Останнім часом у мистецькому житті Львова дещо пожвавився кіножанр. Крім щоденної програми кінотеатрів у львів’ян зрештою з’явилася нагода побачити кіно якісно іншого естетичного ґатунку – від класики до сучасного. Серед кіноакцій вже доволі регулярним і масштабним (за глядацькою аудиторією, програмою показу) є фестиваль світової кінокласики.

— Що спричинило появу цього фестивалю? Його популярність – закономірна, водночас незвичайність в контексті реалій сьогодення викликає подив.

— Ці фестивалі для Львова не є випадковим явищем. Передумови до їх появи виникли ще в 1986 році, разом із заснуванням кіноклубу «Кур’єр десятої музи». На той час це було актуально, колишній Союз переживав хвилю кіноклубного руху. Львівський «Кур’єр» своєю діяльностію започаткував традицію, ставши ініціатором проведення в 1988 році Першого Всесоюзного круглого столу, присвяченого творчості А.Тарковського. Він тривав три дні, сюди з’їхались київські та московські кінокритики, такі як О.Мусієнко, А.Гербер, Н.Зоркая, В.Михалкович, А.Плахов, В.Божович. Після цього у Львові було створено «Наукове товариство з вивчення творчості А.Тарковського», яке невдовзі отримало й міжнародний статус. Згодом наш досвід успішно перейняли і Київ, і Москва.

Наступний круглий стіл на тему українського поетичного кіно ми планували провести за участю вітчизняних кінокритиків, запрсити відомих режисерів С.Параджанова, Л.Осику, Ю.Іллєнка. Але його не вдалося реалізувати. Зміни у державі, перебудова, комерціалізація не сприяли кіноситуації. Клубний рух почав затихати, а з 1990-1991 років кінотеатри заполонила американська продукція. Ми намагалися втриматися і як альтернативу пропонували ретроспективи Франсуа Трюффо, Вернера Герцога, які демонструвалися до 1996-1997 років, потім тут зникли будь-які перспективи і наступила пауза.

Через два роки, у жовтні 1999-го, ми вирішили повернути світову кінокласику на великий екран, показавши всі кращі речі старого прокату. Не буду приховувати, що спочатку це робилося не тільки заради мистецтва, а й комерції.

Але коли фестивальні «Амадей», «Травіата», «Кармен» Карлоса Саури, фільми Тарковського, Феліні почали збирати повні зали, з’явилися давно забуті аншлаги (в той час, як щоденні сеанси налічували зазвичай два десятки глядачів), люди йшли й дякували, стало зрозуміло, що треба повертатися до старого доброго кіно. Відтоді фестиваль проводиться регулярно, двічі на рік – восени і навесні. Цей час обрано передусім з розрахунком на студентську молодь. Сьогодні таким чином відбувся вже десятий фестиваль. Організатори – Львівська прокатна кантора та Галицький центр кіномистецтв – намагаються перетворити його на свято для глядачів. Репертуар представляє всю палітру світового кіно. Є що показати, наприклад, «Земля» Довженка, – фільм чорно-білий, німий, його ж сучасна аудиторія, як виявилось, – 240 глядачів.

Тематичний діапазон також різноманітний – від філософського кіно до мюзиклів, фільмів-опер. Що б то не було, жанрове кіно, історичне, драма чи комедія, – воно високомайстерне. Моя власна тенденція – повернути кіно 60-их, забуті фільми радянського періоду: М.Хуцієва «Застава Ілліча», «Липневий дощ», французьких класиків Шаброля, Трюффо, Годара, Луї Маля. Такі фестивалі, ретроспективи необхідні й самому кіно. Із класикою зараз ніхто не працює. В кінотеатрах по всій Україні ще багато фільмів зберігається у доброму стані, особливо чорно-білих, які можна показувати. Кінокласику, як і літературну класику, слід зберігати, «перечитувати». Її більше ніхто ніколи не закупить, та й раніше копій було небагато. Такі фільми ми зберігаємо як зіницю ока. «Амаркорд» Ф.Феліні практично зі звалища повернувся. На фестивалі він отримав друге життя, зал був заповнений ущерть. Зараз розшукуємо «Сходження» Л.Шепітько, «Журналіста» С.Герасимова, «Звенигору» О.Довженка. Тут не йдеться про те, щоб фонд нараховував 2000 копій, в цьому немає потреби. В наш час, для того щоб показувати це кіно, потрібна окрема мережа. Вирішенням проблеми може стати державна інфраструктура з базовими кінотеарами, подібними до московського «Ілюзіону», які б показували цю кінопродукцію. Це стосується і національного поетичного та сучасного кінематографа. Студія О.Довженка, чи буде вона випускати фільми, чи ні, – хто їх покаже, якщо не буде державної бази? Також сучасні фільми час від часу пропонують іноземні посольства, показують у Києві, Львові, їх пропонували б частіше, але потрібні кошти. Колись це проходило на ура, сьогодні то меценатство. Крім того, з’являється багато фестивальних фільмів з Берліна, Венеції. Дещо, зрідка, демонструє телебачення. Раніше це входило до компетенції кінотеатрів. І ми хочемо продовжувати цю політику, налагоджуємо контакти в інших регіонах, з Києвом. Нашою практикою зацікавилися у Хмельницькому.

— Які подальші перспективи фестивалю?

— На разі, важко сказати, що буде в майбутньому. Сподіваємось, місцева влада допоможе зробити якусь реорганізацію в кіносистемі, щоб ми могли щось протиставити цьому голлівудському більшовизмові, проводити національну політику, взагалі працювати з мистецтвом, а не віддавати все на комерцію. Фестиваль – наша єдина мета.