Алла Бабенко

Алла Григорівна Бабенко — режисер, заслужений діяч мистецтв України з 1988 року. Закінчила Московське училище ім. Б.Щукіна. Працювала в театрах Казані й Москви. З 1977 року — у Львівському українському драматичному театрі ім. М.Заньковецької. Вистави: «Житейське море» І.Карпенка-Карого, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Безприданиця» О.Островського, «Федра» Ж.Расіна, «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В.Винниченка.

— Розкажіть, будь ласка, про свою освіту.

— Я навчалася у першому наборі стаціонарного курсу режисерського в театральному училищі ім. Щукіна при театрі ім.Вахтангова в Москві. В нас викладав Захава, учень Вахтангова. Потім була на практиці у Ефроса, тоді найкращого російського режисера. Згодом стажувалася у Товстоногова, у нього я була довго.

— З Москви куди ви поїхали?

— Я дуже хотіла в Україну, і мене взяли на дипломну виставу в Київський театральний інститут. Мені дуже допомагав Дмитро Павличко, щоб я лишилася в Україні, але нічого не вийшло з того, і я поїхала в столицю Татарстану, у Казань — там працювала в дуже хорошому театрі ім. Качалова. Через 3 роки мене взяли в Москву до театру ім. Моссовєта, де я була в режисера Завадського 2 роки, поки він не помер. Потім сталося так, що мені терміново довелося покинути Москву. Захворіла мама, я все кинула і поїхала у Львів.

— Який це був рік?

— Сімдесят сьомий. Сергій Данченко взяв мене в театр ім.М.Заньковецької, а сам подався до Києва. Та я не тільки там ставила, а й в інших містах: кілька вистав в Одесі, Винниченка – в Харкові, Теннессі Вільямса — в Чернівцях, а у Львові також в театрі Радянської Армії, в ТЮГу.

— Яка, на вашу думку, різниця між театрами совєтської ери і сучасними?

— Якщо говорити про ідеологію, то тоді багато заборонялось, тепер все можна. Якщо говорити про творчість, то різниці немає, як був певний рівень українського театру, так він і залишився. Якщо говорити про публіку, то вона теж не змінилася, тобто тоді треба було ставити розважальні вистави — музичні, комедії, щоб люди ходили, так і тепер. Споконвіку так було.

— Публіка не цікавиться серйозним театром?

— Львів — це єдине місто, де публіка певний час цікавилась: коли почалась перебудова і самостійна Україна, свідомі українці цікавились ідейними речами, а тепер уже й цим перестали. На сцені йдуть розважальні п’єси. В радянському театрі треба було 1-2 рази на рік головному режисеру ставити якусь п’єсу партійну, а далі що хочеш, те й роби, і влада підтримувала, давала гроші.

— І люди ходили в театр?

— Ходили, як і тепер, тобто ходили або на такі вистави, де було щось проти влади, де говориш одне, а тримаєш в голові зовсім інше. Або на Богдана Хмельницького, чи Данила Галицького, або на якісь історичні п’єси, де була національна ідея, а нині ходять відпочивати через проблеми душі.

— Що можете сказати про ваші вистави тих часів?

— Я ставила тільки те, що хотіла, я не була головним режисером і тому в мене не було ні перед ким зобов’язань. Ставила я переважно класику, наприклад, Карпенка-Карого «Житейське море», ставила Шекспіра «Отелло», двічі «Макбета». «Отелло» пройшов гарно, а «Макбет» гірше. Стригун грав Отелло, і вистава гарно йшла, був там позитивний заряд, який приваблював публіку. А коли стала самостійна Україна, кинулись до Винниченка. Винниченко — це мій автор, його я ставила двічі: «Чорну Пантеру» в Харкові й у Львові, а також «Брехню». «Брехню» возили в Москву на фестиваль Чехова, там гарно сприйняли.

— Ваша вистава «Дама з собачкою» здобула перше місце за режисуру в Москві в червні 2003 року. Як російська публіка сприйняла цю виставу українською мовою?

