Валерій Гайдабура

Фаїна Раневська вважала, що і Олексій Толстой, і Михайло Ромм смертельно захворіли і невдовзі пішли з життя після того, як перший був у складі комісії, що вивчала злочини фашистів, а другий занурився в кінодокументи про ці злочини під час підготовки фільму «Звичайний фашизм». Актриса згадує, як, піклуючись про її здоров’я, Михайло Ромм просив: «Дайте мені слово, що ви не будете дивитись мій фільм, хоча там і сотої частки немає того, що зробили ці недолюдки...»

Дещо екстравагантну гіперболізацію великої актриси спростовує моє спілкування з митцями української діаспори, більшість з яких не з фільмів, а на власній долі пізнала і фашистські, і більшовицькі злочини, але, хвала Богові, перейшла віковий рубіж 80-річчя, а деякі і 90-річчя: у США — Віра Левицька, Ліза Шашаровська, Маргарита Борзаківська, Марія Лисяк, Микола Француженко, Ростислав Василенко, Лідія Крушельницька; в Австралії — Дарія Любарська, Клавдія Фольц, Антон Рибіцький, Людмила Максимишин; у Канаді — Андрій Ільків, Юрій Белський, Йосип Гошуляк, Ілярій Кушніренко, Михайло Лялька, Ніна Тарновецька, Валеріян Ревуцький...

У листопаді 2002 року на Першому всесвітньому симпозіумі, присвяченому театру української діаспори, що проходив у Києві, Лідія Крушельницька, легко збігши на сцену і подякувавши за надане їй звання заслуженого діяча мистецтв України, з грайливою усмішкою вимовила: «Мені понад 80 років, я мала чотири інфаркти, але обіцяю через два роки прибути до Києва на наступний симпозіум з новою постановкою!»

Ось чому, вирахувавши, що Борис Дніпровий мусить бути приблизно ровесником цих корифеїв, я не сумнівався, що вийду з ним на зв’язок. Знайшов адресу митця в Торонто і номер його телефону. Телефонна розмова підтвердила, що мій новий герой на здоров’я не скаржиться і готовий прислужитися українському театрознавству.

У двотомному діаспорному виданні «Наш театр» фігурують імена Бориса Дніпрового та його дружини Євгенії Чайки (1910 – 1985). Серед багатьох українських театральних митців, розкиданих по світу, вони чи не єдині, хто поєднував сценічну роботу із кінематографічною. Знаючи, як важко піднімати в діаспорі театральну справу, якої там ніхто не фінансує, просто неможливо уявити, щоб митці з «голими руками» відважилися щось фільмувати.

Маю від пана Бориса кілька докладних листів — писати їх допомагає лагідна пані Марія, його друга дружина. Від них одержав також текст інтерв’ю, що його взяла у митця Олена Глібович ще 1981 року для радіо «Голос Канади» з нагоди 35-річчя культурно-мистецької діяльності в діаспорі Бориса Дніпрового та Євгенії Чайки. Дозволю собі поєднати ці джерела у своєрідний монолог пана Бориса. Прочитане справляє враження повсюдного розселення українців, їхнього вітального таланту, вродженої націленості на творче самовиявлення...

З листа Б.Дніпрового від 18 травня 2003 року. «До німецько-фашистської окупації я спонтанно виступав у аматорських гуртках. У Полтаві, де я опинився під час війни, працював театр, керований німцями. Час від часу бував там на виставах і пробах, зустрівся з Євгенією, яка стала моєю дружиною.

Як ми з нею потрапили до Франції? О, Боже! Це були шляхи тяжких поневірянь, страху, голодування, небезпек, часом і смертельних. Але з молитвою, вірою і надією на Бога. Може, молитви і рятували нас.

