«Всі мої сини». Режисер-постановник Станіслав Мойсеєв. У ролях: Богдан Бенюк, Поліна Лазова, Іван Залуський, Дар’я Легейда/Ксенія Баша-Довженко, Андрій Романій/Дмитро Чернов та ін. Національний драматичний театр.

У 2015 році п’єсу американського драматурга Артура Міллера «Всі мої сини» було поставлено в Рівненському театрі, а під закриття минулого театрального сезону прем’єра з такою назвою з’явилась і в Національному театрі ім. Івана Франка.

Інтерес до цього тексту зрозумілий, адже «Всі мої сини» великою мірою перегукуються з сучасними реаліями воєнних дій, у яких наша країна опинилася в останні декілька років. Ба більше, проблематика п’єси хоч і будується навколо теми війни, все ж є набагато ширшою: це протиставлення особистого інтересу і суспільного, сімейного і соціального, які часто можуть суперечити один одному.

Актуальність вистави підкреслюється і відсутністю будь-яких згадок про час та місце подій. Це один день із життя сім’ї, яка вже три роки не може оговтатись через зникнення під час війни одного зі своїх синів. Але ми знаємо, що п’єсу написано 1947 року, в її основі – замітка в газеті про події 1941–1943 років. Постановка за п’єсою одразу стала успішною на Бродвеї, де йшла цілих два роки.

Режисер Станіслав Мойсеєв, певна річ, робить виставу «Всі мої сини» на злобу дня. Про це свідчить і сценографія Володимира Карашевського, яка відтворює на сцені елементи родинного будинку за допомогою металевих плит-щитів, що передають холодну, незатишну атмосферу повоєнного настрою. Костюми персонажів (художник костюмів Катерина Маркуш) у мілітарних кольорах хакі органічно вписуються в задум вистави і несуть шлейф війни, яка нібито закінчилась, але її наслідки ще довго будуть відгукуватись комусь горем за втраченими близькими, комусь – докорами сумління за помилкові рішення чи дії, комусь – неможливістю повернутись до звичного способу життя після війни та смертей друзів.

Усі ці душевні переживання розгортаються перед глядачами вистави, які стежать за подіями в будинку успішного бізнесмена Джо Келлера (Богдан Бенюк). Війна, з одного боку, стала для нього шансом збагатитись, з іншого – забрала сина. Дружина Джо – Кейт (Поліна Лазова) – відмовляється вірити у смерть сина, вона впевнена, що той от-от повернеться. Інший син – Кріс (Іван Залуський) – вижив, але не може знайти собі місця і відчуває якусь тривогу. Всі зберігають статус-кво протягом трьох років після зникнення старшого сина, воліючи не знати гіркої правди: того, що син загинув, а також того, що сусіди досі небезпідставно звинувачують Джо в постачанні несправних комплектуючих до літаків, що призвело до загибелі пілотів.

Усе змінюється з приїздом Ен Дівер (Ксенія Баша-Довженко). Вона збирається одружитися з Крісом, хоча раніше була коханою його брата. Ен, на відміну від матері, вже не чекає повернення зниклого безвісти. Героїня стає каталізатором вистави, вона доводить до межі всі емоції та переживання і, зрештою, розкриває болісну для всіх правду. Дізнавшись, що насправді сталося з сином і що це він винен у його смерті, Джо покінчує життя самогубством, для того, щоб, незважаючи на його жахливу помилку, сім’я могла жити далі.

Попри це, у виставі немає розподілу на позитивних і негативних героїв, кожен персонаж справдешній, кожен зі своєю історією, своєю правдою, розкривається для нас поступово. Поліна Лазова в ролі Кейт зі слабкої, змученої горем матері на початку вистави перетворюється на жорстку, хитру «левицю». Вона зробить усе, щоб захистити інтереси своєї сім’ї, коли виникає загроза у вигляді Емі та її брата, які можуть знати всю правду про справу її чоловіка. Акторка віртуозно переходить з одного стану в інший, однаково переконлива у всіх варіаціях характеру та образах своєї героїні. Богдан Бенюк далеко не вперше виконує роль суперечливого персонажа (як-от Магар Дмитро Петрович у виставі «Квітка Будяк» чи Рей Малколм у «Зірка, або Інтоксикація Театром»). Однак йому завжди вдається певною мірою виправдати своїх персонажів, показати конфлікт всередині або, навпаки, щире нерозуміння своєї провини. У виставі «Всі мої сини» Джо переконаний, що чинив правильно, бо дбав про свою сім’ю і не міг зняти партію бракованих деталей, бо мав би величезні збитки. Крім того, Джо все одно доводиться поплатитись за свою помилку та усвідомити, що «всі мої сини»: не лише власний, який не зміг пережити тягар батькової провини, а й 21 пілот, які загинули через несправні частини до військових літаків.

Тема кохання Ен та Кріса видається у виставі не дуже переконливою, але це ще більше тримає в напрузі глядача, якому не зовсім зрозуміло, чи Ен справді закохана, чи вона просто не хоче більше самотності або й взагалі завітала до будинку Келлерів з метою помсти, адже саме її батько, колишній підлеглий і товариш Джо, відбуває покарання за страшну помилку на заводі.

У зв’язку з тим, що вистава дуже складна емоційно, тут багато підвищених тонів, емоцій та пристрастей, режисер влучно чергує моменти напруження та розслаблення як у музичному супроводі, так і в акторській грі. Він не нагнітає емоцій, доводячи їх до точки кипіння, а залишає простір для думок, простір, у якому з’являється глядач зі своїми кодами. Він теж свого роду учасник спектаклю. І творці вистави це підкреслюють.

На початку постановки, ще до самого дійства, декорації формують таке собі дзеркало з пластин, у якому глядачі бачать самих себе. Цей хід, схоже, полюбився франківцям, бо пригадуємо схожий у камерній постановці про Революцію гідності «Щоденники майдану». Що робиться всередині нас самих? Думаємо, відчуваємо, співчуваємо, нам болить?

«Всі мої сини» сьогодні може мати терапевтичний ефект, особливо, коли на поклоні після фінальних слів Джо «Іди, живи» на сцені збирається три (якщо не більше) покоління, серед них – і хлопчик років восьми (Ярема Підгора), який виконує у виставі епізодичну роль. Це додає виставі перспективи, а нам – відповідальності сьогодні і тепер за те, який вибір ми зробимо.