Стан військової окупації, який організатори фестивалю, ніби мантру, згадували виключно як внутрішню боротьбу за демократизацію країни, мабуть, ще раніше наштовхував їх на думку перенести фестиваль на невизначений термін. Але фестиваль таки відбувся тоді, коли й планувалося. І це добре, що організатори вирішили не вичікувати, а відверто заявити свою громадянську позицію.

Прикро лише, що, попри обіцянки скасувати елементи шоу й залишити в програмі тільки професійне спілкування, знизити «градус пафосу» фестивалю все ж не вдалося. Червоні доріжки, дикуватий жіночий та чоловічий ґламур, ситні фуршети та милі вечірки в пляжному клубі – все це не гармоніювало із загальною атмосферою в країні: загибеллю захисників Вітчизни, людей у катастрофі малайзійського літака, перебуванням у слідчому ізоляторі Олега Сенцова. Проте «життя триває» – все, що можна констатувати.

За жанрово-тематичними ознаками до міжнародної програми фестивалю увійшли: ізраїльська комедія «Мотивації нуль», де дівчата-військовослужбовці переймаються пошуками того, що зазвичай шукають дівчата (за результатами голосування серед одеситів і гостей отримала Ґран-прі); український «Поводир» – про трагічні сторінки національного спротиву й розстрілу українських кобзарів у 1930-х роках під Харковом (друге місце у глядацькому голосуванні); німецьке фентезі «Стерео» – професійно скроєна «жерсть» про втечу й повернення героя до власної долі; грузинська лірика «Побачення наосліп» – про морально-етичні проблеми любовного трикутника в реаліях сучасного Тбілісі (головний приз журі); нариси з життя 60-річної француженки, що не втратила інтересу до вечірок і чоловіків («Party girl»); китайський соціально-критичний детектив у стилістиці «неонуар» «Чорне вугілля, тонкий лід», що вже здобув міжнародне визнання (приз за кращу режисуру); зображально-вишукана польська картина «Поле собак», збудована на сновидіннях інтелектуала, що втратив кохану, країна якого потерпає від численних повеней, пожеж, зсувів, катастрофи урядового літака, що забрала життя 96 членів політичної еліти, – єдиним порятунком колишнього викладача літератури стає «Божественна комедія» Данте; «Великі важливі речі» (США) та «Ґуерос» (Мексика) розказали про 26-літнього хлопця, що збрехав коханій дівчині й перед змінами в особистому житті вирушив у подорож Півднем, та про двох студентів, що покидають університет під час страйку й вирушають на пошуки кумира дитинства; румунська «Роксана» – про колишні інтриги таємної поліції Секурітате та нашого сучасника, що намагається їх розплутати. Завершувало міжнародний конкурс «жіноче кіно» – назване так не тому, що режисерами обох фільмів є жінки, а через дещо індивідуальний тип взаємин авторок із дійсністю. Російська «Зірка» Анни Мелікян розповіла зовсім нову історію про життя-буття олігарха, його нареченої, сина та сторонньої дівчини. Існує в фільмі й невиліковна хвороба, й тотальна фальш мотивації, й традиційний для такого дискурсу набір сюжетних наворотів. Українсько-російська «Моя русалка, моя Лореляй», знята на одеській натурі, присвячена боротьбі з основним постулатом «Крейцерової сонати» Льва Толстого (ранній статевий досвід надто травматичний, стверджує класик). Досвідченого режисера Нану Джорджадзе більш привабила філософія Анжеліки; поетизація взаємин 14-річного підлітка й 18-річної портової працівниці комерційного сексу, що «починаються на березі моря у прекрасному дикому селищі» (як свідчить анотація до фільму), сягає тут апогею; також віртуозно розгортається замовчування суті того, що насправді коїться в «дикій природі».

Національний повний метр був представлений документальним портретом («Лариса Кадочникова. Автопортрет» Лариси Кадочникової та Дмитра Томашпольського), квазідокументальною історією життя матері та її незрячого сина, що мешкають у глухому селі за межами цивілізації, але «не здаються» («Присмерк» Валентина Васяновича – головний приз національного конкурсу), ігровими фантазіями на тему кохання венеролога й космонавта («Хвороба кохання» Дмитра Томашпольського та Олени Дем’яненко), підлітка та повії («Моя русалка, моя Лореляй» Нани Джорджадзе), української утриманки та шукача любовних утіх із Туреччини («Люби мене» Марини Ер Горбач та Мехмета Багадира Ер), дивного симбіозу жахів, політичної алюзії та соціальної драми («Зелена кофта» Володимира Тихого) та фільму «Поводир» Олеся Саніна.

