Можливо, для того, щоб підтримати рятівну рівновагу

в маленькому сімейному всесвіті, ми, особливо

не замислюючись про це, стаємо тими, хто ми є.

Артур Міллер. Напливи часу

П’єса американського драматурга Артура Міллера «Ціна», створена 1968 року й тоді ж поставлена на Бродвеї, глибоко особистісна й автобіографічна. Дитячі спогади, ранні враження, одне слово, увесь складний і суперечливий світ рефлексуючої душі геніального драматурга знайшов відображення в книзі його мемуарів «Напливи часу». На сторінках книги Міллер відверто ділиться з читачем історією своєї сім’ї і своєю маленькою, але такою важливою роллю в ній.

Герої драми «Ціна» – рідні брати. Вони, як і рідня Міллера, намагаються «підтримати рятівну рівновагу в маленькому сімейному всесвіті». Разом і поодинці, де кожен платить свою ціну. Волтер Франц, блакитноокий «першопроходець, торуючий шлях», батьків улюбленець – прототип старшого брата Міллера Керміта. А в образі Волтерового брата Віктора Франца, смаглявого прихильника джазу, який з дитинства вирішив, що йому призначено другі ролі, драматург виводить себе. Інтонації і відтінки мови старого оцінювача меблів Грегорі Соломона належать давньому другу Міллера, відомому бродвейському художнику-оформлювачеві («Кабаре», «Маленька нічна серенада», «Салемські відьми» та ін.) Борисові Аронсону. І навіть обідній стіл родини Міллерів із різьбленими гнутими ніжками, на якому в новорічну ніч танцювала мама, став одним із головних «персонажів» п’єси. Як зізнається драматург: «Я ніби опинився між дзеркал, які, відбиваючись одне в одному, занурювали в нескінченність, де мій образ роздрібнювався, в ньому виникали Борис, п’єса, батьки, стіл».

Спектакль «Ціна» за п’єсою Артура Міллера поставив молодий режисер Олександр Степанцов (курс М. Резніковича). З дипломної студентської роботи вистава «визріла» в серйозну життєву драму, в якій режисерові вдалося досягти єдності буденної форми і глибокого драматичного змісту. Прем’єра відбулася в жовтні 2017 року в київському театрі ім. Лесі Українки. Вистава йде на малій «сцені під дахом».

На кону розігрується сімейна драма двох братів, які не бачилися шістнадцять років. Віктор Франц (Михайло Самарський) «посунув у дальній кут» юнацьке прагнення душі – бажання стати вченим – і став поліцейським. Молодий чоловік пішов працювати, щоб доглядати за хворим батьком і бути з ним поруч. Його брат Волтер (Олександр Соколенко) – успішний лікар, на перший погляд, задоволений життям. На відміну від Віктора він вирішив отримати освіту, хоча б «увесь світ зруйнувався», і роками не відвідував рідних. Очевидно, поділ старих меблів покійного батька – лише привід для зустрічі братів.

Сценічний простір, вибудуваний художником (Олексій Вакарчук) – реалістичний, але без зайвих побутових дрібниць, що відволікають від основної лінії дії.

Масивні меблі, ретельно виписані в довгій ремарці Міллера, позначено декількома лаконічними штрихами: зачохлені шафа і дзеркало, відкритий патефон і облуплений манекен. Ще одна автобіографічна паралель: батько братів, як і батько драматурга, шив одяг.

У цій автобіографічній п’єсі закладено безліч змістовних шарів, які за півтори години вдалося розкрити режисерові й акторам. Проблема батьків і дітей; стосунки братів, у яких зазвичай більше ревнощів і ненависті, ніж любові; одвічна єдність і боротьба протилежностей у стосунках чоловіка і жінки. І поза часом актуальна тема, гостра й болюча, яка рожевим серпанком мерехтить осторонь від звичних щоденних турбот, – проблема самореалізації, свого покликання.

Окремої уваги заслуговує музичне оформлення спектаклю, що належить режисерові. За словами О. Степанцова, музику він підбирав ретельно і скрупульозно, це був досить важкий процес. Музичні теми, що прошивають сценічну дію, – з творчого архіву кінокомпозитора Еріка Серра і чуваського композитора Олексія Айгі. Молодий режисер пішов «шляхом найбільшого опору»: музика в його виставі не ілюстративна, а дієва. Вона виступає не емоційним стимулятором (поширений прийом сучасної режисури), а дійовою особою вистави, що уточнює події і переживання героїв, невід’ємною складовою цілісної сценічної образності. І в ключових мізансценах, коли загострення пристрастей у з’ясуванні стосунків героїв досягає найвищого градусу, вона немов воскрешає померлого батька, і створюється ефект його присутності. Світ роз’єднаної родини, наповнений примарами минулого, знову оживає.

У виставі грають молоді актори-студійці. Проте їхні персонажі – зрілі, пошарпані життям люди, втомлені і, як виявляється, безкінечно самотні. Але молоді вдалося, за словами режисера: «опанувати пропоновані обставини п’єси, зажити життям своїх героїв». Для цього знадобилися два роки репетицій. А головне – больові акценти, які є в міллерівській драмі, було знайдено в життєвому матеріалі самих акторів. Тому діалоги героїв сповнені глибокого змісту і звучать природно. Одне слово, жодної фальшивої ноти. Вочевидь режисер спільно з акторами провів серйозну, копітку роботу над такою важливою складовою психологічного театру, як «другий план». Саме тому й паузи у виставі такі насичені й виразні.

Окремо відзначу акторські роботи Ангеліни Симонової, яка зіграла Вікторову дружину Естер, і Євгена Храмцова в ролі дев’яносторічного оцінювача меблів Грегорі Соломона. Молода актриса, відшукавши в собі якості, що є основою внутрішнього життя її героїні, зуміла розвинути всю гаму почуттів жіночого характеру. Але особливо вражаюче перевтілення Є. Храмцова в образі Соломона. Самоіронія і мудрість, глибокий сум у поєднанні з іскрометним гумором лунає в кожній його репліці. Точно психологічно і бездоганно емоційно. Його герой розповідає про тривіальні і буденні речі, але за ними сховано набагато більше. Й на сцені виникає те саме «чеховське взаємонепорозуміння», коли люди п’ють чай, а в цей час руйнується їхнє життя. Єдність душевного хвилювання, що виникає між братами в рідкісні миті, створює ілюзію спорідненості. Але в підсумку очевидно, що взаєморозуміння неможливе.

Режисер зумів за півтори години змалювати не лише історію стосунків двох братів, а й справжню драму героїв – близьких людей, які по-справжньому ніколи не були близькі.

Зазначимо, що це не перша постановка п’єси Міллера на сцені театру ім. Лесі Українки. 1988 року «Ціну» ставив режисер Костянтин Дубінін, у виставі брали участь два акторських склади. Ролі виконували: Лариса Кадочникова, Георгій Кишко, Юрій Муравецький, Лідія Яремчук, Валерій Бесараб та ін.