Серед стрічок, які так чи інакше торкаються «долі Європи», – володарка «Золотої пальмової гілки» Каннського МКФ 2017 року. Актуальна в кількох сенсах. В її центрі – доля куратора музею сучасного мистецтва, що серед білого дня на центральній площі Стокгольма стає жертвою банального шахрайства, втрачає мобільний телефон і всі ділові й особисті контакти. Подальші події екзаменують куратора-гуманіста на відданість панівній у шведському суспільстві ідеї політкоректної толерантності. Особливо ж, коли йому доводиться мати справу зі вкрай нахабним хлопчиком-іммігрантом, який, очманівши від євросвободи, безпардонно й не по-дитячому вміло спекулює на вистражданій дорослій ідеї, ініціюючи подекуди її гострі парадокси.

Втім, перешкодою для втілення благословенних переконань європейців стає у фільмі не лише хвиля імміграції, огида й острах певної частини культурної еліти Старого світу перед так званими «біженцями»^[1], а й чимало суто європейських проблем. Що робити, наприклад, коли на лекції один зі слухачів нецензурно й системно «тролить» ведучих і присутніх. Вигнати нещасного, проявити благородство й подякувати за (не)дослухану лекцію, проявити терпіння й дочекатися, поки він засне? Або як бути, коли відчуваєш, що можеш стати жертвою шантажу журналістки, з якою вступив у інтимний контакт? Журналістка, хоча й ексклюзивна дурисвітка, та в специфічних питаннях собі на умі, а Крістіан (головний герой, якого грає данський актор Клас Банг) – розлучений батько двох малолітніх дівчаток, яких по-справжньому любить. Цей еротичний епізод з «інтерв’юеркою на одну ніч» сповнений справді неперевершеного комізму. Він змушує згадати й давні, й недавні сексуальні «скандали» в Голлівуді та глянути на них під альтернативним кутом зору.

Можливо, найбільш віртуозним випробуванням ідеї толерантності стає епізод із перформером Олегом Рогозіним (стрічка Естлунда будується як серія блискучих епізодів, але, на відміну від попередніх його фільмів, – у хронологічній послідовності). Коло обраних на початку вечірки підкориться «чарівному» акту психофізичного насильства з боку персонажа зі знаковим російським іменем, який, на відміну від «біженців», навіть зовні дещо схожий на європейця. Переходами від пластичних до гострих (і навпаки) звичок дикої тварини й відповідним звуковим супроводом він наганятиме жах на учасників дійства. Але коли його «гра» перетне допустиму межу й знавіснілий перформер перестане бути «продавцем квазістраху», а на очах вихованої публіки не без задоволення почне ґвалтувати жінку, яку натурально вподобав, то, попри політкоректність, отримає неочікувану відповідь. Адже опущені очі присутніх, коли монстр^[2] знущається над беззахисною, не є доказом їхньої беземоційності. Так, правила комфортного співіснування можливі, але лише в культурно-європейському «квадраті»; за його межами – «зона вільного підприємництва». «Європа без кордонів» у окремих випадках хоче вберегти від ржавіння свої ключові принципи – аби не розсипатись під гнітом зовнішнього й внутрішнього неоварварства.

Провокуючи гумор щодо базових принципів політкоректності й толерантності, Естлунд у фіналі приходить до значних висновків. Крістіан піде з поста куратора столичного музею через розчарування та власний прорахунок. За неприпустиму поведінку (спустить зі сходів не в міру знахабніле дитинча) він вибачиться перед хлопчиком-іммігрантом та його батьками… Таким чином «Квадрат» наочно доведе, що політкоректність і толерантність (які загартованим «ординцям» видаються просто смішними) насправді – інтелектуальна гра, що затягує своєю вишуканою формою, а потім робить ідеали внутрішньою потребою будь-якої людини, яка спочатку сповідує їх лише формально (але добровільно). Так, фактично це недосконалі механізми, але кращих людство не придумало.

Слід додати, що «Квадрат» – це комедія, яку в Каннах удостоєно нагороди. Справді, згадана у фільмі проблематика багато би втратила без доброзичливої іронії та сарказму, яким окреслюється світ кураторів і піарників сучасного мистецтва. В епізоді телеінтерв’ю з головним героєм, відповідаючи на питання, що являє собою «сучмист», Крістіан ставить контрзапитання: коли сумочку, що лежить біля ніг візаві, помістити в рамку й виставити в музеї – чи стане вона фактом мистецтва? Мусимо погодитись: мистецтвом, найімовірніше, – ні, але «фактом» – певно. А якщо музей розташований у діючій королівській резиденції, як це відбувається в стрічці «Квадрат», – то й безсумнівно. Отож, мистецтво чи його відсутність ніяк не детермінується художником чи його талантом. Зате його «факт» реєструє куратор, який переймає на себе функції майже Всевишнього, коронованої особи чи деміурга. Такий сьогодні розподіл ролей у «мистецтві».

Іронія в тому (на відміну від «гри» з європейськими цінностями тут Естлунд безкомпромісний), що предметом такого мистецтва може бути що завгодно: купа гравію на підлозі чи кілька акуратно розсипаних купок, відеоарт у темному закутку, гламурний неон на стіні, багатослівний текст куратора перед відвідувачами, які видають себе за поціновувачів. Таке мистецтво, що «знищує ієрархії й стирає кордони», стало нині улюбленим ритуалом певних кіл суспільства. Й водночас – це місія небагатьох, себто «обраних», яких призначили художниками. За небагатьма винятками насправді прекрасного сучасного мистецтва, за ефектною поверхнею «мистецтва», показаного в «Квадраті», нічого нема, хоча для опису порожнечі воно інколи використовує надзвичайно ускладнену мову, за якою автори просто ховаються. Сучасне мистецтво раз за разом повторює ті самі прийоми. Але кураторський текст чудесним чином надасть порожнечі «додаткового змісту», якого насправді не існує. Прекрасна комедія Естлунда констатує, що така віртуозна гра так і залишиться грою: дистанція між «музеями» та світом за їхніми стінами росте, а стосунки «мистецтва» й реальності викликають дедалі більше сміху.

Дивовижна провокативність стрічки з її внутрішньою органікою, відсторонений інтелектуальний стиль зі значною емоційною насиченістю, елементи хворобливого гумору в манері Міхаеля Ханеке й абсурдизм у дусі Роя Андерссона – всі ці складові висвітлюють головне: «Квадрат» Рубена Естлунда, продираючись крізь міфологічні надбудови та пропагандиські кліше, перевіряючи героїв на відповідність європейським цінностям, через делікатну призму сучасного мистецтва дозволяє бодай трохи наблизитись до того, що насправді являє собою сучасна Європа, її естетичний та духовний ідеали.

1. ↑Не вимушені мігранти.
2. ↑У цьому епізоді закодовано не тільки страх інтелектуалів перед образом «російського ординця» та його іронічне вирішення; є в ньому й витончені політичні алюзії: натренований торс перформера змушує згадати не так одіозного російського політика, як головного Нарциса країни, що прагне демонструвати світові лише м’язи.