Ось на наших очах діється те, що має шанс увійти в історію як драма під назвою: ПРОМАЙДАНИЛИ УКРАЇНУ. (Як було вже не раз, а тепер, може, востаннє.) Ми ж не острівна Запорозька Січ ХVII–ХVIII століть, а нібито ж велика держава ХХI століття в центрі Європи. Чи може така держава успішно розвиватися нарівні із сусідами, живучи від майдану до майдану? При тому, що ці чергові майдани – це вже не ті стихійно-вибухові перші Майдани, породжені неповторним народним поривом, – а щось інакше: не завжди зрозумілі акції, сплановані й учинені не дуже прозорими й не дуже вартими довіри політичними центрами. Та навіть якби й була це чесна гра на настроях мас, – як оцінювати її очевидну вже нерезультативність? Точніше: практично суспільно-розкладову, а не суспільно-будівничу результативність. Оскільки телебачення успішно влазить у кожну українську (а тим більше неукраїнську) душу саме з цим героїчним пафосом безладдя, то складається враження, що в Україні ніхто не працює, ніхто не вчиться, ніхто нічого не будує, а всі майданять, пікетують, палять шини, кидають навсібіч «коктейлі Молотова», перекривають магістралі загальнодержавного й міжнародного значення, трощать шибки й двері в судах і банках тощо. А звідки ж візьметься той добробут, якого всі хочуть і вимагають? За рахунок чого підніметься продуктивність праці, без якої не буде конкурентоспроможності нашої продукції на світових і власних ринках (та й самої продукції)? За рахунок чого поповнюватиметься бюджет і зростатимуть заробітна плата й пенсії?

Усе це залишається поза кипінням пристрастей натовпів, поза вимогами політичних партій, поза риторикою старих і нових претендентів на заважку для них «шапку Мономаха», поза всевладним пафосом телеканалів.

На жаль – і поза обсягом тієї «правди», з якою ми виходимо на люди. Ми боїмося бачити трагічну правду цілковитого роздержавлення української Держави, нахабного ґвалтування її, неповнолітньої. Красиво тікаємо в абстрактні гасла або хизуємося обізнаністю з черговими рішеннями Верховного Суду США у справах, безнадійно далеких від нашого життя.

Ви скажете – і я теж це казав і скажу, – що є загальна причина такої героїзації в нашому суспільстві стихійної чи й організованої гіперанархії: майданити, блокувати суди, палити шини, перекривати дороги, трощити вікна, а по можливості й кинути таку-сяку гранату. Головна причина (крім критично низької політичної культури суспільства та його схибленої історичної пам’яті, засилля шукачів дешевої слави й авантюристів) – очевидна: відсутність або нерозвиненість самоврядування, неможливість для людини чи групи людей вирішувати свої проблеми у звичному законному порядку, параліч законності взагалі. Як і відсутність у громади, здеградованої до натовпу (чи ніколи не вирослої над рівнем натовпу), здатності (підготовленості) до продуманої раціональної дії. А за умов економічної скрути й суспільної дезорганізації та депресії лише вибуховий бунт здається виходом із безвиході. На цьому й паразитують далекоглядні ненависники України, одверті й приховані.

Тут є про що говорити і соціологам, і психологам, і публіцистам. І нам з вами. Але говорити не конче з Президентом, хоч це потрібно, престижно, і може виглядати громадянською мужністю. Але важливіше говорити із суспільством. З різними його верствами. З великими тисячами тих, хто називає себе активістами. Із чотирмастами з лишком народними депутатами. З десятками й десятками тисяч депутатів різних рівнів, мерів міст, голів селищ. Це ж та величезна армія, яка і має забезпечити структуру самоврядування. Має відповідати за неї. І пред’являти рахунок їм не менш важливо, ніж Президентам, Прем’єрам чи Міністрам. Як з цією армією (чи ордою?) говорити? У нас із вами немає таких мега-мегафонів. Але ми можемо спробувати ініціювати розмову про цю суспільну проблему, про колективну й індивідуальну відповідальність тих, кого обрано чи поставлено «кербудами» низових структур громадянського самоврядування. Про культивування їхньої ролі й відповідальності, про процедуру постійного екзаменування їх конкретною громадою.

