«Головна роль». Автор сценарію і режисер Сергій Буковський. Оператор Анатолій Химич. Звукорежисери: Ігор Барба, Борис Петер. ПронтоФільм, Україна, 2016. Нагорода – Найкращий європейський документальний фільм (Одеський МКФ, 2017).

Сергій Буковський – мабуть, найбільш титулований український режисер-документаліст, у його творчому доробку – понад сорок кіно- й телефільмів. Найсвіжішу стрічку «Головна роль» митець присвятив своїй мамі, Ніні Антоновій, якій 80 років. «Сотні ролей у кіно – великих і маленьких. Це – особиста історія. Про чесне й печальне життя. Про жертовність і свободу. Справжня акторська слава прийшла до мами лише раз у житті. Це була головна роль у першому радянському кольоровому багатосерійному телефільмі “Варчина земля”. З того часу минуло сорок п’ять років…»

У синовому фільмі Ніні Антоновій випало отримати ще одну значиму роль. Першу – майже півстоліття тому – вона зіграла в стрічці свого чоловіка. «Чесне й печальне життя»? Так. Для актриси – нестерпне. Втім, тональність фільму унікальна філософським позитивізмом, у якому – ні ноти надриву чи сентименту. Навпаки, сімейна історія в стрічці заворожує видовищем, а приватні хроніки – узагальнювальним висловлюванням. Висока поезія акторської повсякденності стає у фільмі делікатною опозицією режисерському натиску: «Давай простіше, без театру», «Мамо, не треба МХАТу!» тут же віддзеркалюються абсурдною, в дусі пізнього Чехова, й лише небагатьом зрозумілою реплікою: «Терпіти. У цьому весь сенс»… Не промайне в запозиченій фразі й краплі розпачу. Навпаки – щось із незламної віри персонажів Піранделло, так само трагічно заклопотаних «пошуками» автора. Звісно, в процесі дії актриса поставить на камеру «прокляті» питання й придумає для себе, знімальної групи й імовірних глядачів не менш глибокодумні «виправдання», але синовій режисурі вона опиратиметься свідомо й постійно. І взагалі – настанови сприйматиме як посягання. Через що не склалась як слід кар’єра? Не терпіла насильства? Чи притомилася від фальші?

Актриса не приймає лицемірство як базовий принцип, та все ж відчуває його фатальність для професії, тому живе-грає у фільмі відповідно: одночасно в документальному та ігровому вимірах. Аби не наполохати й дещо знизити градус майбутньої інтимності, режисер добирає «пропоновані обставини»: «Уяви собі, що ти граєш актрису, яка знімається в ігровому фільмі». Але, звісно ж, кіно документальне, хоча режисер нібито й «домовився» з усіма, що буде навпаки. На запропонованій грі, балансуванні між ігровим і документальним протікають дві конфліктні дії: між матір’ю й сином та режисером і актрисою. Сказати категорично, де закінчується одна й починається інша, – важко. Так само – де закінчується роль і починається життя чи навпаки. Тож делікатний процес одночасного творення художнього образу і стоїчного збереження акторської особистості у фільмі Сергія Буковського – ніби на долоні.

Матеріалом подвійного творення-зберігання стають класичні «репетиції без результату». Спогади про чоловіка, про особливості виховання сина, про страх опинитися на самоті, про побутовий розпорядок, про минулі зйомки виникають побіжно – під час розглядання сімейних фотографій, старих щоденниках, у дереві роду, в пошуках батьківських орденів, підборі суконь для вітальної промови на ювілейному вечорі в Будинку кіно (де в парі з Сергієм Тримбачем потрібно обов’язково здивуватись: «Ой, як вас багато»…). А мимохідь іще – численні акторські напрацювання для однієї репліки в тонстудії чи коротенького епізоду в бозна-якому серіалі. В герметизовану структуру фільму періодично вриваються чорно-білі фотографії юності та заглушений шумом дощу фрагмент із «Варчиної землі», що додає й так втопленому в дріб’язкових клопотах дійству незгасаючого драматизму.

Драму інколи розряджають «ордени», знайдені в тайнику вбиральні, або «привид» Буковського-старшого за друкарською машинкою з реплікою «І показав». Псевдо-ностальгічна балаканина, передражнювання іграшковим хом’яком хриплуватих модуляцій голосу господині, навіть стареча елегантність у прикурюванні цигарок чи специфічна розмова з чоловіком на цвинтарі – все це посилює комічне враження від очевидної, здавалось би, драми. Але щось перевершує видимий сюжет і дає досвід, заснований на відносності всякого драматизму при одночасній його безвідносній – неперевершеній – гостроті.

Кульмінаційна сцена, в якій син привертає увагу матері до незаперечного факту: в дитинстві вона не вдавалася до пестливої форми його імені, лунало завжди твердо, ніби в паспорті: «Сергій». Це нагадування викликає в матері-актриси занепокоєння, а за тим – палке обурення. Як це, такого не могло бути!.. І потім – якщо й не виказувала материнської ласки, то не тому, що не любила чи не звертала уваги. Себе теж (син – свідок) виховувала в дисципліні – така була епоха. Та розмова «на тему» не клеїться, бо згодом актриса відчує награну фальш режисерського закиду, зрозуміє, що спогад про дитячу «образу» – лишень уловка-провокація, аби розворушити материнські почуття, надати комплексам спонтанного характеру, змусити актрису говорити на межі відвертості. Й інтерес до такого сюжету в неї зникає. Віриться, що така лицедійка, а тим більше в головній ролі, неодмінно зречеться театральної фальші.

Фільм Буковського, ніби безпосередньо пов’язаний з його і маминим досвідом і згадками «про чесно прожите життя», виділяється серед кінопортретів майже як автобіографія. В той же час він вбудовується в інший ряд, який можна назвати «історичним», оскільки в ньому йдеться про епоху, що канула, й про те, який відбиток вона наклала на своїх сучасників. Головна перевага фільму: він не претендує на якесь велике висловлення про час, не бажає стати його всеосяжним дзеркалом чи глобальною метафорою (саме це нищить інші картини схожої тематики). Сюжет будується навколо особистої драми конкретної людини, й навіть прямі апеляції до почасти справедливого минулого залишаються елементами цієї камерної історії, в якій не прочитуються жодні зашифровані смисли. Ніна Антонова – дівчина проста і говорить простою мовою своєї молодості про те, як життя зруйнувало кар’єрні ілюзії й художні мрії, та в цьому немає жодного надриву. Так, одні ідеалісти перетворились на дисидентів-патріотів, інші обернулися вмілими прагматиками чи пристосуванцями, але таке життя, воно розводить людей, адже не можна до кінця днів прожити на мистецьких барикадах. «Ми так кохали одне одного й мріяли про…» – це зовсім інший сюжет. Однак «Головна роль» вписується в ностальгійну традицію українського кіно, в якій на екрані паралельно розвиваються багато історій, з різними героями, та всі вони підкоряються стоїчному інтересу акторства. Це свого роду антропологічне дослідження, аналіз акторства як модусу поведінки й способу життя.