землі та території руйнували родини та закінчувалися братовбивством. Виходить, ми лише маріонетки в чужій, добре продуманій грі. Але ж севастопольці продовжують дивитися українське телебачення, а львів’яни ніколи не перестануть вважати Крим Україною. Родина Манського, як і багато хто з громадян України, – це лише люди, розділені війною, анексією та телебаченням. Автор зазначає, що не мав наміру примирити своїх рідних цим фільмом, адже діалог у такій ситуації буде схожий на холодну розмову рідних сестер по скайпу, де кожна намагається довести правоту, але ж навіть не свою, а своєї політичної системи. Режисер хотів, щоб глядач ввійшов у цей світ і переосмислив ситуацію для себе, зрозумів, що відбувається в країні.

Особисто я вважаю, що фільм необхідно переглянути усім, чиї сім’ї розділили війна та анексія, усім, хто дивиться на війну крізь рожеві окуляри, усім, хто ще не зрозумів, що від його думок та дій залежить майбутнє нашої країни.

Росія відмовилась від участі в цьому фільмі, і там фільм у прокат не вийшов.


Корисні статті для Вас:
 
Цивілізаційна труба2004-02-11
 
Ганна Яровенко: «Мій фільм – це зброя»2015-06-11
 
Одеський МКФ як дзеркало війни2004-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#5

                        © copyright 2024