Коли розпочався контрнаступ совєтської армії, то український театр з Полтави перебрався до Кам’янця-Подільського. Пізніше ми теж переїхали сюди, але довго не затрималися. Довідавшись, що в Дрогобичі існує український театр, яким керує видатний режисер і актор Галичини Йосип Стадник, вирішили прямувати туди. Добиралися, як тільки можна було: і поїздом, і кіньми, навіть пішки. У Дрогобичі перебували короткий час. Несподівано приїхав театральний імпресаріо з Варшави, якому потрібно було заанґажувати кількох акторів-виконавців для естрадного ансамблю, що давав концерти в основному для емігрантів з колишньої царської Росії. Ми погодилися на цю роботу, виїхали і впродовж нетривалого часу виступали в концертах. Я співав, акомпанував на фортепіано, а Євгенія мала номери художнього читання. В цій невеликій концертній групі були також акробати-ексцентрики, комік-гуморист та соліст балету.

Невдовзі стався несподіваний випадок (тоді вони часто траплялися в нашому житті!). Імпресаріо, який, певно, був пов’язаний з «Вінетою» (німецька служба «Europischer Kunstlerdienst» у Берліні, що забезпечувала концертами табори сотень тисяч робітників, пригнаних до рейху з усього світу), сказав, що наша група поїде спочатку до Відня, а потім до Берліна. У Відні ми дали кілька концертів. Приїхавши до Берліна, дві ночі ночували в гуртожитку «Вінети». І знову — випадок! Один актор з нашої групи ночував не в гуртожитку, а в якомусь готелі і там почув розмову сусідів по кімнаті, які приїхали з Франції, про те, що їм потрібно декілька естрадних артистів для виступів у таборах Франції. Для таких людей вони мають квитки та дозвіл на виїзд. Цей наш колега раненько прибіг до нас і розповів про таку новину. Ми швидко зібралися, пішли до готелю. Того ж таки дня від’їхали до Франції. Там давали концерти в таборах, а потім, коли прийшли американці, з успіхом виступали перед американськими солдатами.

Кінець війни застав нас в Парижі. Французька влада спочатку дала нам дозвіл на перебування лише на два тижні, потім — на довший час. Для прожиття доводилося виконувати часом дуже тяжкі роботи. Пізніше, познайомившись з українською громадою в Парижі, ми організували Театральний ансамбль, запросивши до співпраці професійних акторів, які там перебували, а також здібних аматорів. Взяли участь в академії на честь Тараса Шевченка та почали готувати театральні вистави й естрадно-концертні програми...»

З інтерв’ю для радіо «Голос Канади»: «У Театральному ансамблі ми грали українські п’єси: «Ой не ходи, Грицю...», «Безталанна», «Наймичка», «Ясні зорі», «Назар Стодоля», «Украдене щастя», «Шельменко-денщик», «Наталка Полтавка», «Майська ніч», «Бувальщина», «Тріумф прокурора Дальського», «Тіні минулого флірту», «Тріумф медицини». Успіх мала вистава «Облога» за п’єсою Юрія Косача.

На відзначення 40-ліття з дня смерті Лесі Українки, у 1953 році в Парижі відіграли її драму «Камінний господар».

Особливою подією стала постановка п’єси Володимира Винниченка «Закон». На прем’єрі був присутній автор. Цей свій твір він бачив уперше на сцені. Залишив нам відгук: «Я не пригадую нікого з тих артистів, яких я бачив у виставленні моїх п’єс, які могли б краще передати «Закон», ніж ви це зробили... А надто той запал і щирість, з якою ваша трупа поставилась до п’єси, навряд чи могли б бути в якогось старого, звичного до вистав, так би мовити, суто-професійного театру. І я можу побажати вам лишитись надовго з цим запалом і щирістю. Ваше розуміння театрального мистецтва, ваше знання певних законів його будуть увесь час помагати тій естетичній стихійній правді, яка керує вами, і ви будете давати вашим глядачам постійну велику втіху».

З іноземних авторів у репертуарі нашого Театрального ансамблю було кілька постановок. 1949 року на вшанування 150-х роковин з дня народження французького класика Оноре де Бальзака ми зіграли його драму «Мачуха». Були поставлені «Ніч помилок» Олівера Ґолдсміта, «Трійнята» Марґарет Мейо, «Дівчина-гусар» Е.Скріба, «Лікар мимоволі» Ж.-Б.Мольєра, а також чимало менших творів, скетчів у наших ревю.

