На початку цього року, а точніше, в середині лютого, українські кіногурмани діждалися нарешті щасливої нагоди побачити новий фільм під назвою «Патерсон» (кажуть, 13-й повнометражний) найкультовішого з культових режисерів наших днів Джима Джармуша. Світова прем’єра відбулася 16 травня 2016-го на Каннському кінофестивалі й очікувано супроводжувалася півторагодинними чергами. Кінокритики назвали нову кінороботу найдосконалішим фільмом Джармуша, життєдайним «ковтком свіжого повітря після кисневого голоду», по завершенні показу овації не стихали цілих 15 хвилин, вони тривали б і далі, якби режисер не вийшов із зали.

Однак «Золотої пальмової гілки», якої творець прославлених «Пса-привида», «Мерця», «Ночі на землі» досі не має, журі йому не присудило, зате премією Palm dog («Пальмова собака») воно поцінувало гру кумедної англійської бульдожки Моллі, яка «зіграла» у стрічці роль флегматичного пса Марвіна. І в цій комічній компенсації (хочеться назвати її елегантною помстою успішних кіномитців тому, хто у своїх фільмах послідовно віддає перевагу марґіналам, аутсайдерам та низькобюджетному – і майже безсюжетному – кіно; і цього разу також не зрадив своїх естетичних уподобань), наче в краплині води, відбилися стосунки Джармуша з Голлівудом. (Зайве повторювати, що сучасні Канни не криючись намагаються йти у фарватері голлівудських стандартів.) Голлівуд кличе його до співпраці, невтомно надсилає сценарії, а Джармуш незмінно відмовляє, не бажаючи обмежувати свою творчу свободу. Його не цікавлять «американська мрія», успіх, гонитва за прибутками, смаки широкої публіки. Він прагне сам контролювати процес творення. У його фільмах немає сексу, смертей, крові, насильства – усього, чим режисери певного штибу намагаються «піймати на гачок» глядача. Джармушева Америка – особлива, вона не просякнута духом захланності та кар’єризму. Його приваблюють «дрібні, незначні події і їхній зв’язок»^[1]. Дійсність у його вишукано мінімалістичних фільмах постає ірраціонально привабливою, заворожливо поетичною і специфічно смішною. Саме такою бачимо ми її і в «Патерсоні». Якось в одному з інтерв’ю Джармуш заявив, що йому не цікаві люди, одержимі марнославством: «Я ліпше би зняв фільм про те, як людина вигулює свою собаку, ніж про китайського імператора»^[2]. І ось тепер він утілив свій давній задум, виношуваний майже два десятиріччя.

Патерсон – так звати головного героя фільму, скромного водія автобуса в провінційному містечку Патерсон штату Нью-Джерсі, відомому тим, що колись воно було колискою американської промислової революції, про що свідчать постіндустріальні пейзажі. Джармуш любить їх віддавна, стверджуючи, що «в них є якась печаль, але вони по-справжньому чудові». Та зачаровують у цьому фільмі не тільки вони: прекрасними видаються і непоказні цегляні будиночки, що повз них щодень проїжджає автобус 23-го маршруту, за кермом якого сидить зосереджений, небалакучий і добрий Патерсон (Адам Драйвер; глядач має пам’ятати цього височезного, ніби трохи незграбного актора з примітною зовнішністю, який знімався в таких відомих режисерів, як Скорсезе, Спілберґ, брати Коени, а також у сьомому епізоді «Зоряних воєн»); і вельми самобутні, дивакуваті міські мешканці, пасажири автобуса та відвідувачі скромного бару «Тіні», де немає сучасного телевізора, зате на стінах висять портрети знаменитих вихідців із Патерсона і куди вечорами регулярно навідується наш герой під час прогулянки з псом, щоб випити пива та обмінятися слівцем із добросердним барменом Доком; і унікальна міська пам’ятка – фонтан Грейт-Фолс, дивлячись на який, Патерсон обідає і надихається красою, щоби створити новий білий вірш, рядки якого старанно занотує у свій потаємний блокнот. Так-так, непримітний водій, маленька людина без амбіцій, – це поет, що бачить поезію у всьому: у сірниковій коробочці «Ohio Blue Tip», яка приховує в собі здатність запалити сигарету коханої жінки й сірники якої, маючи темно-фіолетові головки, спалахують червоним вогнем, у дощі, який щойно перестав іти, і в хлопчикові в жовтому дощовикові, який на розі тримає за руку маму… Кохана Лора (іранська акторка-красуня Гольшифте Фарахані), оптимістка і творча натура, що безнастанно прикрашає штори, стіни, одяг, посуд, машину і навіть кекси чорно-білими візерунками та мріє то відкрити свій бізнес із випікання кексів, то навчитися грі на гітарі й стати кантрі-співачкою, щиро вважає Патерсона талановитим і, ніби передчуваючи втрату записника, не втомлюється просити чоловіка, аби той опублікував чи хоча би скопіював свої вірші. (У фільмі використано поезії сучасного американського поета, одного з представників Нью-Йоркської школи Рона Педжетта, деякі з них він на прохання режисера написав спеціально для стрічки.)

