Авторське…

Оригінальна назва фільму зовсім не «Двоє у всесвіті», як заявлено в українському прокаті. Автор визначає свій фільм як «Кореспонденція» не випадково. Ця назва тонше і глибше відображає суть подій, які в належнім, дещо незвичнім, ритмі неквапно розвиватимуться впродовж двох годин перед глядачем. Cпілкування головних героїв, крім першого епізоду, відбувається саме через кореспонденцію у найширшому розумінні цього поняття.

Здавалося б, у час розвинених мас-медіа, безмежних комунікаційних можливостей, складно придумати щось нове і незвичне, особливо новий спосіб комунікації, та автор з успіхом винаходить нові, можна сказати, надзвичайно чуттєві емоційно-особистісні, живі й тремтливі моделі спілкування. Д. Торнаторе як сценарист (а слід відзначити, що він завжди пише сценарії своїх фільмів сам), а надалі й як режисер, вводить у поняття кореспонденції усі ймовірні способи контакту, які тільки можна собі помислити, і навіть ті, які годі уявити засобом письмової комунікації. Таким чином, кореспонденція для нього – поняття надзвичайно містке. Це не просто лист, посилка чи пакет, надалі sms-повідомлення, електронна пошта, відеозвернення, а також люди і їхні слова, великі міста і маленькі містечка, природні ландшафти, острови, водні поверхні, відображення на них, окремі предмети, тварини і… спогади.

Фільм існує у ретельно вибудуваному особливому вимірі надмірної чуттєвості, такої незвичної на сьогоднішні… і такої неочікуваної від чоловіка-режисера. Хоча для нього, ймовірно, цей шлях невипадковий, і почався він давно. Останні його фільми «Найкраща пропозиція» 2013 року та «Двоє у всесвіті» – на нинішній день лише окремі точки в поступальному процесі.

Звичайно, «Двоє у всесвіті» аж ніяк не можуть зрівнятися з «Найкращою пропозицією», що відзначають більшість критиків, ані за масштабом, ані за зображальним та режисерським вирішенням. Та камерність і підсилена чуттєвість «Двох у всесвіті», незважаючи на безліч негативних рецензій, все ж роблять цей фільм особливим і вартим уваги…

Джузеппе Торнаторе – далеко не новачок у режисурі, майстер доволі відомий і відзначений численними нагородами як у себе на батьківщині, так і поза нею. На його рахунку «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою, Великий приз Каннського фестивалю, Премії BAFTA за найкращий оригінальний сценарій та за найкращий неангломовний фільм, «Золотий глобус» – і все це тільки за одну стрічку «Новий кінотеатр “Парадізо”» в 1989– 1991 роках, численні Премії «Давид ді Донателло» в номінаціях за найкращу режисуру та за найкращий фільм у 1996 році за «Фабрику зірок», 1999-му – за «Легенду про піаніста», 2007-му – за «Незнайомку» та 2013-му – за «Найкращу пропозицію».

Цього разу італієць звертає свою увагу на камерну історію, учасники якої живуть подвійним життям, глибоко переживаючи події, приховані від сторонніх. Це «інше» життя виявляється значно важливішим і необхіднішим для них, ніж основне. Щось схоже на спрагу дихання при тотальній задусі.

Приховане життя

Головні герої оповіді, неквапні події якої послідовно розкручує режисер, – двоє коханців. Він – немолодий, всесвітньовідомий професор університету Ед Ферум (Джеремі Айронс), вона – його студентка Емі Райан (Ольга Куриленко).

Сама історія виглядає дещо наївною і через це навіть фантастичною. Професор, як і за життя, так і після своєї смерті, намагається вгадати бажання, очікування та мрії своєї коханої, допомогти та попередити, розв’язати проблеми, що на неї очікують. Він усе передбачає з такою надмірною скрупульозністю, що виникає відчуття нереальності ситуації. Немов казковий принц, він приходить на допомогу, говорить до дівчини в моменти самотності, підтримує у хвилини відчаю. Тоді, коли необхідний, він завжди поруч. Ба більше, непередбачуваний і пильний, він не тільки поспішає допомогти, а й вважає своїм обов’язком оточити свою обраницю опікою, теплом і любов’ю щомиті.

Емі називає Еда своїм чарівником і з задоволенням насолоджується його зримою і незримою присутністю, купається в його любові, з нетерпінням очікуючи нових її проявів як казкових подарунків, приємних загадок і несподіваних сюрпризів. Та з усвідомленням його смерті ці зворушливі кроки Еда набувають іншого звучання і значення для дівчини.

Цей неймовірний зв’язок професор залишає Емі самій на відкуп. Вона і тільки вона може вирішити, коли завершиться ця казкова історія. Вона і тільки вона може обірвати цю нитку назавжди.

І все ж у цій дивовижній ситуації часом виглядає сумнівним, щоб така сучасна молода дівчина, як Емі, легковажна (чи навіть серйозна) студентка, нехай навіть магістрантка, виявляла в теперішній прагматичний час таку неймовірну вірність чоловікові значно старшому за неї… Та справа навіть не в тому… Чоловікові, якого більше немає, і реальне повернення якого аж ніяк неможливе…

Фактично Емі більше виказує вірність навіть не йому самому, а радше своїм почуттям – через окремі предмети, місця, артефакти… Й отже, плин історії – певним чином це подорож по закапелках її почуттів крізь пам’ять і здогадку в реальність, яка раптом стає відкриттям і в окремі моменти дисонує з жорстоким тепер.