З нами працювали митці Василь Дігтярів, Василь Пастернак — солісти відомого квартету імені М.Лисенка, оперна співачка Інна Васютинська-Кисельгоф, оперні співаки Міро Скаля-Старицький, Василь Тисяк, співачки Люба Кобрина, Олександра Мухина, Інна Роговська, драматичні артисти Петро Шило, який був режисером Шведської опери, Євгенія Єщенко, Ніна Миколенко (пізніше відома в Торонто як артистка Українського драматичного ансамблю «Заграва» Ніна Теліжин), Юрій Калинич, Олександра Кукловська, Терентій і Марта Маяцькі, Петро Павловський та чимало здібних аматорів.

Співпрацювали також композитор Федір Євсевський, диригенти Кир Кукловський, Олена Гораїн, Степан Семенюк, Кирило Миколайчук, Ольга Новицька, Тома і Віра Дратвінські, Олекса Чехівський. Постановниками танців і виконавцями були балетмейстер Оперного театру в Саарбрюкені (Німеччина) Анатолій Кравченко, Катерина Госейко, Олександра Кукловська, Анатолій Домарацький, Олександр Бойко. Декораційне оформлення вистав виконували художники Іван Денисенко, Андрій Сологуб, Петро Шило і Юрій Калинич.

По закінченні кожної вистави ми бачили, як сильно наші люди стужені за рідним словом, рідною піснею. Проте виїжджати цілим ансамблем було тяжко, адже всі десь працювали для заробітку, втомлювалися. І тоді виникла думка створити український фільм і ним розважити співвітчизників. Я з раннього дитинства любив кіно, потім студіював цей вид мистецтва. Це й стало в пригоді.

1951 року ми придбали кінокамеру, і тоді ж я зняв документальний фільм «Українці у Франції», а трохи пізніше – «Проща українців до Лурду», «Відкриття пам’ятника Симонові Петлюрі в Парижі» та документальну стрічку про українську вакаційну оселю в Вальбурзі, керівником якої був всч. о. П.Когут.

Та нашою найбільшою мрією було створити повнометражний мистецький фільм. Вибрали «Наталку Полтавку». Але, крім мрій та колеґ — здібних професійних акторів, ми не мали майже нічого — ніяких матеріальних засобів.

Незаперечним є факт, що кожна людина, яка любить своє рідне мистецтво і має бажання щось зробити, може досягнути значних результатів і перебороти, здавалося б, непереборні труднощі. Ми з дружиною влітку 1953 року, зібравши грошей на купівлю кольорової плівки, розпочали накручувати фільм «Наталка Полтавка».

Неподалік від Парижа — за 70 кілометрів – є невеличке село Абондан, а в ньому — колишній королівський палац. Навкруги — прекрасна природа на неозорих теренах. Міжнародна організація ІРО купила цей палац і влаштувала в ньому Будинок для старших людей — українців та грузинів. Отож, переважно в Абондані та його околицях ми зняли кольоровий повнометражний фільм «Наталка Полтавка». Головні ролі виконували: Наталка – Євгенія Чайка, я грав дві ролі — Петра і Возного, Василь Дігтярів — Виборного, Марта Маяцька – Терпилиху, Терентій Маяцький — Миколу. У фільмі брали участь український хор в Парижі під керуванням Томи і Віри Дратвінських, дві балетні групи — одна з Парижа, а друга з міста Рубе на півночі Франції. Солістом у балетних сценах був Анатолій Кравченко.

Коли ми почали роботу над фільмом, то дехто відверто глузував, що, мовляв, взялися за надто коштовну справу. Розпочавши фільмування, робили переважно все самі: знімали, грали, шили костюми, монтували, готували «натуру» — виривали бур’ян, викорчовували пні, — одне слово, виконували роботу людей багатьох професій.

У масових сценах брали участь аматори, а також майже всі українські пенсіонери з Будинку для старших в Абондані. Вони були чудовими типажами, що не потребували ніякого гриму. В одній з рецензій того часу писалось, що «степовий вітер України зробив цим людям найкращий грим».

Майже всі пенсіонери Абондану помагали нам будувати декорації. З великою вдячністю хочу згадати талановитого будівельного майстра і різьбяра, чудового сина Гуцульщини світлої пам’яті Ілька Максимова — це він переважно був керівником будівельних робіт.