У національному короткому метрі мирно уживались документальні стрічки відверто рекламного характеру («Бекендор» Анастасії Харченко, «PTSD» Олексія Соболева та Михайла Коротеєва), кілька цікавих мультфільмів («Чортівня 8: Тібурон» Дениса Канта, «Крамниця співочих пташок» Анатолія Лавренишина, «Гості мого дому» Олега Федченка, «Дівчина з риб’ячим хвостом» Сергія Мельниченка), ігрові (чи то українофобські чи патріотичні – залишилось загадкою) «Прості речі» Олександра Ратія, інтелектуалізовано-маргінальні хвилини «В деревах» Марисі Нікітюк, дещо про чайник як спосіб комунікації людей із притягнутим за вуха «чорнобильським» фіналом («І Бог зробив крок у порожнечу» Зази Буадзе), історія короткого кохання, в якій виконавці, схоже, розуміли суть акторського перевтілення («Листопад» Марії Кондакової – кращий короткометражний фільм), дивовижна історія застосування портрета («Портрет» Максима Якобчука). Найбільш запам’ятались антропологія сільського автобуса («Балажер» Лесі Кордонець) та притча про батька й сина («Повернутись зі світанком» Нарімана Алієва).

Головні ж українські персоналії на фестивалі залишились ті ж самі. Володимир Тихий і Валентин Васянович вже вкотре репрезентували українську режисуру; Володимир Філіпов та Ігор Савиченко – активні продюсери. Олесь Санін, що весело але, як виявилось, вельми необачно пожартував на прес-конференції про те, як «гривня животворяща з пітерського художника українського націоналіста зробила» (малось на увазі «переродження» Володимира Філіпова), у формат одеського фестивалю явно не вписався. Його «Поводир» – найбільш очікувана стрічка останніх років, не отримала відзнак, окрім другорядних, хоча й була заявлена в обох конкурсах: міжнародному та національному. Віталій Манський – російський режисер-документаліст, голова журі українського конкурсу – сказав щось незрозуміле про «комерційність», а голова журі міжнародного конкурсу Пітер Веббер – британський режисер середньої руки, який своїми манерами на сцені чомусь нагадував Остапа Бендера періоду занепаду, сублімуючи ледь стримувану лють до критиків та журналістів, вчинив скандал, заявивши, що критична думка – то лише «дірка в ж...», і тому не варта уваги (думка журі – якщо дотримуватись цієї логіки – має видимі властивості сакрального характеру). Стосувався цей випад сумнівів преси щодо головної нагороди журі. Нагадаємо: дісталася вона ліричній комедії грузинського режисера-дебютанта, що й кіномовою, й кутом зору на обрану тематику була, можливо, в деякому сенсі цікавою, але аж ніяк не кращою роботою фестивалю.

Згадуваний продюсер на завершальній прес-конференції (продовжуючи традицію брутального британця) теж відзначився у зниженні загального статусу. У мікрофон він подякував переможцям за те, що серед них немає режисера Олеся Саніна...

Утім, страшна помста експлуататора національної тематики її творцю – це лише один із казусів, яких на фестивалі не бракувало.

Чого варта артикуляція панічних настроїв продюсерів відносно можливої зміни напряму та фінансування українського кіно. Адже відомо – й це на повний голос прозвучало на фестивалі від представників різних країн, – що по кілька мільйонів євро дебютанту жодна з країн (Польща, Грузія, Туреччина) не виділяє; максимум, на що можна розраховувати – 100–200 тисяч. І ці кошти тягнуть за собою відповідальність – художню та комерційну, – а не видачу терабайтів нібито якогось продукту, який ніхто не має наміру хоч комусь показувати чи ним перед кимось звітувати (за влучним висловом експерта з Сербії: після перегляду якого авторам залишається тільки «застрелитись»). Марення за європейськими бюджетами та ностальгія за колишнім керівником Держкіно її паладинів взагалі перевищували культурні межі. Стверджувалося, що «український конкурс ОМКФ – це кульмінація трирічного керівництва пані Копилової». У прямому розумінні, а не в тому, що вона слугувала ширмою для «пиляння» бюджету й стала таким собі символом етапу становлення підставної частини української кіноспільноти.

Стійке відчуття ілюзорності українського кінопроцесу, удаваності здобутків років правління донецького шейха та його малоосвічених поплічників у галузі культури навіть за найбільшого бажання знайти в минулому хоч якусь перспективу буття, викласти в рядках хоч якісь омріяні сподівання, розкрило, мабуть, ту фундаментальну, світоглядну суперечність, у полоні якої й досі перебуває значна частина української спільноти. П’ятий ОМКФ, на якому національні «терабайтні здобутки» були презентовані в дорогій бароковій рамі (схожій на ту, що висіла на дачі головного прокурора), все ж з усією очевидністю ствердив: ставка на модель «крок за кроком», до якої активно продовжують закликати колишні фаворити держфінансування, тобто ставка на кіноеволюцію – то химера, марна справа, втрата дорогоцінного часу. Лише глибокі зміни відправлять у небуття продюсерський паразитизм та маргінальну режисуру, а з ними й систему корупції, що продовжує істотно впливати на український кінопроцес. Лише революційні поштовхи принесуть сподівання… Бажання ж усіма правдами й неправдами, аргументами й погрозами, дезорієнтуючи й маніпулюючи (громадською думкою або владними персонами), витискати з уряду фінансування ще більше заганятиме хворобу всередину, поглиблюватиме системну кризу й крастиме надію на одужання.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)