Виникає відчуття, що маємо справу з жанром фантастики, настільки неймовірним шляхом починає розгортатися сюжет.

Доволі екзотичним виглядає й предмет, що його викладає професор і який із несподіваним захопленням вивчає його студентка, – астрофізика… У фільмі ніби сходяться два виміри: мікрокосм людини з макрокосмом Всесвіту. Одначе цей хід виглядає надміру логічним, штучним і так само наївним, як і вся змальована ситуація.

У цій історії герої намагаються розвивати свої стосунки у площині надпобутовій, де немає місця буденній реальності з її конкретними повсякденними запитами. Вони прагнуть розтанути в почуттях, вийти на рівень існування Всесвіту, який з таким захопленням обоє вивчають. Це вдається почасти. Повністю оминути реальність аж ніяк не вдається, адже існують лекції й іспити, хвороби й заповіти, смерть, зрештою…

Фактично ця історія про настільки наївну, настільки ж і зухвалу спробу любов’ю подолати саму природу, залишаючись поруч з коханою навіть після смерті. Фантастичність ситуації пов’язана хіба з тим, наскільки чітко і детально герой передбачає кроки своєї коханої. Та все ж виникає сумнів: а раптом і справді одна людина може знати іншу настільки глибоко і досконало, що наперед може прорахувати кожен її крок, вчинок, події у її житті, ситуації і бажання… І, можливо, річ у тім, що це ми, люди нинішнього дня, бездушного і байдужого часу не можемо повірити, що закохані можуть бути настільки близькими, щоб відчувати і знати одне одного досконало. Можливо, це ті, хто пише рецензії і відгуки, не відчувають світ настільки тонко, відкрито і довершено, як герої фільму та його автор?..

Життя як воно є

Оповідь, проте, має також і цілком реалістичну, навіть жорстку, зав’язку на повсякденній реальності. Професор, незважаючи на свою «казковість» і «принцевість», живе звичайним життям: має дружину і дітей, яких любить і не збирається залишати, працює в університеті, як і інші викладачі, читає лекції і приймає іспити, бере участь у наукових конференціях… Та, все це стає відомо постфактум…

Студентка під час навчання підпрацьовує. Щоправда, робота в неї все ж не зовсім звичайна. Вона каскадерка, з’являється на знімальному майданчику в момент виконання найнебезпечніших і найризикованіших трюків, щоразу наражаючись на реальну небезпеку.

Ед називає її своєю камікадзе. І справді, вона всією душею віддається почуттям, забуваючи про все…

В іншому ж у Емі в житті нічого особливого: винаймає квартиру, має звичайні побутові клопоти… Все, як у пересічної людини… Вона взагалі більше звичайна, ніж він. Це Ед входить у її реальність казковим лицарем, який усе знає, все вміє і все може…

Автор навмисно позбавляє стосунки героїв будь-яких ознак побутовості. Питання достатку, престижу чи слави не цікавлять їх. Вони вільні від умовностей часу. Тільки кохання – головна умовність їхнього існування. Такі собі герої-коханці зі сторінок романтичної новели епохи Відродження! І ця рафінованість також додає історії відчуття умовності і зовнішньої відірваності від життєвих реалій.

Численні подарунки чарівника своїй обраниці: квіти, ноутбук, речі, прикраси, що є символами спільного зацікавлення, та каблучка – спадок Едового батька, зрештою, Борго Вентозо – усе це лише спроби Еда залишити по собі часточку себе, бути поруч із коханою хоч у такий спосіб…

Адже навіть давно згаслі зірки ще довго продовжують дарувати своє сяйво. І навіть надновим притаманне обертання навколо власної осі…

Вісники загостреного почуття

Герої настільки сповнені своїми почуттями, настільки вжиті одне в одного, що не можуть існувати поодинці. Особливо залежна Емі. Почувши про смерть коханого, вона не просто втрачає свідомість – падає серед вулиці, втрачає здатність рухатися, говорити, відповідати на дзвінки навіть найближчої людини, власної матері.

У полі надмірної чуттєвості, в якій існує історія, кожна деталь набуває особливо глибокого філософського значення.

Резонуючи зі Всесвітом у своєму чистому відкритому коханні, Емі ніби отримує особливу здатність спілкування з тваринами і рослинами. Погляд випадково зустрінутої у парку собаки промовляє до неї співчуттям, прибитий вітром до віконного скла пожовклий листок свідчить про втрату, птаха, що супроводжує потяг, подає надію… Схоже, поступово Емі переходить на інший рівень спілкування з людьми і взагалі зі світом. Тут уже, зрештою, не має значення мова… Почуття стають її голосом, мовою, способом існування… Максимальна емоційна загостреність стає її ознакою… синонімом, здатністю виживання в цьому світі без нього…

Схоже, автор навмисне обирає для Емі професію каскадерки. Сильна і мужня на знімальному майданчику, та навіть і поза ним у інших життєвих обставинах, вона втрачає всю свою міць перед коханням…

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

Корисні статті для Вас:
 
Транс як найкраща пропозиція2004-02-11
 
Драматургічні функції та концепції кіномузики2012-03-04
 
Кіно обернених перспектив2006-02-11