Знімали «Наталку» — спочатку тільки зображення без звуку. Про те, щоб купити чи орендувати звукову камеру, не могло бути і мови, це дуже коштовна річ. Але доля була доброю до нас! В Парижі ми познайомились з українцем, звукоінженером Петром Петренком, який тоді працював головним інженером звукозапису в одній із найкращих паризьких студій. Завдяки йому, великою мірою, ми могли пізніше озвучувати фільм за системою «постсинхронізації». Так робиться звичайно дублювання. Ми озвучували стрічку у професійній студії переважно після робочих годин, щоб дешевше коштувало. Часом працювали вночі.

Наш повнометражний, кольоровий і звуковий фільм вийшов двогодинним. Він був нагороджений Почесним дипломом та бронзовою медаллю на VII Міжнародному фестивалі аматорських фільмів у Каннах.

Успіх стрічки серед української спільноти в діаспорі був дуже великий! Я показував фільм у Франції, Бельгії, Німеччині, а на запрошення Союзу українців Британії близько двох місяців подорожував по українських осередках Англії, щоденно міняючи місце і щоденно демонструючи фільм. Люди ходили масово, часом приїжджали за 200, а то й більше кілометрів.

1955 року я приїхав з «Наталкою Полтавкою» до Торонто. І теж шалений успіх! Одна торонтська газета писала: «Висвітлення в Торонто фільмів «Наталка Полтавка» і «Українці у Франції» мають величезний успіх у глядача, зали переповнені, навіть два сеанси не помагають, і сотні людей вертаються додому, не маючи змоги не тільки сісти, але й стати».

Не маючи змоги довший час перебувати в Канаді, я орендував цей фільм на певний час з правами показу в Канаді одному українському бізнесменові з Саскачевану і повернувся до Франції. Тут ми відразу приступили до другого повнометражного кольорового фільму за повістю М.Гоголя «Майська ніч», давши йому ще й таку назву – «Коли цвітуть сади». Робота йшла переважно у французькій провінції Нормандії, природа якої і будівлі подібні до українських. Такі ж самі хати під соломою, верби, тополі, сади й поля. У масових сценах знімалися мешканці села Маре-Верньє.

З цією стрічкою я також об’їздив Європу, Англію та Канаду. Крім того, обидва фільми були закуплені у США та Австралії.

У середині листопада 1963 року із Франції ми з Євгенією приїхали на постійну роботу до Канади, в Монреаль. Причина, заради якої ми вибралися за океан, — у Канаді багато українців і ширше поле для мистецької діяльності. На поміч нам прийшов Петро Павловський, чудова людина і здібний актор, який брав участь у виставах нашого ансамблю в Парижі. Отримавши від нього прізвища любителів театру, які вже мали практику у цій ділянці, а також інформацію, в яких місцевостях поблизу є українські громади, ми негайно почали влаштовувати фільмові сеанси і паралельно готувати концертні програми та вистави. І от через три місяці, в лютому 1964 року, в Монреалі відбулась прем’єра першої постановки нашого нового ансамблю — комедії «Мої синочки». Разом з нами за творчу роботу взялися наші діти — Сергій і Леся. Вони змалечку виступали на сцені, спочатку в дитячих виставах, а пізніше і в дорослих. Теорію і практику театрального мистецтва опановували під час лекцій та практичних занять у нашому ансамблі, а додатково ходили на лекції музики, психології, мистецтва. Сергій відвідував школу кіномистецтва, а Леся займалася класичним балетом.

У Монреалі поставили п’єси «Назар Стодоля», «Дві матері», «Шельменко-денщик», «Тріумф прокурора Дальського» та низку ревійових імпрез, концертів і виступів під час різних академій. Підготували чимало дитячих імпрез в українських школах та вакаційних оселях.

Деякий час ми з дружиною були мистецькими керівниками української радіопрограми «Український час». До нас цю роботу вів Віктор Гладун, а пізніше – Іван Опарек.

1968 року разом з дітьми переїхали до Торонто, де також взялися за організацію театрального ансамблю. Того ж року ми поставили там комедію «Мої любі синочки», а далі – «Дівчина-гусар», «Пошилися в дурні», «Лікар мимоволі», ревії «З перцем чи не з перцем, аби з добрим серцем», «Менше слів, більше розмов», «Як сміх лунає — біда втікає», «Іскринки сміху людям на втіху» та багато інших естрадних виступів.

