Найновіша документальна стрічка Віталія Манського (н. 1963) з плином часу – хоча з огляду на стрімкість розвитку подій, говорити належить радше про біг – стає все актуальнішою. І якщо її показ у рамках презентованого в Україні чеського фестивалю документального кіно «Їглава» пройшов не надто поміченим, то вже після фестивалю кіно й урбаністики «86» у Славутичі та Києві в наших ЗМІ з’явилася низка інтерв’ю з режисером, директором московського фестивалю «Артдок». А самому Віталієві Манському, уродженцеві Львова, який із 17 років мешкає в Росії, в Україні довелося відповідати на запитання, які виходили за межі кіно і так чи так стосувалися політики.

«Труба» – лауреат низки фестивалів, має «Ніку» як найкращий документальний фільм 2013 року.

Отож що це за труба і чому вона актуальна?

Сюжетним каркасом фільму став відомий газовий трубопровід «Уренгой–Помари–Ужгород», яким качають газ із Росії до Європи. Як відомо, вже чимало років газ є чи не першим – а віднедавна і чи не єдиним – російським козирем у міжнародній грі великих держав. Нині ж, в умовах реальної російсько-української війни, він став також і головним об’єктом торгів між Росією, Україною (як транзитним епіцентром) і Європою. Торгів і, додати б, маніпуляцій, остаточного результату яких нині, мабуть, ніхто не може передбачити.

Тож зрештою не дивно, що, обравши такий гострополітичний об’єкт для фільму, режисер привернув глядацьку увагу і вдома, і за кордоном. А тим паче в Україні, де публіка останнім часом стала особливо чутливою до актуального документального кіно.

Насправді «Труба» – не про політику. Точніше кажучи, не лише про політику. Безпосередня основа фабули – це 104-денна автомобільна експедиція режисера вздовж трубопроводу, здійснена ще 2012 року. По суті кажучи, стрічка і є таким собі ланцюжком самостійних документальних новел-епізодів із життя вздовж трубопроводу: щоразу в новому місці, з новими акцентами і новими персонажами. А вставками між цими невеликими кіноновелами є майже незмінний статичний кадр – величезних приміщень компресорних станцій із безліччю труб, які глухо та неприємно гудуть. Власне, якраз ця труба, чи то пак газ у ній, і є головним персонажем фільму, проходячи шлях від самотнього краника в сніговому безмежжі далекого Сибіру до побутових газових балонів, які старший чоловік разом зі своїм песиком розвозить по Кельну.

А між цими двома пунктами буде чимало зупинок: як-от депресивна російська глибинка в різних варіаціях – зокрема й там, де, попри трубу по сусідству, досі немає газу для звичайних громадян; чи українське містечко на Чернігівщині, де «вічний вогонь» запалюють із балона лише на декілька годин 9 травня, поки пройдуть урочисті церемонії для місцевих пенсіонерів, які й досі ремствують на розвал СРСР; чи квартира білоруського діда, якому ремонтують стару газову плиту; або екзотична й тісно напакована мешканцями квартира закарпатських ромів; а далі вже європейські «глибинки» Польщі, Чехії і нарешті Німеччини – вже зовсім інші, ніж ті, які з’являлися в перших епізодах, але не менш колоритні (чого варта розповідь про чеський крематорій, у якому працює один із персонажів).

«Труба» – це й не зовсім road-movie, адже якраз дороги у фільмі не показано. Режисер майже повністю самоусувається, залишаючи тільки спостережливе око камери, яка фіксує більш або менш красномовні деталі (часто іронічні, а інколи й драматичні) або просто показує місцеве життя, як воно є: щоденна робота, звичне оточення, буденні, майже автоматизовані дії людей тощо.

Постійну увагу режисер звертає на дві речі: ставлення людей до звірів (від приручених оленів до корів, кіз і песиків із котиками) та сприйняття релігії (майже в усіх випадках дуже особливе й доволі колоритне). Інколи персонажі розповідають щось про своє розуміння життя, хоча «балакучих голів» як таких у фільмі немає.

Отож простий і дуже прозорий задум, але, головне, – майстерно реалізований. До того ж, сюжет, який чудово вписується в один із традиційних сюжетів європейської культури: мандрівка зі сходу на захід як такий собі шлях від «варварства» до «цивілізації». І почасти така логіка мислення тут теж спрацьовує. Ще на початку фільму не дуже молоді місцеві «молодята» фотографуються на тлі пам’ятника, що позначає умовну межу між російською Європою та Азією. А далі кожен наступний епізод буде ще одним кроком від Азії до Європи – напрям, який, за режисером, є передусім цивілізаційним вибором. А у випадку Росії, як уважає Віталій Манський, це також чи не єдиний шанс на можливість подальшого розвитку країни^[1].

Та, на щастя, з цим цивілізаційним вибором у фільмі не все так однозначно. Кажу «на щастя», бо якби фабула повністю вписувалася саме в таку логіку, то це б уже було не документування життя, а радше «заточення» фактів під певну ідею. А режисер хоче якраз протилежного: його цікавлять реальні люди зі своїми проблемами та сподіваннями, їхній світ таким, яким він є, – неоднозначним та неприкрашеним.

Врешті є і своєрідна (печальна?) іронія в тому, що в останньому – кельнському – сюжеті одним із персонажів є саме російський емігрант, який працює в місцевому пабі та збирає сміття після святкування міського карнавалу.

Коло замикається. А останнім кадром режисер іще й буквально повертає глядача на початок – до тих-таки трьох труб із краниками (здалеку трохи схожих на поховальні хрести), що стирчать посеред снігів Уренгою.

Тож труба з газом повертається до початку. Але от що буде з цивілізаційною трубою і чи є в ній кінець – досі невідомо.

1. ↑ Виталий Манский: Того Путина, которого я снимал, уже не существует

Корисні статті для Вас: