У Донецьку Олену Хохлаткіну називали улюбленицею публіки, «донецькою Чуріковою», «народним надбанням». На вистави з її участю заздалегідь купували квитки, у глядацькій залі ніде було голці впасти, а після перегляду фани «купали» її в оваціях і квітах. Смілива та авантюрна, вона ніколи не відмовлялася від ролей та цікавих пропозицій. Не боялася ризикувати, починати все спочатку. Тож не дивно, що в пошуках свого щастя та самореалізації вона змінила кілька міст: Херсон, Майкоп, Донецьк і, зрештою, Київ. І саме в столиці цього року Олена Хохлаткіна відзначила ювілей – 50 років.

Перші професійні кроки актриса зробила в Херсоні. Після закінчення училища культури (керівник курсу – Ольга Каганова) відразу була зарахована в трупу Херсонського обласного музично-драматичного театру. Дебютувала в ролі Уляни в музичній виставі «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка, а першою великою роллю стала Ліза Дулітл у мюзиклі «Моя прекрасна леді» Фредеріка Лоу.

Найбільш плідним досвідом стала співпраця з режисером Володимиром Бегмою. Олена Хохлаткіна грала в його опереті «Циган-прем’єр» Імре Кальмана (циганка Зарі), музичній комедії «Інтерблоха» Володимира Дмитрієва (Машка), мюзиклі-опері «Есмеральда» Вадима Ільїна (мати Есмеральди), музичних виставах «Засватана-невінчана» Ігоря Поклада та «Три мушкетери» Максима Дунаєвського (королева Анна).

У Херсонському театрі актриса пропрацювала майже 13 років, отримавши звання заслуженої артистки України (1996). Ще рік – у Російському молодіжному театрі Республіки Адигея (місто Майкоп). Однак найбільш повно розкрився її талант на сцені Донецького українського музично-драматичного театру. Запрошення вона отримала від директора Марка Бровуна, який тоді поновлював трупу Донецького театру і збирав акторів з усієї України.

У Донецьку Олена Хохлаткіна почала працювати з 2000 року. І цей період актриса називає «золотим». Гучними у її творчості стали ролі комічно-феєричних мадам Грицацуєвої у виставі «Діамантовий дим», Проні Прокопівни у «За двома зайцями», тьоті Моті у «Тьотя Мотя приїхала…», Гандзі в «Енеїді» та драматичних Кручиніної у «Без вини винних», Філумени Мартурано у виставі «Помри – я одружусь!».

Напевно немає жанру, в якому б не спробувала себе актриса. Втім, критики відзначають її віртуозність саме в комедії, в ролях гострохарактерних героїнь. У Донецьку вона працювала у виставах Євгена Курмана, Віктора Шулакова, Андрія Бакірова, Ігоря Матіїва. 2007-го року їй присвоїли звання народної артистки України.

Через окупацію і воєнні дії на сході країни 2014 року Олена Хохлаткіна змушена була покинути Донецьк. Актриса вирішила переїхати до столиці, і наприкінці того року була зарахована до Київського Національного театру ім. Івана Франка.

Першою роллю на київський сцені була ексцентрична й дивакувата Клавдія Іванівна – теща Іполита Вороб’янінова у виставі «Великі комбінатори» Дмитра Чирипюка за «Золотим телям» Ільфа і Петрова. Наступними роботами стали: курйозна служниця Нора у виставі «Зірка, або Інтоксикація Театром» Станіслава Мойсеєва, Домісоль у казці «Джельсоміно в Країні брехунів» Діани Айше, чуйна й віддана прибиральниця автомайстерні Матільда Штосс у «Трьох товаришах» Юрія Одинокого. Кожною з цих невеликих ролей Олена Хохлаткіна привертає увагу глядача своєю яскравою зовнішністю, цікавим неординарним характером і ґротесковим образом.

Режисери Ігор Матіїв та Дмитро Богомазов запросили її у свої антрепризні проекти «Щойно одружені» та «Ідеальна сімейка». В обох вона створила образи кумедних тещ. «Ідеальна сімейка» Дмитра Богомазова нині в репертуарі Театру драми і комедії під назвою «Людина, яка платить».

Удруге з Дмитром Богомазовим актриса зустрілася у виставі «Ліс» за п’єсою Олександра Островського в Театрі ім. Івана Франка. І ця співпраця стала доленосною, адже за невелику, але оригінально придуману роль вертихвістки, кокетки й пронири Уліти Олена Хохлаткіна отримала премію «Київська пектораль».

На церемонії вручення, стоячи на сцені, актриса зі сльозами на очах зізналася: «Я дуже вдячна багатьом людям, які допомогли мені оселитися в Києві і влаштуватися до театру, експертам премії – за відзнаку. Але, пробачте мені, усі мої нові колеги, я віддала б цю премію та всі свої нагороди і звання за те, щоб тільки не було війни, за можливість жити вдома і працювати у своєму рідному театрі».

