«Час недитячий». Автор сценарію і режисер Ольга Самолевська

Оператор Віталій Боровик. Звукооператори: Дмитро Копилов, Євген Бедненко. Аеровідеозйомка: Володимир Вальковський

Музичний редактор Антон Коцар. У фільмі спогадами про дитинство ділилися Борис Олійник, Лесь Танюк, Галина Яблонська, Ада Роговцева, Світлана Степаненко та інші колишні та сучасні діти. Пісню Олени Фролової виконала українською мовою н.а. Росії Олена Камбурова

«Укркінохроніка», 2017.

Перед нами – художньо-документальний фільм про больовий синдром війни – нелюдської екстреми, вчиненої самою людиною. Режисерка фільму, точніше – авторка духовної візії однієї з найтрагічніших сторінок нашої доби – відтворила на екрані картину світу, адекватну самій екстремі... Цей фільм – документ болю, що виявився тотожним самому болю. Так не завжди буває, це – унікальна тонка якість режисера. Значною мірою інтонація досягається завдяки оку дитини (воно тут – і камера, і оператор), а також завдяки особливій дитячій мудрості, яка пробуджується в драматичні часи життя. Здається, ніби цю мудрість дитині дарують століття, чи навіть тисячоліття попереднього її життя. Цей тонкий і досить ризикований хід режисерки (говорити через дитину – означає ризик проексплуатувати найтонші і найвразливіші емоції), дуже коректно здійснений, вносить у фільм особливу гуманістичну інтонацію довіри до всіх мешканців цього фільму. І, звісно, до його авторів.

У цій моральній історії мене гостро шокувала особлива проникливість дитячих запитань, кожне з яких – філософія, згорнута в точку – одну фразу. Вдумаймося в них: «А чому світ без ніжності?», чи: «Господи, навчи моїх ворогів прощати своїх ворогів», або: «А навіщо ми приходимо в це життя із іншого життя?», або ще: «Вот, если бы во всех странах было такое лекарство – противовоенное, чтоб каждый по глоточку в день пил – и войны нету!»; чи «Як це – на все воля Божа? І на літо, і на мамину хворобу, і на війну?», або: «А навіщо людину ростили-ростили, а потім – бац! – і її нема!»; «На Землі стільки страждань! Це для того, щоби не шкода було вмирати?». І таке: «Боженько, які б ти поставив оцінки мені за життя?». І ще: «Прошу, зроби так, щоби, починаючи від бабусі і закінчуючи слонами, всі були щасливими, ситими і взутими».

Це щось несподіване, що розкриває нові виміри дитинства, яке переживає війну. Це філософія відкриття – здивування перед недосконалістю світу, дорослої дитячої відповідальності – і одночасно – це філософія стоїцизму.

Довкола таких «дитячих філософій» у недитячий час виникають в картині хроніки війни, які виглядають запереченням не лише власне життя, а й самої його можливості... Розстрілюються хисткі, наївні і глибокі філософії майбутнього, мовлені дитячими тривогами, стуком дитячого серця... Цей прекрасний хід став неабиякою авторською перемогою.

Автори фільму вписують у жорстку формулу Другої світової війни нову, нинішню, дикунську війну Росії-орди проти України, упереджуючи ланцюг війни двох цивілізацій. Тут, на оголеному дитячому серці, випробовуються наші як просто людські, так і високі національні цінності. Фільм із сюжетом цієї нової війни у центрі Європи не лише відтворює тривогу, яка може швидко перетворитися на вселенську. Своїми попередженнями фільм намагається захистити нас, хоче відвернути загрозу зникнення – дитячого голосу, сміху, плачу, слів любові, одне слово – майбутнього...

Одним із вражаючих є фрагмент «звукової війни», постановку якої здійснюють самі діти. Коли діти сучасної війни відтворюють у фільмі як аргумент проти неї звуки гаубиць, розриву мін і свисту снайперських куль – тут виникає луна середньовіччя, інтонації, близькі до босхівських фантасмагорій...

Хочеться звернути увагу на поетику фільму, його естетичні знаки. Ольга Самолевська активно звертається до моделі кола, яке то фокусується, то розфокусовується, утримуючи в собі всі події. Це дуже цікаво – не знаю, наскільки свідомо робить це режисер. Це давня форма одного з архетипів, що несуть особливу енергію. Нерідко сакральну, знакову. Я прочитую це як режисерську спробу вписати сюжет картини у великі знаково-історичні форми. Якби це було ще виразніше! – тут це виглядає подекуди «випадково»... Якби коло і прямокутник чи квадрат, присутні у фільмі як організуючі сюжет форми, не лякалися ще більш, фільм тільки б виграв. У стрічці використано ці архетипові форми, і вони справді космогонічні, по суті це – модель Всесвіту. Хотілося, щоби цей відсил був радикальніший, послідовніший.

Зрештою, це право режисера – де зупинитися перед підказками універсуму. Для мене головне в цьому гуманному і гуманістичному фільмі – повернення нас до етики тієї дитячої сльози, що варта Всесвіту.