Але запропонувати можна багато чого. Хто робитиме? Тому далі мовчу…

7 березня 2018 рокуОсь на наших очах діється те, що має шанс увійти в історію як драма під назвою: ПРОМАЙДАНИЛИ УКРАЇНУ. (Як було вже не раз, а тепер, може, востаннє.) Ми ж не острівна Запорозька Січ ХVII–ХVIII століть, а нібито ж велика держава ХХI століття в центрі Європи. Чи може така держава успішно розвиватися нарівні із сусідами, живучи від майдану до майдану? При тому, що ці чергові майдани – це вже не ті стихійно-вибухові перші Майдани, породжені неповторним народним поривом, – а щось інакше: не завжди зрозумілі акції, сплановані й учинені не дуже прозорими й не дуже вартими довіри політичними центрами. Та навіть якби й була це чесна гра на настроях мас, – як оцінювати її очевидну вже нерезультативність? Точніше: практично суспільно-розкладову, а не суспільно-будівничу результативність. Оскільки телебачення успішно влазить у кожну українську (а тим більше неукраїнську) душу саме з цим героїчним пафосом безладдя, то складається враження, що в Україні ніхто не працює, ніхто не вчиться, ніхто нічого не будує, а всі майданять, пікетують, палять шини, кидають навсібіч «коктейлі Молотова», перекривають магістралі загальнодержавного й міжнародного значення, трощать шибки й двері в судах і банках тощо. А звідки ж візьметься той добробут, якого всі хочуть і вимагають? За рахунок чого підніметься продуктивність праці, без якої не буде конкурентоспроможності нашої продукції на світових і власних ринках (та й самої продукції)? За рахунок чого поповнюватиметься бюджет і зростатимуть заробітна плата й пенсії?

Усе це залишається поза кипінням пристрастей натовпів, поза вимогами політичних партій, поза риторикою старих і нових претендентів на заважку для них «шапку Мономаха», поза всевладним пафосом телеканалів.

На жаль – і поза обсягом тієї «правди», з якою ми виходимо на люди. Ми боїмося бачити трагічну правду цілковитого роздержавлення української Держави, нахабного ґвалтування її, неповнолітньої. Красиво тікаємо в абстрактні гасла або хизуємося обізнаністю з черговими рішеннями Верховного Суду США у справах, безнадійно далеких від нашого життя.

Ви скажете – і я теж це казав і скажу, – що є загальна причина такої героїзації в нашому суспільстві стихійної чи й організованої гіперанархії: майданити, блокувати суди, палити шини, перекривати дороги, трощити вікна, а по можливості й кинути таку-сяку гранату. Головна причина (крім критично низької політичної культури суспільства та його схибленої історичної пам’яті, засилля шукачів дешевої слави й авантюристів) – очевидна: відсутність або нерозвиненість самоврядування, неможливість для людини чи групи людей вирішувати свої проблеми у звичному законному порядку, параліч законності взагалі. Як і відсутність у громади, здеградованої до натовпу (чи ніколи не вирослої над рівнем натовпу), здатності (підготовленості) до продуманої раціональної дії. А за умов економічної скрути й суспільної дезорганізації та депресії лише вибуховий бунт здається виходом із безвиході. На цьому й паразитують далекоглядні ненависники України, одверті й приховані.

Тут є про що говорити і соціологам, і психологам, і публіцистам. І нам з вами. Але говорити не конче з Президентом, хоч це потрібно, престижно, і може виглядати громадянською мужністю. Але важливіше говорити із суспільством. З різними його верствами. З великими тисячами тих, хто називає себе активістами. Із чотирмастами з лишком народними депутатами. З десятками й десятками тисяч депутатів різних рівнів, мерів міст, голів селищ. Це ж та величезна армія, яка і має забезпечити структуру самоврядування. Має відповідати за неї. І пред’являти рахунок їм не менш важливо, ніж Президентам, Прем’єрам чи Міністрам. Як з цією армією (чи ордою?) говорити? У нас із вами немає таких мега-мегафонів. Але ми можемо спробувати ініціювати розмову про цю суспільну проблему, про колективну й індивідуальну відповідальність тих, кого обрано чи поставлено «кербудами» низових структур громадянського самоврядування. Про культивування їхньої ролі й відповідальності, про процедуру постійного екзаменування їх конкретною громадою.

Але запропонувати можна багато чого. Хто робитиме? Тому далі мовчу…

7 березня 2018 року