4 січня ми поминали видатного українського археолога, мистецтвознавця Миколу Омеляновича Макаренка, єдиного з членів державної комісії, хто не поставив свій підпис під актом руйнації Михайлівського Золотоверхого собору. 4 січня – 80-ті роковини його розстрілу.

Мого дідуся Антона Івановича Рихальського сталінські холуї розстріляли на 10 днів пізніше – 14 січня 1938 року. Він був молодшим за мене, нинішню, і спокійно міг би дожити до мого народження і пожити ще, і передати духовний досвід, так і не переданий... 

У серпні 1937 року манкурти руйнували Михайлівський Золотоверхий собор на очах дідуся і мами. Дідусь сприймав це як абсурд, як хворобу, як злочин проти свого народу і світової культури. Він сказав тоді фразу, яку мамочка повторила 1987 року в моєму фільмі «Пам’яті загиблих споруд»: «Ти мене згадаєш, мине час, років 40, і все відбудують». Він не сумнівався, що собор відбудують, але вважав, що це відбудеться скоріше.

Його фраза збагатила наш фільм ідеєю відбудови собору. Фільм виявився борцем – його розтиражували в ООН і розіслали по фондах і меценатах діаспори.

Тепер, коли я стою перед собором і читаю на його мармуровій дошці список фондів та меценатів діаспори, я відчуваю, що енергія дідуся спрацювала, зрезонувала навіть через п’ять десятиліть.

Люди з такими переконаннями не могли вижити в тих умовах і гинули від лап злочинної влади.

Вічна пам’ять дідусеві Антону Івановичу Рихальському, героїчному Миколі Омеляновичу Макаренку та мільйонам найвеликодушніших синів і доньок України, які були розстріляні за служіння своїй українській культурі.

Довідка з Вікіпедії: Микола Омелянович Макаренко народився в селі Москалівка (нині Роменського району Сумської області). Після Лохвицької гімназії навчався в Петербурзькій школі технічного малювання барона О. Л. Штиглиця, в 1902–1905 рр.– у петербурзькому Археологічному інституті.

Дослідницьку діяльність розпочав в Ермітажі, тісно спів-працюючи з Імператорською Археологічною комісією, друкувався в часописі «Старые годы», викладав на Вищих жіночих архітектурних курсах, вивчав мистецьку спадщину Михайла Ломоносова і Тараса Шевченка.

1918 року отримав громадянство УНР та оселився в Києві. У складі Софійської комісії та Археологічного Комітету досліджував Софіївський собор, пам’ятки Київської держави, Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого собору. Брав участь у археологічних розкопках Ольвії, Спаського собору в Чернігові, Крейдищанського комплексу поблизу Сум, Маріупольського могильника.

Упродовж 1920–1925 років – директор музею Мистецтв ВУАН, що відкрився на основі унікальної збірки Ханенків. Макаренко багато зробив для її збереження і дослідження.

1934 року заарештований за відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору, засланий на три роки до Казані, де викладав у художньому технікумі, був консультантом Центрального музею. 1936-го, після повторного арешту, засуджений на три роки і відправлений у Томську виправно-трудову колонію № 2. 15 грудня 1937 року втретє заарештований і постановою «трійки» НКВС СРСР убитий в тюрмі 4 січня 1938 року. Місце поховання кати приховали.

Реабілітований Постановами Верховного суду Татарської АРСР від 07.07.1960 та Томського обласного суду від 28.01.1965, Президією Верховної Ради СРСР від 16.01.1989.