Виступ на ювілейному вечорі в Будинку кіно з нагоди 80-річчя (1997)

Мені хочеться багато сказати. Он сидить сивочола людина, з бородою, он – ще двоє, я з ними працював, з юними, молодими. І по інерції, до цього часу, замість того, щоб сказати Сергій Опанасович, звертаюсь: «Серьожа»! Коли я прийшов на студію, була зміна поколінь, – я тільки прискорив. І почав шукати хлопців – Юрія Іллєнка взяв, знайшов Артура Войтецького, – усіх потихеньку підбирав. Працював за принципом: непомітно, тихо, зранку. Люди прийшли, а воно вже є. Уся група, й навіть постановник, що ходить з молоточком й гвіздочками, – усі вважали себе авторами фільму. Я усіх їх сприймав як творців і авторів фільму…

Я вчився в Академії суспільних наук, у нас – кожного тижня фільми, й українські – також. І лютішого за мене критика українських фільмів там не було. Хлопці мене на сміх піднімають – я намагаюся розібратися, в чому справа? Виявляється, існує ціла теорія про специфіку українського кіно, що воно театральне, що воно пісенне, співоче – всі ті уявлення не сприяли якості фільмів.

На художню раду могли приходити всі, й особливо – молоді. Вони коршунами налітали на Левчука, на Івченка, на Лисенка, і навіть на Мащенка – молоді говорили те, що мені хотілося чути, й старші визнавали їх рацію. Хто тут бачив Бергмана? Хто тоді Годара знав? Як сипонуть словами, як назовуть фільми – старші й принишкнуть. З молодими мені легко було – вони були підготовлені теоретично, й склали групу – цільовий напрямок, який згодом назвався «поетичне кіно». Я вдячний усім цим людям.

На студії працювали дивовижні професіонали. Я від них у захопленні й сьогодні. Часто повертаюся до думки – це були неймовірні, фантастичні професіонали! Ну, скажімо, організатори виробництва гордилися, що режисер не може вигадати такої постановки чи епізоду, щоб директор не міг забезпечити. Комбінований цех пишався тим, що жодному режисеру не вистачить фантазії придумати таке, чого б вони не могли зробити. І оця гордість, оця любов до професії явилася тим цементом, який сформував колектив, який допомагав робити фільми.

Треба жити, треба щось зробити, треба почувати себе вільно і без страху. Мені довелося бути на війні: страх – страшне діло, і на війні, й тут. Якщо людина чогось боїться – страх паралізує людину… Я вам скажу, мені допоміг час і дуже багато обставин, які посприяли мені розібратися швидко й визначити лінію, концепцію розвитку студії.

Керувала усім – партія. Вона наказувала, призначала, і жодних питань ні від кого до уваги не брала, у кого б вони не були. Мене довго вмовляли – я не хотів бути директором студії. Моя спеціальність – теорія літератури. Кажу: я ж тільки глядач, що ж я там зможу робити? «О, там були уже всі, ще не було глядача!» Років два я не відчував себе повноцінним директором студії, вчився в людей, у цехах – день і ніч вивчав. І тоді, коли я вже опанував це діло, мені легко було працювати з найскладнішими за характером режисерами. І якби я думав, от що мені буде за те, що я зробив, я нічого б не зробив. У мене не було страху, була велика відповідальність перед людьми, з якими я працював, і перед своєю совістю. А те, що буде, – подивимося, що з того буде, а може, й не буде.

Кожних двісті метрів, а це сім хвилин знятого матеріалу, Держкіно і відділ ЦК хотіли дивитися. Який з того буде фільм, його рівень, навіть професійному кінознавцю й кінорежисерові встановити неможливо. Та партійні керівники вважали, що вони – можуть. І часто фільм забороняли ще не завершений, здавалося, що вже все. Якщо чесно, то вся система була дуже складна і дуже прозора, її можна було обдурити: всі ті рифи і розставлені тенета можна було так або так обійти. Режисери звикли показувати матеріал: якусь новелку змонтують для начальства, а потім роблять свою справу – засіб складний, і водночас дуже елементарний.