— Ми в Москві грали тричі на двох фестивалях і раз для критиків окремо. Сприйняли дуже гарно, навіть не помітили, тобто вони сприйняли виставу наче російською мовою, різниці не відчували. Не знаю, можливо, тому, що це фестиваль і глядачі — переважно критики, які знають напам’ять цей твір. Так само і «Дядю Ваню». Навіть на кінець уточняли, якою мовою ми грали?

— Скільки вистав було на фестивалі?

— Це новий фестиваль, який називається «Слов’янський вінок». Відбувається він п’ятий раз. Приїхали театри з Македонії, Болгарії, Словаччини, Білорусії, з Росії і два з України — Кіровоградський і наш зі Львова. Театром, де відбувався фестиваль, керують два брати-українці. Називається він Театр на Петровського — камерний, на сто місць, дуже гарно обладнаний.

— А як львівська публіка сприймала Чехова?

— Ніяк, її не було. В основному приходять знайомі і школярі, які вивчають «Дядю Ваню» в школі.

— В Англії, в Лондоні, де я живу, Чехов ніколи не сходить зі сцени. Англійцям Чехов дуже близький за духом. А чому Чехова не сприймають у Львові?

— У Львові сприймають Чехова перш за все як російського автора.

— Чи правда, що в Чехова є якийсь корінь український?

— Його прабабця чи бабця була українкою. Чехов часто називав себе хохлом у листах. В музеї у Мелехово, за 30 кілометрів від Москви, який відновили в його садибі, є дуже багато українських речей, зокрема рушників, бо там жили батьки Чехова. Там поновили експозицію українськими речами. Я подарувала музеєві ковдру ще моєї бабусі, з хутора українського з-під Катеринослава, і скатертину, виготовлену ще до революції і яка збереглася.

— Яка з ваших вистав найуспішніша?

— З 92 моїх вистав успішних було багато. Я для себе відкрила Гавтмана «Перед заходом сонця», п’єси Винниченка, взагалі драматургію початку століття, зокрема російського «срібного віку», бо я ставила письменників цього періоду і в театрі Лесі Українки, і в Одесі. Це мені напевне найближче і найкраще вдавалося.

— А чому саме «срібний вік» вам найближчий?

— Тому що там багато цікавої та позитивної енергетики. Я навіть взяла Мопассана, тому що це також підходить до цього періоду. Не знаю, можливо, в минулому житті я жила в цей період, він мені найближчий.

— А сьогодні мистецтво має місце в українському житті?

— Я думаю, що для нього немає місця не тільки в українському, а й в російському житті. Тільки в Москві є більший інтерес до театру, бо там якось збереглась театральна публіка. А на периферії, в Росії, зовсім немає театральної публіки, тому дуже сумно.

— Чи це тому, що люди сидять біля телевізорів і немає потреби йти до театру?

— Можливо, такий сумний стан театру в цілому світі. В Америці хіба є театр? Є тільки студентський театр і Бродвей.

— Театр є в Лондоні.

— А в Парижі є п’ять національних театрів. Тобто це театри, які на державному утриманні. Але от випускниця студії, де я викладала, живе в Парижі, закінчила театральний університет і грала у двох виставах. Але вона каже, що там важко влаштуватися. Хоч вже знялась у фільмі, пробитися важко: ринок акторський, конкуренція. Ми ще до того дійдемо.

— Чому вас вабить театр, чому працюєте для нього?

— Це дуже складне питання. Я не люблю театр реалістичний, де переживання в чистому вигляді. Переживання заради переживань. Я люблю ігрову структуру в театрі. Тому, напевно, сьогодні з режисерів мені найближчий Роберт Стуруа в Тбілісі, не в Москві, це вже не те. У грузинському театрі вражають традиції, дух грузинів так само, як в українців. Але дуже довго театр в Україні був на рівні побутової драми, і на цьому рівні зупинився. А потім радянська влада не підтримувала ігрового театру, тому Курбас був знищений. А тепер у нас працюють вихованці з радянських вузів.

— Ваша концепція театру до певної міри є класичною?

— Не знаю, що вважаєте класичною концепцією.

— Не реальний театр, а ігровий.