Цієї весни Олена Хохлаткіна в театрі імені Івана Франка зіграла Памелу у виставі Дмитра Чирипюка «Дорога Памела» за п’єсою Джона Патріка. Акторку в цій ролі майже не впізнати: некваплива й обережна, спокійна й послідовна в рухах, з тихим хриплим голосом. Її Памела – це згусток незбагненної наївності, доброти і довірливості. Акторка створила образ виняткової жінки, яка своєю сердечністю намагається зробити світ трохи кращим, закликає до людяності й співчуття. Життя викинуло Памелу на узбіччя, однак, втративши сім’ю, друзів і будинок, вона не втратила милосердя до навколишніх, віри в Бога і, в міру своїх сил, намагається кожного зробити щасливим. Її найбільшим багатством є не знахідки на смітниках, не підвальна «нора», в якій доводиться жити, а збережена до старості доброта, наївність та довіра. І навіть у шахраях, які оселилися в помешканні Памели і намагаються ошукати стареньку, вона бачить своїх друзів. За радість спілкування, за краплину їхньої уваги й любові, Памела готова віддати аферистам усе: баночки з-під парфумів, усі знахідки й збереження, помешкання і, зрештою, навіть своє життя. Дізнавшись правду про те, що на її смерті нові «друзі» хочуть заробити гроші, вона навіть не сердиться. А просто намагається їм зарадити – сама вчиняє самогубство.

У деяких сценах Памела своєю вірою в різдвяне чудо, щорічними листами-молитвами до Бога, бажанням усім допомогти і всіх ощасливити нагадує маленьку наївну дівчинку. Дивлячись на цю героїню, хочеться вірити, що не вимерли на нашій планеті (як динозаври) дружба, любов, віра. Що є люди, здатні безкорисливо допомагати. Що цей світ ще не зовсім утратив глузд через невситиме бажання влади і багатства.

Перед прем’єрою актриса зізналася: «У цій виставі зійшлося дуже багато людських факторів. І я вдячна за роботу над виставою всім – і постановникам, і партнерам, і працівникам цехів. Ця постановка є сьогодні вкрай необхідною, вона, як кажуть, на часі. Це бенефіс любові.

Упевнена, що нашій планеті не потрібна велика кількість “успішних” людей. Вона відчайдушно потребує миротворців, цілителів, реставраторів. Людей, поруч із якими добре жити. Планеті необхідні люди з мораллю, які зроблять світ живим і гуманним. Наша вистава саме про це – про здатність любити ближнього».

У Києві Олену Хохлаткіну почали також активно запрошувати на зйомки у різні серіали та фільми. Незабаром у прокат вийдуть дві цікаві повнометражні стрічки за участю актриси – «Пекельна хоругва, або Козацьке Різдво» Михайла Кострова та «Шляхетні волоцюги» Олександра Березаня.

Ігор Матіїв, режисер:

Познайомився з Оленою Хохлаткіною я в Донецькому театрі. Першою була постановка «Після тебе» за п’єсою Айвона Менчела «Клуб удовиць». Вона грала одну з трьох подруг-удовиць – Доріс, яка після смерті чоловіка продовжувала сумувати за ним. Акторку я вводив у вже готову виставу. Вона швидко схоплювала мої завдання, тому за п’ять репетицій була готова виходити на сцену.

Олена на репетиціях буває зовсім різною. Часом працює в півноги, щось бубонить собі під ніс і тільки ближче до прем’єри починає викладатися на повну. А от коли ми з нею репетирували тьотю Мотю, як тільки вона відчула характер героїні, на кожній зустрічі віддавала всю себе. В одному з епізодів я помістив її у глибині сцени, але її енергії і посилу вистачало на весь зал.

Тьотя Мотя була однією з кращих її ролей. Олена грала її напрочуд філігранно, створивши суперечливий образ російської шовіністки, яка родом з України, але живе в Курську. У нашій постановці вона єдина говорила російською, тільки «гекала» і «шокала». Проте героїня не була негативним персонажем, адже вона приїхала помирити сім’ю. Тому як уміла, так це й робила. Олена грала такого собі політика – віртуозного маніпулятора з цілим арсеналом переконань.

Я зробив інший, ніж у Куліша, фінал: на сцені був вагон, в який героїня заманювала родича, спалювала українські книжки, і, зрештою, вони від’їжджали до Москви. Через два роки вистава стала пророчою.

Третьою роллю була драматична й чуттєва Філумена Мартурано, яку Олена грала разом зі своїм чоловіком Віктором Ждановим. Її героїня – цілеспрямована й вольова жінка, яка брала реванш у житті, – або все, або нічого.

Олена – внутрішньо багата акторка, тому часто стримує себе емоційно. Вона тяжіє до правдивості, простоти й точності. Як жінка сильного характеру буває часом упертою. Володіє даром тримати й концентрувати на собі увагу глядача. Ми говоримо з нею однією мовою, тож мені з нею дуже комфортно працювати.