Подій у фільмі обмаль: неполадка з автобусом, похід у кіно, шекспірівські пристрасті в барі (він її кохає, вона його відштовхує), блокнота з віршами погриз на дрібні шматочки ревнивий Марвін. Японський поет, що прибув у місто, яке народжує американських поетів, дарує засмученому Патерсонові нового блокнота, багатозначно мовлячи, що «інколи чисті сторінки дають багато можливостей», – оце і все. Сім днів одного тижня з життя нікому не відомого інтровертного поета-водія та його екстравертної подруги: Патерсон просинається, снідає, йде на роботу, вислуховує скарги колеги Денні, рухається тими ж вулицями, що й учора, спостерігає за пасажирами, чує їхні розмови, занотовує в записник щойно народжені рядки, вечорами веде прогулятися пса… Приземлені, здавалось би, речі. Звідки ж ця магія? Чому ми, самі того не помічаючи, починаємо разом із Джармушем, дістаючи від цього невимовну насолоду, пильно відстежувати всі деталі й подробиці, які виявляються дуже важливими, – те, що сам режисер називає «зв’язком подій», «самою основою життя». Це Джармушів звичний і улюблений режисерський прийом, упізнаваний конструкт. Ось Лора розповідає Патерсонові, що їй приснилося, ніби в них є діти-близнята – і він починає повсюди помічати близнят. Ось маленька дівчинка, яка так само, як і наш герой, обожнює творчість Емілі Дікінсон (знаменитої американської «відлюдниці з Амгерста», за життя якої не було видано жодного її збірника, бо вона не прагнула публікуватися), читає йому власного вірша про водоспади, Патерсон повертається додому – а на стіні висить нова картина, щойно прилаштована дружиною: водоспад. У руках героя час від часу з’являється книжка, епічна поема улюбленого Патерсонового – і Джармушевого теж – поета Вільяма Карлоса Вільямса «Патерсон», присвячена рідному місту. Вільямс, як відомо, був у житті простим лікарем, який писав, як і персонаж Адама Драйвера, у вільний від роботи час…

Патерсон – герой, Патерсон – місто, «Патерсон» – поема. «Тобі б в актори», – каже Патерсон закоханому невдасі, завсідникові бару Еверетту. «А я і так актор», – відповідає той. Такі собі внутрішні повторювані кінорими, варіації, синхронні речі, збіги, яких повно в житті, та ми їх далеко не завжди помічаємо. Неспішний ритм зміни монтажних кадрів, повторювані візуальні об’єкти та візуальні структури – важливі особливості візуального стилю Джармуша: рухаються стрілки ручного годинника, пропливають за автобусною шибкою і відбиваються в ній схожі будинки, монотонно спадає донизу та сама й водночас інша вода… Особливий вплив на емоційне сприйняття кінострічки справляє справляє філігранна робота з кольором у кадрі. Так, у композиції багатьох мізансцен у фільмі бачимо сусідство різних відтінків червоного та синього кольорів: вони поєднані в логотипі автобусної компанії, на яку працює Патерсон, у зовнішньому та внутрішньому освітленні бару, куди він ходить, в одязі різних персонажів тощо. Іноді червоне та синє комбінуються з білим, що як ахроматичний колір пом’якшує їхнє різке зіткнення. Червоне та синє – протилежні, контрастні кольори, адже вони належать до різних частин кольорового спектру (теплого і холодного). Багаторазове повторюване поєднання протилежних червоного та синього, білого та чорного не лише породжує ритм, а й, очевидно, пропонує уважному та вдумливому глядачеві угледіти в стрічці філософію інь–ян. Не дивно, що Патерсон і Лора такі різні, проте вони гармонійно живуть разом і знаходять спільну мову.

У фільмі виразно проступає широке культурне тло: тут згадують Данте Аліґ’єрі, Франческо Петрарку, родоначальника панк-року Іґґі Поппа, поета-бітника Аллена Ґінсберґа, актора Лу Костелло, анархіста Ґаетано Бреші та багатьох інших відомих особистостей. Тут говорять про музику, яка «може завести куди завгодно», і про переклади: «Вірші в перекладі – це як приймати душ у дощовику». Свого часу Джим Джармуш навчався в Колумбійському університеті, мріяв стати письменником, писав вірші (отой вірш незнайомого дівчатка про падучу воду – його власний), а антологія поетів Нью-Йоркської школи тривалий час була його улюбленим чтивом. «Я відвідав місто Патерсон близько двадцяти років тому з коротким одноденним візитом, і це сталося через Вільяма Карлоса Вільямса. Досі я там ніколи не бував. Тож я поїхав туди й опинився біля водоспадів, і сидів, справді, точнісінько в тому місці, де Патерсон сидить у фільмі, і блукав індустріальними зонами», – ділиться спонукальними мотивами режисер. І це цікаво: як яскравий спогад, не тьмяніючи, гармонійно лягає через роки в канву мистецького твору. До речі, Джармуш зазвичай вельми неохоче тлумачить свої фільми, вважаючи глядацькі трактування набагато ціннішими від власних і побоюючись, що його міркування можуть тільки заплутати глядача.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑Джим Джармуш. Интервью / Сост. Л. Херцберг; пер. с англ. Е. Бурмистровой, А. Брагинского. – СПб.: Азбука-классика, 2007. – С. 26.
2. ↑ Там само. – С. 155.