— Так, ігровий. Коли ми трошки відсторонено дивимось на світ, такі вистави я люблю. Дуже важко сьогодні, бо актори виходять зі школи психологічного театру.

— Я ніколи не думала, що «Мадам Боварі» Флобера можна успішно театралізувати. Як це вам вдалося, хто написав вам інсценізацію?

— Це було випадково. Я ставила в Києві, була в Ярослава Стельмаха в гостях, і раптом з неба впала ця ідея: давайте напишемо моновиставу. І він написав монолог Емми, і в цьому монолозі з’являються інші персонажі. Але коли ми вже були в процесі роботи, такі сильні актори були призначені на роль Шарля, що захотілося розширити цю роль, і тому в результаті вийшло зовсім не те. На жаль, Стельмах не побачив нашої вистави. Але вийшло більш сучасно, я так думаю.

— А хто грав Шарля?

— Дуже хороші актори Шумейко і Бернадський.

— Який, на ваш погляд, стан сьогоднішньої української драматургії?

— Я не знаю нової української драматургії.

— Недавно вийшло дві антології.

— Я не знаю про них. У нас в театрі їх немає. Знаю, що зараз в Москві з’явилася чорна драматургія. Чорний театр. Я цією драматургії не сприймаю. Я сприймаю класику авангардну, Беккета, де є позитивний погляд, нехай через абсурд життя, є якесь ствердження. А там нічого немає.

— Чи вам колись хотілося поїхати на Захід?

— Для мене сцена, театр — це сенс життя. А на Заході я не змогла б працювати. У кожному разі, там конкуренція велика. Навряд чи я б витримала.

— Які у вас плани на майбутнє?

— Я давно хотіла поставити Мопассана «Любий друг». І нарешті ми почали роботу. Мені також хотілося б спробувати себе в авангардній п’єсі. Ми ставили «Затюканого апостола», це була моя дипломна робота. Я вирішила поновити і подивитись як це сьогодні сприймається. Ця п’єса білоруського драматурга Макайонка була заборонена в Україні, вона була занадто смілива для українського театру. В Росії вона йшла. Ми спробували поставити її по-новому. Я дещо змінила, зробила не хлопчика, а дівчинку. На мій погляд, це була одна з найкращих вистав театру Заньковецької. Публіка її не сприйняла. Тобто п’єси, заборонені совєтською владою, були непотрібні.

— А чому?

— Є такий вислів: «Святіший від папи римського». Коли вийшов «Затюканий апостол», ми були переконані, що це буде касова вистава. Та люди не прийшли, не зацікавилися. Хоч акторські роботи були прекрасні. І треба було це забороняти? Бо українцям це не потрібно.

— А що українцям потрібно?

— Не знаю. Я знаю, що у Львові потрібні п’єси про сучасні проблеми і щоб обов’язково їх у фіналі пожаліли і сказали, які українці хороші, які вони чемні.

— Я думала, що вони хочуть відійти від того банального світу?

— У Львові йде неймовірно касова вистава «Попелюшки з Неаполя» про тих жінок, які їдуть працювати в Італію. П’єса написана за взірцями совєтського періоду. В Італії все дуже погано, а коли приїжджають українці, вони такі хороші, чемні, порядні й, вертаючись в Україну, стають ще поряднішими. Половина моїх знайомих зараз в Італії. Стригун це гарно поставив — щасливий драматург, щаслива публіка, дорогі квитки і люди стоять у черзі.

— Чия це п’єса?

— Надії Ковалик. І така сама інша її п’єса «Тріумфальна жінка», як на мене, фальшива. Там художниця, яка не може завагітніти, їде у Францію, вертається на «Мерседесі», а її чоловік вже оженився, вона страждає, і вона вся така погана, а він такий хороший. Одне слово, бразильські се-ріали, які потрібні, щоб відпочити. Це, напевне, потрібне, тому найпопулярніші, найбільш касові три п’єси цієї авторки. Ще одна з її вистав «Се ля ві» — набір анекдотів львівського сьогоднішнього життя.

— Але якась критична публіка у Львові є?

— Дуже мало її лишилось.

Львів, вересень, 2003.