Офіційно на студії був куратор КДБ. Він міг зайти до мене, спитати, сказати щось, порадити. Але вони не поспішали, не висовувалися – читали сценарії, сигналізували тільки тоді, коли траплялося щось надзвичайне. От поступає сигнал: Мащенко знімає «мрачний фільм» – «Подать сюда материал!» А режисер – в експедиції. Я – зникаю, Мащенко – хворий, матеріал – затримується. Кажу, Миколо Павловичу, знімайте «свєтлий матеріал»! Тут, в Україні – пройшло, а там – притримали. Одну фразу вони хотіли зняти, та ніхто не каже яку: «Надо ещё поработать…». Що це означало? А ця фраза приблизно така: «Потрібен ще один залп “Аврори”, щоб ідеали комунізму восторжествували», – натякали, що одного було мало. Тричі з Мащенком возилися, здавали цей фільм. І добром це не скінчилося: армія оскаржила фільм у ЦК КПРС, потім він ішов лише по клубних сценах, так і не вийшовши на широкий екран.

«Криницю для спраглих» зберегли монтажниці – заховали його. Так само вціліли проби Параджанова «Київські фрески», хоч і наказано було їх змити й забути. Зберегли. Чи ризикували? Це як робота сапера – постійний ризик. Ніколи не знаєш – звідки? Треба бути готовим на всі випадки.

Криза кіно почалася значно раніше, аніж те, що ми нині констатуємо в нашій економіці, політиці, ідеології і т. д. Я думаю, виявилася ця криза десь із травневого пленуму, коли Щербицький заявив, що нарешті ми змогли покінчити з поетичним кіно. Покінчили з половиною українського кінематографа! Хлопців позбавили роботи або вимагали ставити те, що вони не могли ставити. По дев’ятнадцять варіантів сценарію заставляли переробляти. Тріщали кігті, час був страшний – отам і почалася криза українського кіно. Свого апогею вона досягла тоді, коли раптом неждано-негадано Україна продукує вісімдесят два повнометражні художні фільми! Звідки такі гроші? Що за люди ставлять? Хто знімав ці фільми? А я дивлюся: це крок до самодіяльності… Отак було втрачено найголовніше – ПРОФЕСІОНАЛІЗМ! І в цьому винні не хтось, хто прийшов сюди й наказав, – винні самі кінематографісти. Здавалося б, криза – це біда! Біда завжди гуртує! А тут виявилося стільки руйнівної сили, зосередженої у душах багатьох моїх колег, – з якою прикрістю вони почали говорити одне про одного… Немає конкуренції, немає що ставити – а пір’я летить! Прикро… І я знаю, що в цій ситуації про справжнє відродження кінематографа говорити дуже важко. Кіно – мистецтво колективне. Шістдесят, як мінімум, людей роблять фільм. І якщо один починає халтурити – вся група страждає.

Що нам робити далі, щоб ситуація, моральний клімат, у якому тільки й можна було б серйозно говорити про новий крок у розвитку кінематографа, покращали? У мене немає рецепта, як це зробити, але точно знаю і констатую: якщо клімат у нашому колективі – моральний, етичний, і взагалі, те, що називається обставинами, у яких ми живемо, – не буде змінено, ми так і будемо стояти з простягнутою рукою: чи не покладуть нам сюди на півфільму, на чверть фільму, на десять відсотків фільму, потім у іншу сторону простягнемо руку… Це не професійний кінематограф. Ставити фільми має тільки той, хто може ставить, і не просто фільми, а фільми хороші. Часи змінилися. Час став жорстоким, набагато жорстокішим, аніж той, коли я працював на студії…

Записав Сергій Марченко.

Фрагмент статті Сергія Марченка «Василь Цвіркунов – директор, декан, академік, людина»