Не полишили і кіно. Випродукували фільм для дітей «Квітка папороті». Професійним технічним керівником, оператором і монтажером був наш син Сергій. У фільмі, крім нас, брала участь артистка — корифей українського театру світлої пам’яті Ганна Тагаїва, а також члени керованого нами театрального ансамблю, українська молодь та діти.

Поза цим, Євгенія Чайка була вчителькою рідних шкіл та курсів українознавства, а також — коментаторкою на літературно-мистецькі та виховні теми радіопрограми «Пісня України» в Торонто. Я був диктором цієї радіопрограми.

Від 1966 року ще в Монреалі ми почали видавати українські платівки — спочатку твори, награні переважно в Україні, а потім — платівки з еміграційної творчості: співочі, гумористичні і дитячі. Це були переважно пісні на мої слова і музику, народні пісні, гуморески та народні казки. Виконавці, крім нашої родини, – українські співаки й співачки, члени театрального ансамблю, здібна молодь і діти. Музичний супровід здійснювали професійні музики. Видано 31 платівку, з яких 7 презентують еміграційну творчість. Я є автором слів і музики 15 пісень, що записані на платівках. Серед них – «Шумлять ясени», «Барвіночки», «Як у літнім небі зорі запалають», «Всевладна любов», «Так воно часом бува», «Намистечко», «Волошки», «Встає Україна» та ін.

За 35 років ми організували, відіграли чи висвітлили 520 театрально-концертних і фільмових імпрез». (У другому томі збірника «Наш театр» (1992) наводиться більша цифра — 600. — В.Г.).

З листа Б.Дніпрового від 18 травня 2003 року. «...Після 35-річного ювілею нашої творчості ми і далі, до кончини Євгенії Чайки, разом продовжували роботу над виставами, радіопрограмами та випуском нових платівок і касет.

...Якщо при підготовці театральних вистав основне навантаження було на Євгенії Чайці, то фільмування лежало в основному на моїх плечах.

...10 жовтня 1983 року президія Комітету Українців Канади нагородила мене та Євгенію Чайку за заслуги перед українською громадою Шевченківською медаллю.

...Як актор я брав участь у франкомовних телевізійних фільмах у Канаді, постановником яких був мій син Сергій: «Промінь мрії», «У полоні ритму», «Переїзд на нову квартиру», а також у короткометражному фільмі «Лев Толстой», де зіграв головну роль.

Сергій має псевдонім Сергій Денко. Марка його фільмової продукції «Serge Denko productions».

...Ви пишете, що про фільмову діяльність у діаспорі мало відомо. Проте вона була досить значною. Ще 1938 року під керівництвом балетмейстера Василя Авраменка створений фільм «Маруся» за сюжетом п’єси «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М.Старицького.

Пізніше вийшли такі фільми: «Годинник б’є — дванадцята» (продюсер Лев Орлигора), «Чорноморці» (продюсер Богдан Сполук), «Писанка», «Щоб дзвони дзвонили», «Жнива розпачу» — про голодомор в Україні (продюсер Славко Новицький).

У кінці 50-х років фільмова корпорація «Орбіт» випродукувала фільм «Гуцулка Ксеня», фільм-концерт «Рожева карусель» та документальний про українців у діаспорі.

Нарешті, в кінці 70-х і на початку 80-х років в Отаві була заснована українська фільмова студія «Канукр» під керівництвом Володимира Васіка, на якій були створені фільми «Жорстокі світанки», «Ніколи не забуду» (про боротьбу українських патріотів проти більшовицького і німецько-фашистського свавілля), «Зашуміла верховина» і фільм «Марічка».

Закінчуючи листа, чекаю Вашого можливого приїзду до Торонто і зустрічі з Вами».

...У програмці «Театру у П’ятницю», що під керівництвом Володимира Шашаровського діяв у США, якось було написано, що колектив сприймає свою роботу «як мале коліщатко у великій дії — у Великому Марші» українського театру в діаспорі. Такої історичної оцінки вартий творчий чин Бориса Дніпрового та Євгенії Чайки.