Валерій Гайдабура. Ганна Борисоглібська. Життя і безсмертя корифея сцени соборної України. - К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2017.

Книжка Валерія Гайдабури «Ганна Борисоглібська. Життя і безсмертя корифея сцени соборної України» (2017 рік), яка наближає до нас ученицю Марка Кропивницького, є прикладом того, як можна зацікавити сьогоднішню читацьку аудиторію класикою нашого театру. Бо якщо за життя актриса тримала в полоні публіку, то сьогодні протиснутися в наш щільний інформаційний простір їй не так-то просто. Гру кіноакторів для нас зберігає кіноплівка, а от театральні актори минулого лишилися тільки на світлинах, в рецензіях і враженнях. Щоправда, була в Ганни Іванівни невелика (але виразна) роль Ткачихи в «Щорсі» Олександра Довженка, та це – піщинка в послужному списку її ролей на сценах різних театрів.

Автор давно зацікавився тими, хто належав до корифеїв: ще наприкінці 1970-х вийшла його монографія про ученицю Марії Заньковецької Єлизавету Хуторну, з якою він зустрічався особисто. Отже, шлях до воскресіння духу жертовних служителів Мельпомени знайдено давно: особисті контакти.

У цьому випадку інакше – Ганна Борисоглібська залишила цей світ 1939 року, та все ж невтомний пошуковець Валерій Гайдабура виявив родину акторки, про яку мало хто знав в Україні. Спілкування з українською діаспорою у 1990-х допомогло відкрити родинну драму Ганни Борисоглібської (1918 року померла її доросла донька, 1919-го – син, а третя дитина, донька Олена, разом зі своєю племінницею, сиротою Валентиною Калин, мешкала за кордоном). Борисоглібська була самотня і рятувалась від своєї драми відданим служінням театру. Валерій Гайдабура – постійний завсідник бібліотек та архівів – зібрав усі ці джерела, продумано їх вибудував, створюючи місткий образ героїні. А з допомогою авторитетних істориків театру дав контекст і панораму подій театрального життя.

Як же сьогоднішньому досліднику розгадати особистість і секрет привабливості Борисоглібської?

Допомогли, окрім реконструкції особистої долі, згадки про театри, де вона працювала, про ролі, акторів та режисерів, з якими її зводило життя. Дуже цікава в її біографії одна обставина: на запрошення Гната Юри 1924 року вона повернулася з-за кордону до Києва й почала працювати в театрі ім. І. Франка. Як вдалося їй вписатися в зовсім іншу, порівняно з театром корифеїв, світоглядну парадигму більшовицької України? Спершу в час національної лібералізації, це ще було зрозуміло, але ж досить швидко її змінює найвищий градус тоталітаризму. А Борисоглібська продовжувала невтомно грати в «зразковому» офіціозі Корнійчука, гідно нести свій дар. Про цю гідність дізнаємося з відгуків на її гру та з численних світлин, на яких вона зафіксована в ролях. Автор дав кілька яскравих штрихів того часу, назвавши це «сюрпризом» від радянщини. Фейлетон за підписом Ель-Бе є прикладом містифікації, коли автор 1927 року пише від імені Марії Заньковецької листа в редакцію як сатиричний відгук на несусвітнє невігластво: «Іван Зарва (член редколегії й видати дуже знаюча та розумна людина) в статті “Комсомол та справи культурного будівництва на Україні”, згадуючи мене, обізвав “малоросіянською халтурницею” разом з Миколою Садовським».

Книжка цікава, читається на одному подиху. Два зауваження: хотілося б, аби, даючи дружні шаржі на Остапа Вишню (ст. 99), автор вказав їхнього автора – Олександра Довженка. І друге – це вже претензія не до Валерія Гайдабури, а до іншого автора, який пише про циркову водяну феєрію «Бунтар Кармалюк» (М. Рибакова) і якого на ст. 166 автор книжки цитує: «Кінокадри для пантоміми з кінофільму “Злива” відбиралися за вказівками самого творця картини видатного кінорежисера О. П. Довженка». Насправді, творцем фільму «Злива» був Іван Кавалерідзе, й треба було у зносці пояснити цю помилку.

Можливо, це просто збіг, але книжка Валерія Гайдабури з’явилась того ж року, що й вистава «Марія Заньковецька» на сцені Львівського театру ім. Марії Заньковецької. У кожному разі те, що яскраві зірки української сцени навідались до нас, нагадуючи про високу акторську майстерність, досить символічно. Вони захищають нас від навали масової культури та іншого ширпотребу.